Субота, 20 жовтня 1877

Брезло отримала багато компліментів від пана Робер-Флері, я — ні. Академічний малюнок був досить непоганим, але голова — ні. Я з жахом питаю себе, коли ж мені нарешті вдасться добре малювати.

Рівно два тижні, як я працюю, — звісно, за винятком двох неділь. Два тижні!

Брезло вже два роки займається в ательє, і їй двадцять. Мені — вісімнадцять. Але Брезло багато малювала ще до того, як сюди прийшла.

А я! Жалюгідно.

Ми були в театрі, слухати «Поля і Вірджінію».¹

Авансцена без перегородки. Мама, тітка, Діна, я, пані Дубельт, панна Долматова (родичка й компаньйонка), стара баронеса Лізінґер — кумедна й негарна. Граф Пусловський, князь Зурло з Неаполя із сином, маленький Васконселлос і ще якийсь пан. Цукерки, туалети. На мені була сукня з неаполітанських перегонів і та така чарівна розмова з найкрасивішим із усіх Лардереї. Ви знаєте, вся ця історія велася, відбулася... одним словом, що хочете, — під акомпанемент «Поля і Вірджінії». Було б чудово, якби не було так неприємно.

Уявіть лише! Я розмовляла, говорила, трималася як порядна дівиця.

Гадаю, що щеголі з партеру помітили нас — навіть заінтригувалися, — і ще якесь враження, яке я собі не приписую! О ні.

Я жила, а тепер уже не знаю, що відбувається. Щоразу мені було прикро, що відняло у мене змогу насолоджуватися всім цим.

Я малюю лише два тижні...

Боюся, що пані Дубельт і компанія — ризиковане товариство для молодих дівчат.

Як добре малює ця Брезло — і до того ж так схожа на Лардереї. Мама плакала, уявивши, що арії цієї опери нагадали мені про любовні речі... нудні — так, нудні.

Все було проти мене. Я скаженію до скреготу зубів!!... тим більше що це минуло і ніщо не вилучить цього бридкого шматка з мого існування.