Вівторок, 23 жовтня 1877

Я дуже сердита. Де Перр'єр і нешкідливий Васконселлос залишалися до пів на третю. Вечеряли.

Бачачи, що мені буде важко прокинутися наступного дня о сьомій, я вирішила зовсім не лягати... О восьмій входить Розалі, я наказую їй відчинити ставні — вона іде, зачиняючи їх. Я встаю розлючена й дізнаюся, що за наказом моїх матусь екіпаж відіслано. Це до сказу!! О! якби ви знали, як це доводить до сказу! Такі речі доводять мене до відчаю і до сліз! Ось як виявляється прихильність! Щоб я відпочила, поспала.

Тьху! Нещасні!

Ні, бачте, така нісенітниця — а це жахливо нісенітно — може дати мені щось на зразок нападу скаженості.

Б'є десята!

О! Як це безглуздо, безтямно, нахабно і бездумно! О! але тупо!

І Антонеллі!.. майже два роки — а мені соромно, наче це було вчора.

Мені вісімнадцять років!!!

Мені вісімнадцять. Це нічого — і це забагато. У вісімнадцять я вже мала б починати ставати знаменитою.

Для денної моделі маємо негра. Вранці — італійська жінка, трастеверінка¹ з її неприємним костюмом.

Є капелюшок, який не зовсім вдався, — такі дрібниці завжди мене турбують, смішно, чи не так.

Між іншим я запитала Карі де Перр'єра, чи не зустрічав він у Одіффре графа де Лардереї.

— У Монако — так, мадемуазель, бачив його — він розмовляв із моїми знайомими, потім підійшов до столу, дістав гаманець і віяло, яким безперестанку обвівався і з яким ніколи не розлучався. Саме тому я й звернув на нього увагу.

Це було віяло, яке йому подарувала мама.

Маскарад... король... О! Боже мій, як мені погано і... і соромно.