❦
Четвер, 23 серпня 1877
Jeudi 23 août 1877
Я в Шланґенбаді! Як і чому — ось: бо не знаю чому, але мені нудно бути окремо від інших, і якщо вже страждати — краще страждати разом.
Je suis à Schlangenbad ! Comment et pourquoi, voici. Parce que je ne sais pourquoi je m’ennuie d’être séparée des autres et puisqu’il faut souffrir, il vaut mieux souffrir ensemble.
Мила Голл вирушила на вокзал без капелюха — так вона була сама не своя через мій відʼїзд. Мені майже тривожно залишати її тут саму.
La chère Hall est partie sans chapeau à la gare tant elle était sens sus dessous de mon départ. Je suis presque inquiète de la laisser seule ici.
Вони влаштувалися в якомусь пансіоні в Шланґенбаді, але оскільки з мене вже більш ніж досить пансіону пані баронеси, кажу, що хочу мати кімнати в «Бадехаузі» — це найкраще місце тут.
Ils se sont logés dans une espèce de pension à Schlangenbad, mais comme j’ai plus qu’assez de la pension de Madame la baronne, je dis que je veux avoir des chambres au Badehaus qui est ce qu’il y a de mieux ici.
Цілих чотири години мене дражнили: мама й тітка допитувалися, де я хочу жити (ніби я нічого не казала!), а Етьєн благав залишитися з ними всіма. І через чотири години мене так вивели з себе, що я розплакалася й закричала, що не знаю, чого хочу.
Pendant quatre heures de suite on m’a taquinée, maman et ma tante en me demandant où je voulais être logée (comme si je n’avais rien dit !) et Etienne en me priant de rester avec eux tous. Et au bout de quatre heures, on m’a énervée au point que je me mis à pleurer en m’écriant que je ne savais pas ce que je voulais.
Їм бракує характеру, щоб мені суперечити, бракує й волі, і впевненості у власних бажаннях; тому вони мене дражнять — ведуть зі мною мурашину війну!
Ils n’ont pas assez de caractère pour me contrarier, ni assez de volonté, ou d’assurance de leur propre désir; alors ils me taquinent, ils me font une guerre de fourmis !
Було б смішно, якби не було так нудно!
Ce serait drôle si ce n’était si ennuyeux !
Ще на вокзалі Жорж попросив мене поговорити з його батьком і сказати, що він стомився від свого богемного життя, що в сорок шість років хотів би мати щось певне, на щось розраховувати, не жити з дня на день на те, що йому отак надсилають. Але пан дідусь, відколи прозрів, став непоступливий, і найменше слово для нього — образа. Він дає себе обкрадати синові Олександру й не переймається своїми дітьми більше, ніж Пратер — цуценятами, яких він плодить у сучок, проїжджаючи через місто.
Déjà à la gare Georges m’a chargée de parler à son père et lui dire qu’il était las de sa vie de bohème, qu’à quarante-six ans il aimerait avoir quelque chose, pouvoir compter sur quelque chose, ne plus vivre au jour le jour et avec ce qu’on lui envoie comme ça. Mais Monsieur mon grand-père, depuis qu’il voie, est intraitable et le moindre mot est une offense. Il se laisse piller par son fils Alexandre et ne s’inquiète pas plus de ses enfants que Prater des petits qu’il fait aux chiennes en passant dans une ville.
Словом, звичний гам. Ми з тіткою беремо дві кімнати в «Бадехаузі» — для моїх купань зручно.
Bref, vacarme habituel. Ma tante et moi prenons deux chambres au Badehaus, pour mes bains c’est commode.
Фовель наказав мені відпочивати — ось він, відпочинок. Тільки я ще не вважаю себе одужалою, а в неприємних справах я ніколи не помиляюся.
Fauvel m’a ordonné le repos, le voici. Seulement je ne me crois pas encore guérie, et dans les choses désagréables je ne me trompe jamais.
Через чотири місяці мені буде вісімнадцять. Це мало для жінок, яким тридцять пʼять. Але для мене — багато: за два з половиною роки дівочого життя в мене було мало радощів і багато неприємностей... навіть доволі гучних. Мене надто добре знають! Я багато дала б, щоб не знали зовсім. Популярність популярності різниця. Якби мене знали у вищому товаристві — я була б рада, але бути знайомою в обличчя, знаною перекручено, як то з чуток, — а чутки ніколи не бувають ні точні, ні правдиві. Мені дають двадцять, а може й більше! Ніхто мене не знає, і в мене вже нема чарівності новизни. Це не те, що я хотіла сказати... Не знаю, що зі мною буде, не смію зізнатися в жодному бажанні, будувати жодних планів... нічого!
Dans quatre mois j’aurai dix-huit ans. C’est peu pour les femmes qui en ont trente-cinq. Mais c’est beaucoup pour moi, qui en mes deux années et demie de vie de jeune fille n’ai eu que peu de plaisir et beaucoup d’ennuis... assez retentissants même. Je suis trop connue ! Je donnerais beaucoup pour ne l’être pas du tout. Il y a popularité et popularité. Si j’étais connue dans le monde je serais contente, mais être connue de vue, connue de travers, comme par les on-dit; on ne dit jamais ni juste, ni vrai. On me donne vingt ans et peut-être plus ! Personne ne me connaît et je n’ai plus le charme de la nouveauté. Ce n’est pas cela que je voulais dire... Je ne sais que devenir., je n’ose avouer aucun désir, former aucun projet... rien !
Мистецтво! Якби там, у далечині, не було цих чотирьох магічних літер — я б померла. Але для цього нікого не потрібно, залежиш тільки від себе, і якщо здаєшся — значить, ти ніщо і не повинна більше жити. Мистецтво! Я уявляю його як велике світло там, дуже далеко, і забуваю все інше — і йтиму, не зводячи очей з цього світла... Відтепер.
