Середа, 26 грудня 1877 р.

Кредитори Жоржа в передпокої. Завжди і скрізь!.. Одне слово, за обідом у мене стався нервовий напад. Це трапляється досить рідко, тому всі злякалися — що, звісно, не завадить повторитися... цим жахливим, огидним, принизливим скандалам.
Я ще вся була в сльозах, коли прийшов Блан. Я витерла очі й розмовляла та сміялася, ніби нічого не сталося. Не розумію, навіщо чинити інакше. Коли гнів чи горе минули, треба знову стати такою, як раніше. Мить, коли плачеш, не повʼязана з тією, що настає після, — якщо тільки плач не триває; у такому разі — плачте. Але загалом, якщо людина переживає велике горе, кажуть, що їй не личить сміятися. Чому? Припустімо, хтось помирає, — що ж, щодо цієї смерті я в розпачі, але поза нею я лишаюся такою самою. Це не бездушність, а вміння розрізняти свої почуття й мати... мужність власних переконань. Те саме стосується і гніву — але меншою мірою, бо його відчуваєш гостріше; гнів приходить ззовні, навʼязується тобі і вже самим цим фактом — що ти не можеш його уникнути, що він виходить від іншого — завдає тобі певного приниження. Тимчасом горе — почуття інтимніше, і я зношу його покірніше.