❦
Неділя 19 серпня 1877
Я відповідаю на цього листа і прошу пані Анічкову замінити мене під час церемонії, але до метрики впишуть саме мене. Завтра надішлю подарунки моїй маленькій Александріні.1Je réponds à cette lettre et prie Mme Anitchkoff de me remplacer durant la cérémonie, mais c’est moi qui serai inscrite. Demain j’envoie les cadeaux à ma petite Alexandrine.
Я б хотіла мати справжню! Я б привʼязалася до цієї істоти, яка значить більше, ніж собака, і з якою повʼязаний спогад, яким сяк-так іноді можна задовольнитися.
Je voudrais avoir la vraie ! Je m’attacherais à cette créature qui est plus qu’un chien et à laquelle se rattache un souvenir dont tant bien que mal on peut se contenter quelquefois.
Я щойно прочитала «Аріадну» Уіди.2 Ця книга засмутила мене, і все ж я майже заздрю долі Джої.
Je viens de lire « Ariadnê » par Ouida.. Ce livre m’a attristée et pourtant j’envie presque le sort de Gioia.
Джоя зросла на Гомері й Вергілії; після смерті батька вона йде пішки до Риму — і там на неї чекає страшне розчарування. Вона сподівалася на Рим Августа!
Gioia a été élevée entre Homère et Virgile, son père mort elle vient à pied à Rome, là, l’attend une terrible déception. Elle s’attendait à la Rome d’Auguste !
Два роки вона вчиться в майстерні Марикса — найвідомішого скульптора епохи, який кохає її, сам того не знаючи. Але вона бачить лише своє мистецтво — аж до появи Іларіона, поета, що змушує весь світ плакати над своїми віршами і сміється з усього, мільйонера, красивого, як бог, і обожнюваного скрізь. Поки Марикс мовчки обожнює, Іларіон з примхи домагається, щоб його кохали. І, відверто кажучи, нічого дивного, що Джоя його кохає, коли навіть я, лише читаючи цей роман, його кохаю; я люблю цю вигадану людину, від чар якої, проте, ніхто не може втекти. Але Джоя, начитавшись поганських книжок, бачить у ньому мало не бога і кохає його так, як лише я одна могла б кохати, якби мені колись довелося покохати.
Pendant deux ans elle étudie dans l’atelier de Maryx le plus célèbre sculpteur de l’époque qui sans le savoir l’aime. Mais elle ne voit que son art jusqu’à l’apparition d’Hilarion, poète qui fait pleurer le monde entier sur ces poèmes et qui se moque de tout, millionnaire, beau comme un dieu et adoré partout. Pendant que Maryx adore en silence, Hilarion se fait aimer par caprice. Et franchement que Gioia l’aime il n’y a rien d’étonnant, puisque moi rien qu’en lisant ce roman je l’aime; j’aime cet homme inventé mais au charme duquel personne ne peut échapper. Mais Gioia pleine de lectures païennes voit en lui presque un dieu et l’aime comme moi seule je pourrais aimer si jamais j’allais aimer.
Іларіон, у якого немає нічого святого, викрадає її і покидає через кілька місяців. Не у злидні — а в палаці, майже з наміром повернутися, але він її не кохає і ніколи не кохав. Вона цього не розуміє... вона була щасливою, вона вірить, що він її кохав; що їй до того, що він більше не кохає, — вона кохає; вона звинувачує себе в тому, що не зуміла його утримати. Вона не розуміє образ і ревнощів інших жінок. Він не може зробити нічого поганого. на полях Поки вона так жила, забуваючи про себе, чоловіки їй писали і надсилали коштовності. Зрештою вона тікає з палацу. Один молодий грек, флейтист Іларіона, знаходить її, коли вона вже вмирає з голоду, перед статуєю, зробленою на його подобу, задля якої вона жертвувала щоденним хлібом. Грек закоханий у неї, але водночас обожнює її — і, побачивши це кохання до людини, яка холодно її занапастила, розбиває статую, і Джоя божеволіє.
Hilarion qui n’a rien de sacré l’enlève et l’abandonne au bout de quelques mois. Non pas à la misère, mais dans un palais avec presque l’intention de revenir mais il ne l’aime pas et ne l’a jamais aimée. Elle ne comprend pas cela... elle était heureuse, elle croit qu’il l’a aimée; que lui importe qu’il ne l’aime plus, elle l’aime; elle s’accuse de n’avoir pas su le garder. Elle ne comprend pas les rancunes et les jalousies des autres femmes. Il ne peut rien faire mal. dans la marge Pendant qu’elle vivait ainsi s’oubliant elle-même; des hommes lui écrivirent et lui envoyèrent des bijoux. Enfin et elle s’enfuit du palais. Un jeune Grec, le joueur de flûte d’Hilarion, la trouve mourant de faim devant une statue faite à son image et pour laquelle elle sacrifiait son pain de tous les jours. Le Grec est amoureux d’elle mais en même temps il l’adore et voyant cet amour pour l’homme qui l’a froidement perdue, il brise la statue et Gioia devient folle.
