Субота, 14 грудня 1878

Я рідко коли бувала сумнішою, ніж ці два дні... Я мало працюю останнім часом, і домашнє життя тут нестерпне.
Найжорстокіший ворог не зміг би чорнити мене більше, ніж це роблять мої матері. Обурена, я їм відповідаю — і маю вигляд, ніби в усьому винна саме я. Вони непослідовні, пустопорожні, сварливі! Я знервована, сердита, постаріла від цих дрібних щохвилинних прикрощів.
Я народилася серед усього цього, і що далі, то більше від цього страждаю. Я воліла б раз і назавжди добрячу бурю, ніж усі ці дрібні непослідовності, брак такту, дурощі, від яких я підскакую, плачу, вмираю.
Увечері я ходила з Ґавіні в театр Амбіґю на «Княгиню Боровську». Ця добра мадам Ґавіні — яка порожня й кумедна жінка, і завжди весела. Я поясню її вам одним словом. Вона ніколи не слухає музики і сама ніколи не грає. Але вона така добра до мене; сьогодні ввечері я застала її за тим, як вона милувалася моїм вухом і щокою з материнським задоволенням.
Мені снилося, що в дружини Кассаньяка руки вкриті чорним волоссям, і що вона (зовсім гола) прилаштовувала турнюр із кінського волосу спереду і ще один ззаду — виходило щось на кшталт спідниці. Потім вона надягла чорний оксамитовий тюрбан і здалася надзвичайно гарною.
Ця негідниця — як же вона, мабуть, кліпала повіками, думаючи, що на її честь виголошують цю промову, яку ви щойно прочитали. Такі слова — для цієї дурепи.
До речі про сни — Робер Мітчелл був дуже хворий.
Дуже холодно; сніг іде вже три дні; весь Париж білий, мені дуже холодно, хочеться спати, я сумую і повстаю проти дурості долі. Єдина істота, яка була створена для мене, дісталася якійсь нікчемі, якійсь панні Акар, — іншій!
Ця підлота — вінець моїх нещасть. Тепер час настати добі процвітання... Я в це не вірю, але попри це не хочу вмирати.