Понеділок, 18 листопада 1878

Перша година ночі. Робер-Флері був у майстерні, після чого я зайшла до Музе, щоб дати їй прочитати статтю й поговорити з її донькою, що мені завжди приємно. Ось так я її вихваляю.
Стара сказала мені кілька гірких істин; я й сама знаю, що поводжуся як навіжена, що це припустимо лише раз чи два, що я ніколи не матиму салону, якщо продовжуватиму так, і що з тим же Кассаньяком я наробила лише дурниць — компрометувальних для мене, шкідливих, безглуздих, — і що він кинув мене, коли йому набридло.
А я весь час запевняла її, що завжди сміялася з Кассаньяка, що якби довелося почати спочатку — я почала б знову, і що я, звісно, засмучена його одруженням, але лише тому, що воно позбавляє нас витівок, і найбільше мені шкода Кассаньяка, який повертається з кухні з чайником гарячої води.
Одне слово, я пробула там до першої і повернулася в настрої... кумедному, хоч і сумному. Вона має рацію, казала я собі, я була від нього без розуму, він зробив би зі мною все, що хотів. Як же так! Було все — і тепер нічого немає. Ніщо мене не цікавить, ніщо не варте уваги. Ця людина була всім; без неї — нічого. Нема чого хитрувати: хоч з якого боку подивися — це правда. Порожнеча і спустошення. Невже це та істота, з якою він одружився... це навіть не жінка, як кажуть. Як її чи його назвати?
Не можна сказати — його дружина, чи мадемуазель Акар... скажімо просто Акар. Порожнеча і спустошення. Хто це відчув, той мене зрозуміє.
Отже, повертаюся я в поетичному настрої, а тітка, виявляється, пішла мене шукати, хоча я попередила, куди йду.
Цю дурість можна пояснити лише отупінням, яке дедалі більше їх огортає. Одна хвора, а друга?!
Не можу вам передати, як мене це розлютило; щойно чутлива тітка повернулася, я йду вимагати в неї пояснень за це безглуздя, яке не має жодних підстав.
Підіть проведіть годину-дві в подруг, спокійно поговоріть, поверніться, думаючи про кохання і про всілякі речі в тому ж дусі, — і застаньте вдома безглуздо сполохані обличчя, подивовані міни.
На мить я подумала, що повернувся пан Жорж, але ні.
Коли я збагнула, в чому велика справа, я вже зовсім перестала її розуміти, і саме ця безглуздість мене так розлютила! Уже якийсь час мене дратують дрібниці, які не мають жодних підстав. До мене чіпляються, якщо я засиджуся на годину довше, ніби я дитина, або допікають, щоб я йшла гуляти в Булонський ліс, а коли виходжу — щоб тепло вдяглася. Є родини, де це було б цілком просто, але в нас!!! Одне слово! усі ці дрібниці, накопичившись, призвели до того, що я збунтувалася проти цього посягання на мою свободу, якою я, зрештою, анітрохи не зловживаю. Це все таке дурне, коли подумати про це холоднокровно... але дурощі виводять мене з себе. До того ж вони зіпсували мені вечір: я поверталася додому, думками зовсім далека від їхніх щоденних дрібниць.
А мама, яка заверещала від перших моїх слів — загалом дуже стриманих і зовсім не до неї звернених, — і Діна, що теж отупіла від постійного доглядання хворих, береться втручатися. О, знаєте, ці доброчесні, благальні, трагічні міни — це огидно! Ці жінки буквально отупіли від своєї самотності, від смертей цієї зими, від хвороб; але невже ви думаєте, що здорова людина може це витримати!! Бачачи всі ці гарні речі, я кажу собі: якщо ти не завдаси рішучого удару, вони зʼїдять тобі життя цими дрібними невинними й доброзичливими причіпками. Тоді я пішла до тітки й розбила в неї умивальну миску — вона аж знесамовитіла; звідси — крики, бурхливі зʼясування стосунків, прокляття, взаємні заяви про ненависть і презирство.
Нарешті — відʼїзд. Я цьому опираюся: адже ніч. Приходять мама й поступлива Діна — крики, сльози, вони вдають, ніби бояться, ніби вірять, що я їх побʼю чи вбʼю.
Зараз четверта, і коли подумаєш, через що весь цей гамір, здається, що це сон.
Я така нещаслива, що без цих домашніх колотнеч я ще могла б жити, не надто скаржачись. Я змирилася з цим жалюгідним існуванням, і, бачачи це, Бог посилає мені муки, які роблять його ненависним, бо Бог хоче, щоб я мучилася, і якщо, втомившись боротися, я змирюся з цими прикрощами, Він, без сумніву, пошле мені інші!
Порожнеча і Спустошення.