L’Art ! Si je n’avais dans le lointain ces quatre lettres magiques, je serais morte. Mais pour cela on n’a besoin de personne, on ne dépend que de soi et si on succombe c’est qu’on n’est rien et qu’on ne doit plus vivre. L’Art ! Je me figure comme une grande lumière là-bas, très loin, et j’oublie tout le reste et je marcherai les yeux fixés sur cette lumière... Maintenant.
О ні, ні, тепер, Боже, не лякай мене! Щось жахливе нашіптує мені, що... Ах! Ні! Не напишу цього, я не хочу більше накликати на себе нещастя! Боже... Що ж, спробуємо, я трохи стара, щоб починати, особливо для жінки. Спробуємо, а якщо... значить, нема чого казати... і хай буде воля Господня.
Oh ! non, non maintenant, Mon Dieu, ne m’effrayez pas ! Quelque chose d’horrible me dit que... Ah ! Non ! Je ne l’écrirai pas, je ne veux plus me porter malheur ! Mon Dieu... Eh bien on essayera, je suis un peu vieille pour commencer, surtout pour une femme. On essayera et si... c’est qu’il n’y aura rien à dire... et que la Volonté de Dieu soit faite.
Два роки тому я була в Шланґенбаді. Яка різниця!
J’étais à Schlangenbad il y a deux ans Quelle différence !
Тоді в мене були всі надії, тепер — жодної.
Alors j’avais toutes les espérances, à présent aucune.
Етьєн, як і тоді, з нами, й з папугою, як два роки тому. Та сама переправа через Рейн, ті самі виноградники, ті самі руїни замків, старі вежі з легендами...
Etienne est comme alors avec nous, et avec un perroquet comme il y a deux ans. La même traversée du Rhin, les mêmes vignes, les mêmes ruines des châteaux, des vieilles tours à légendes...
І тут, у Шланґенбаді, чарівні балкони — ніби зелені гнізда, але ані руїни, ані нові миленькі будиночки мене не зачаровують; я визнаю гідності, чарівність, красу там, де вони є, але любити можу тільки там. А втім, що є в цьому світі, з чим можна порівняти? Не знаю, як сказати, але поети це стверджували, а вчені довели ще до мене. Якщо я щось і скажу, то всупереч тому, що кричатимуть фальшиві Діогени. А вони — страшна порода, що втручається в усе. Не знаю, чому я називаю їх фальшивими Діогенами, бо вони бувають усіх ґатунків: є серед них мудрі й аристократичні, яких ніколи б і не запідозрив, а проте придивіться зблизька — і побачите, що вони зводять наклепи, або живляться з цього, або руйнують; надто в дрібницях, які пускають повз увагу.
Et ici à Schlangenbad de ravissants balcons comme des nids de verdure, mais ni les ruines ni les maisonnettes neuves et gentilles ne me charment, je reconnais le mérite, le charme, la beauté lorsqu’il y a lieu; mais je ne puis rien aimer que là-bas. Et d’ailleurs qu’y a-t-il dans le monde de comparable. Je ne sais comment dire mais les poètes l’ont assuré et les savants l’ont prouvé avant moi. Si je dis quelque chose c’est contre ce que crieront les faux Diogène. C’est que c’est une race terrible qui se mêle de tout. Je ne sais pourquoi je les nomme les faux Diogène, car il y en a de toutes les espèces; il y en a de sages et d’aristocratiques qu’on ne soupçonnerait jamais et pourtant regardez de près et vous verrez qu’ils calomnient, ou vivent, ou démolissent; surtout dans les choses de peu d’importance, qu’on laisse tomber.
Ніколи ще я не була такою цілковито й безнастанно зневіреною.
Je n’ai jamais été si complètement et si continuellement désespérée.
Завдяки звичці носити з собою «цілу купу непотрібних речей» за годину я почуваюся скрізь трохи як удома. Мій несесер, зошити, мандоліна, кілька добрих товстих книжок, мій письмовий прилад і портрети. Ось і все. Але з цим будь-яка кімната в готелі стає пристойною. Найбільше я люблю свої чотири товстих червоних словники, мій товстий зелений Тіт Лівій, крихітний Данте, середній Ламартін і мій портрет формату «кабінет», написаний олією й оправлений у темно-синій оксамит у скриньці з російської шкіри. З цим мій стіл одразу стає елегантним, і дві свічки, що кидають світло на ці теплі й лагідні для ока тони, майже мирять мене з Німеччиною.
Grâce à l’habitude de porter avec moi « un tas de choses inutiles » au bout d’une heure je suis partout un peu comme chez moi. Mon nécessaire, mes cahiers, la mandoline, quelques bons gros livres, ma chancellerie et mes portraits. Voilà tout. Mais avec cela n’importe quelle chambre d’auberge devient convenable. Ce que j’aime le plus ce sont mes quatre gros dictionnaires rouges, mon Tite-Live gros vert, un tout petit Dante, un Lamartine moyen et mon portrait de la grandeur cabinet, peint à l’huile et encadré dans du velours bleu foncé dans une boîte de cuir de Russie. Avec cela mon bureau est élégant tout de suite, et les deux bougies projetant leur lumière sur ces teintes chaudes et douces à l’œil me raccommodent presque avec l’Allemagne.
Діна така добра... така мила; як би я хотіла бачити її щасливою.
Dina est si bonne... si gentille; je voudrais tant la voir heureuse.
Ось так слово! Який поганий жарт — життя деяких людей.
En voilà un mot ! Quelle vilaine blague que la vie de certaines personnes.