Субота, 23 лютого 1878

Я відвела швейцарок до одного російського художника — Харламова. Але ці швейцарки і особливо мої власні теревені не приведуть ні до чого доброго.
У цій жалюгідній майстерні кажуть, що я одружуюся з Кассаньяком. Ось тобі! Тільки цього й бракувало! Щоб відвадити його від нас.
Девʼята вечора. Я перестала грати на арфі, щоб написати щось про Флоренцію, де я залишила свою родину і особливо дорогу маму — таку чарівну, таку добру, таку лагідну, таку... дорогу. Це солодке безумство, навіть дурість — але я пишу, як відчуваю, і, пишучи, дорога мама — я справді розчулююся.
Олександра я забула — але маму і родину я ніколи не забуду.
Примітка упорядників
[ВІДСУТНІ СТОРІНКИ 63–68 (зазначено НБ на початку зошита).]
— посольство в неї вдома. Тоді був би привід прийти, і мене могли б вважати цікавою, не приймаючи за авантюристку. Я не кажу, що він приходив би заради цього, — але це справляло б краще враження, і я б виграла, і це було б природніше і... пристойніше. Оскільки я не з того матеріалу, з якого він міг би зробити коханку, всі ці міркування дуже важливі. Люди, самі того не усвідомлюючи, піддаються впливу всього того, чого мені бракує. Якби молода принцеса Трубецька була така екстравагантна, як я, її вважали б неперевершеною, і вона не ризикувала б тим, чим ризикую я. Якби я сказала це будь-кому, навіть самому Кассаньяку, він відповів би: «Яке безумство, моя люба подруго, як же мало ви мене знаєте». — він навіть так і подумав би, але відчув би, що в моїх словах є щось правдиве й, на жаль, вкрай слушне.
Якби нікого не було, це не мало б значення — але що він робить серед пана дʼАбзака, або пані де Файє, або пана де Борепера? «Ви бачили Кассаньяка у пані Така-то? Вона багато приймає?» — «Зовсім ні». — «До кого ж він тоді залицяється?» І маєш!
Це, мабуть, бентежить і його самого — як бентежить і мене.
Блан — зовсім інша справа.
Те, що я про це кажу, — щоб вам довести... Ніхто нічого не заперечує! Тільки моя родина. Це вона привчила мене вважати себе зобовʼязаною доводити і відстоювати речі, яких ніхто не заперечує.
Я далека від думки, що якби я була в більш блискучому становищі, люди кидалися б на коліна й освідчувалися мені в коханні. Я говорю з погляду простих стосунків або дружби — хоча навіть кохання зазнає впливу всього цього.
Чи була я закохана в Олександра?
Так — покидаючи Неаполь, у першу подорож, на вокзалі. Той момент здається мені зараз таким, яким був два роки тому.
Мені треба поїхати до Італії, і якби пані Йорк і Берта захотіли поїхати — це було б найчарівніше, що я тільки можу уявити.
Поїхати до Флоренції, мати рекомендаційного листа до когось там — і зустрітися з родиною. Ось одне з тих легких задоволень — і воно мені недосяжне.
!!!!!!!!
Блан прийшов до обіду. Я розповідаю йому про шведку, яка носить черевики по вісімнадцять франків пʼятдесят за пару.
Щодо Поля де Кассаньяка — він не прийшов, і я його не запрошуватиму, будьте певні, — бо я цього не потребую. Я вам пояснила справу.
Я піду... в майстерню і доведу, що досягають успіху, коли справді цього хочуть і коли людина зневірена, завзята, зранена й люта, як я.
Ах, шлях довгий, нетерпеливишся — це природно; так, я нетерпеливлюся, але... у двадцять один рік я ще не буду надто старою, щоб знову заявити про себе, і у двадцять один рік я вже побачу, чи виправдані мої надії.
Ви розумієте... це неможливо. Я занадто помітна, щоб мене залишали в спокої і щоб я могла жити поза суспільством (зʼявляючись на людях) без якоїсь тіні на моїй білій сукні.
О відчай, о лють! Поїхати до Флоренції — до театру і на Кашіни. Фе! Єдиний притулок, єдине можливе життя — це майстерня.
Останні чотири місяці я була спокійна.

Примітки

В оригіналі французькою: «0 désespoir, o rage!» — цитата зі славетного монологу дона Дієго з «Сіда» Пʼєра Корнеля (1637, дія I, сцена 4; у Корнеля: «Ô rage ! ô désespoir !»). ↩