Вівторок, 27 листопада 1877

Пан Жюліан піднявся до нас трохи розгублений після суддівства панів Флері, Буланже й Лефевра і виголосив нам приблизно таку промову:
— Пані, ці пани класифікували лише шість голів після медалі, яку виграла панна Дельсарт (француженка), як ви вже знаєте. Інші класифіковані просто для того, щоб мати місця на наступному конкурсі, а три останні… тягнутимуть жереб — мабуть, щоб не зачепити самолюбство цих панянок…
Якийсь голос мені казав, що я тягнутиму жереб, і хоча це було б цілком природно — я залишилася засмученою. Після цієї маленької промови, що справила на всіх значне враження, він додав:
— Я не зможу розрізнити, чиї це голови; хай одна з панянок записує імена по черзі. Перша — хто?
— Панна Віік.
— Друга?
— Панна Банґ.
— Третя?
— Панна Брезло.
— Четверта?
— Панна Нордландер.
— П'ята?
— Панна Форхаммер.
— Шоста?
— Це панна Марі! — вигукнула Полячка.
— Я, пане?!
— Так, панно.
— Але це ж абсурдно!
Я в першій шістці. Амелі, Зільгардт, Полячка — після мене; я найпізніше прийшла до майстерні — тільки з 3 жовтня. Чорт забирай! [Навскоси: вони ніколи раніше зі мною не говорили]
Усі прийшли мене вітати; панна Дельсарт (Мадлен, француженка) прийшла сказати мені приємні речі, а її сестра Марі назвала нас двома героїнями конкурсу.
— Те, що у вас за такий короткий час, — більше ніж медаль після чотирьох років навчання.
Успіх… який чарівний успіх, мій імператоре! — як сказав би тут доречно цей дорогий і нещасний Алессандро!
Бідолашному дорогому Алессандро пощастило. Подумати тільки — його викликав на дуель брат швагра Маркуара. Його викликали, бо він, Алессандро, першим образив. Маркуар каже, що той вибачиться на всі чотири боки, бо пан де Мартіно шукає лише когось, кого можна наколоти на шпагу.
Бідолашний Біжу. Дорога й нещасна істота, що наплела Маркуарові дрібних боягузтв про мене. Та байдуже — я рада за нього, бо він не вибачатиметься.
Мушу вам також сказати, що ми були у Версалі з Бланом, і що, оскільки Популя там не було, я трохи задрімала.
На обіді — Маркуар. Ах! Маркуар, — як ми сміялися разом, я навіть плакала від сміху.
Досвід — чи ями, в які падаєш, — слугує для чогось, хоч би що я казала. Маркуар говорив зі мною про кохання, ми багато жартували, час від часу повертаючись до Алессандро, і я так майстерно кружляла навколо небезпечних тем, що це справжня насолода. Я сміялася з усього дотепно — і вільності губилися в дитячих витівках. Бог знає, що я сказала б іще рік тому, що відповіла б Швейцарцю не щодо Біжу, а щодо речей… до нього самого. Не знаю, як мені досить подякувати собі й висловити своє задоволення, що я нарешті з розумом і чарівністю скористалась численними й огидними уроками, які Провидіння закатило мені.
Запевняю вас: Маркуар ставиться до мене з усією повагою, яку мені винен.
Неприємно те, що панна-компаньйонка мадам Дубельт, яка приходить до нас, справді… кумедна, дивна, непристойна. Це неприємні й компрометуючі знайомства. Ця молода особа змусила нас грати — я програла (80 франків) Маркуарові; це зовсім не пристойно.
Але я розважалася — сміялася з себе, з усіх і з усього! Ось що добре й корисно, і зручно.