Четвер, 3 жовтня 1878

Бий мене Бог, коли я знаю... Так, Денгоф обідав учора в нас, і я навіть була гарна... Цей пан, як ви знаєте, прагне одружитися вдруге з багатою панянкою, і я йому досить подобаюся. Боже мій, якби йому дали посольство в Парижі чи в Римі — я б із задоволенням... Мадрид і Лондон ще куди не йшло. Але жити в Пруссії при дворі цього принца Карла чи при дворі Імператора... Це мені не пасує з чоловіком на кшталт Денгофа.
У мене листи від Абази й від Флоренс, до якої я рішуче не їду — краще Виставка й решта... майстерня. Але ви мали знайти там листа від Музе, який для мене цікавий і майже дорогоцінний, бо це жінка розумна, хоч і простакувата та навіжена.
Субота [28 вересня 1878]
ну нарешті, дорога Мусю, ви самі собою — тобто дитина з добрим серцем і любʼязна молода дівчина! Повірте мені — це краще, ніж різкості поганого смаку й порушення ввічливості й світських манер; у пʼятдесят років оригінальність — це квітка, яку вплітають у сиве волосся, але в білявому волоссі це будяк, який погоджуються їсти лише осли!! Коли вам навкруги кажуть, що якась дурість чарівна, ви достатньо розумні, щоб не відчути, що фальшивите в людському концерті, — ви дивитеся на мене, вгадуєте й знаєте, на чому стоїте... У вас усі козирі в руці, щоб виграти партію, — але тримайте краще свої карти. Повірте моїй давній прихильності — вісім років у вашому житті, маленька Мусю, це ж щось! Я обожнюю вашу натуру, ненавиджу ваші вади, відчуваю, що серце змусило б мене витягнути вас із вогню, перетнувши Європу, щоб прийти до вас на допомогу, — і в певні хвилини я б викинула вас у вікно! Мабуть, я зі своїм буркотінням — єдина подруга, яка хоче вашого справжнього щастя. За десять років, коли ви пізнаєте життя, ви знатимете, чи говорю я правду. Подивіться, як я виховала свою дочку, — і все ж ви визнаєте, що в обдарованості й цінності Марі — незвичайна особистість. Моя дорога Мусю, повірте: я знаю краще за будь-кого життя і його наслідки! У суспільства є лише один кодекс — особливо для всіх, хто знатного роду; гроші, дотепність, талант — цим цікавляться лише, щоб заздрити чи експлуатувати, гарний врожай! Доброта й чарівність — ось єдині дві сили жінки, єдині дві якості, які ставлять у заслугу навіть принцесам! А тепер дякую, мила: ваш російський концерт дістався мені лише другою частиною — в мене були гості на сніданку. Але він довів мене до сліз.
Обіймаю вас від щирого серця.
Ф. де Музе
Сьогодні ми провели майже чотири години на міжнародному драматично-музичному матіне.
Давали уривки з Арістофана в жахливих костюмах, та ще й настільки скорочені, перероблені й переінакшені, що вийшло жахливо. Чудовим же було драматичне читання «Христофора Колумба», яке Россі виконав італійською. Який голос, яка інтонація, який вираз, яка природність! Це було краще за музику... Думаю, це здавалося б чудовим, навіть якби не розуміти італійської. Поки я його слухала — я обожнювала його майже так само, як Покійного.
А! яка сила — слово, навіть завчене, навіть коли це не красномовство. Потім читав красень Муне-Сюллі... але я про нього навіть говорити не буду.
Россі творить велике мистецтво — він великий артист душею; я бачила його на виході, коли він говорив із двома іншими чоловіками: він простацький... він актор, — але артист такого рівня повинен мати певну велич характеру навіть у повсякденному житті — я побачила це в його очах; це не може бути зовсім звичайна людина, — але чарівність існує лише поки він говорить... О, тоді це дивовижно... Нігілісти, що глузують із Мистецтва!
Яке жахливе існування. Яке неможливе існування! Якби я була розумною — я б вміла вибратися звідси. Але я розумна лише на словах — і то лише за моїм власним словом. Де я довела, показала свій розум? Жартуючи з Кассаньяком?!! Це була єдина нагода виявити свої високі таланти... Нагода не надто слушна — Кассаньяк не та людина... він мав надто гучну славу ловеласа, щоб це сприймали серйозно. Я не бачу нікого. Та годі! Годі, кажіть що завгодно — чудес не буває, я геть нікого не бачу, хіба що зрідка якогось ідіота, якому кажу банальності в межах його розуміння чи речі, що валять його з ніг. Ось яке в мене життя! І оточення — дурне, нудне, причепливе!! Якби не якась гордість, я б сказала, що мені досить і що я відмовляюся від усякої боротьби!
Зрештою, ви уявите собі наш побут, якщо я скажу вам, що моє найбільше щастя — бути наодинці: наодинці я ніколи не нудьгую, — але я обурююся, бо це вимушена самотність.
Якби ми були зовсім невідомі — це було б цілком легко, але ніццьке минуле... Припустімо, пані Ґавіні говорить про нас своїм друзям — уся Європа пройшла через Ніццу. Або нас не знатимуть, або скажуть, що ми нікуди не ходили. Якщо десятеро повторять це — здасться дивним, а потім підозрілим. Зрештою, що робити? Зволікати, як якийсь Фабій?
Вони тупі, вони непрактичні, вони міщани, вони нестерпні, причепливі! Яка мука! Клянуся вам: є хвилини, коли віддала б дияволові й гордість, і все на світі, і хотіла б умерти як собака, аби втекти від цих родинних розваг. Ці вечори!! Неможливо сховатися — мій салон поруч із їхнім; якась нісенітниця в них викликає відповідь чи зауваження в мене — і тоді словесна сварка без ладу й складу, де я виходжу якимось чудовиськом. Бо кричать мені: краще б тобі не робити того-то й того-то, скажуть, що ти робиш таке, скажуть, що ти зробиш інше. По суті, роблять вигляд, що застерігають мене, — і саме це жахливо. Треба бути ідіотом або жахливо хитрим, щоб так діяти й говорити.
— Вона кричатиме цілий день, — або ж:
— Надін, не відповідайте — інакше вона все розтрощить.
Боже правосуддя! Те, що я з радістю розтрощила б, — це моя голова!
Або ж кажуть:
— Що ти зробила зі своїм молодим існуванням? Це ти себе губиш, це ти причина всього, чим нам дорікаєш.
Хай це зміниться — або хай я помру.

Примітки

Ернесто Россі (1827–1896) — уславлений італійський трагічний актор, відомий своїми шекспірівськими ролями. ↩
Квінт Фабій Максим Веррукоз («Кунктатор» — Зволікач), римський диктатор, що переміг Ганнібала, стратегічно уникаючи битви. Стратегія була суперечливою, та зрештою успішною. ↩