Але треба вам розповісти, що є там старий чоботар, яких світ не бачив; тобто вчений і такий закоханий у старовину, що наполовину язичник, друг великих людей, художник у душі, а живе, як святий. Це він відвів Джою до Марикса, це він був для неї немов батьком. Він знаходить її в Парижі — божевільною. Він привозить її назад до Риму, де вигляд її святого міста повертає їй розум. Вона не хоче нікого бачити, живе у вежі серед саду на краю міста. Вона не хоче навіть бачити Марикса — бачити чоловіка, який її кохає, було б майже зрадою. Вона хоче лишатися вірною, вона не розуміє сорому, їй було б соромно лише тоді, якби вона йому зрадила. Така красива, така чиста, така невинна, така незвичайна! Минає кілька років, протягом яких вона нічого не усвідомлює, аж одного дня вона просить мармуру і через сім місяців показує старому Кріспену статую, якої ще не бачили. Це знову був Іларіон — він тримав у руці мертвого птаха і дивився на нього з посмішкою сумніву і, можливо, насмішки.
Mais il faut vous dire qu’il y a un vieux cordonnier comme... il n’y en pas; c’est-à-dire savant et adorant l’antiquité au point d’être à moitié païen, ami des grands, artistes dans l’âme et vivant comme un saint. C’est lui qui avait conduit Gioia chez Maryx, c’est lui qui était comme son père. Il la retrouve à Paris, folle. Il la ramène à Rome où la vue de sa ville sainte lui rend la raison. Elle ne veut voir personne, elle vit dans une tour au milieu d’un jardin à l’extrémité de la ville. Elle ne veut même pas voir Maryx, voir un homme qui l’aime serait presque une infidélité. Elle veut être fidèle, elle ne comprend pas la honte, elle ne serait honteuse que si elle lui était infidèle. Si belle, si pure, si innocente, si extraordinaire ! Plusieurs années se passent pendant lesquelles elle n’a conscience de rien, lorsqu’un jour elle demande du marbre et au bout de sept mois montre au vieux Crispin une statue comme on n’en a pas vue. C’était toujours Hilarion, tenant à la main un oiseau mort et le regardant avec un sourire de doute et peut-être de moquerie.
Вона знову зустрічається з Мариксом, щоб попросити його виставити статую в Парижі; він сам відвозить її, і весь світ повторює імʼя Джої з захопленням, що перевершує все, чим коли-небудь обдаровували найбільших художників. Іларіон розуміє алегорію статуї, він дивно вражений, зворушений, ходить щоранку і проводить години перед шедевром, відчуває щось дивне... майже докори сумління.
Elle revoit Maryx pour le prier d’exposer la statue à Paris, il l’emporte lui-même et le monde répète le nom de Gioia avec une admiration qui surpasse tout ce qui a été prodigué aux plus grands artistes. Hilarion comprend l’allégorie de la statue, il est étrangement saisi, touché, il va tous les matins et passe des heures devant le chef d’œuvre, il sent quelque chose d’étrange... presque des remords.
Марикс, бачачи, що Джоя повільно вмирає, приходить до нього і благає повернутися до неї... Іларіон відповідає йому:
Maryx qui voit que Gioia se meurt lentement vient le trouver et le supplie de revenir à elle... Hilarion lui répond :
— Раз ви її кохаєте, то й утіште її самі!
- Puisque vous l’aimez, consolez-là vous-même !
Марикс бʼє його по губах. Наступного дня Іларіон убиває його на дуелі, а той, вистріливши в повітря, вмирає зі словами:
Maryx le frappe sur la bouche. Le lendemain Hilarion le tue en duel et lui qui a tiré en l’air meurt en disant :
— Я пообіцяв їй не зачіпати його.
- Je lui avais promis de ne pas le toucher.
Джоя дізнається про все, і з цього дня вона щодня слабне і вмирає повільно — але жодного докору; якщо вона страждає, то від того, що завдала Іларіону болю, змусивши вбити найкращого друга. Вона жаліє Іларіона.
Gioia apprend tout et de ce jour elle s’en va affaiblie tous les jours et meurt lentement, mais jamais un reproche, si elle souffre c’est d’avoir causé à Hilarion la douleur de tuer son meilleur ami. C’est Hilarion qu’elle plaint.
— Я хочу піти до нього! — вигукує вона, і потім: — Ні, він зненавидів би мене за те, що я зробила!
- Je veux aller à lui ! s’écrie-t-elle et puis - non, il me détesterait pour ce que j’ai fait !
Вона кохає його так, що майже не нещасна — навіть біль, завданий ним, солодкий.
Elle l’aime tant qu’elle n’est presque pas malheureuse, la douleur même causée par lui est douce.
Одного дня Кріспен — дедалі більше в розпачі, зовсім знищений — сидів у галереї Цезарів на віллі Борґезе, коли прийшов Іларіон — але такий змінений, що в Кріспена не стало сил його прокляти.
Un jour que Crispin de plus en plus désespéré, tout anéanti, était assis dans la galerie des Césars à la villa Borghèse, Hilarion vint à lui mais si changé qu’il n’eut plus la force de le maudire.
— Відведи мене до неї, — сказав він, — і все, що зможу, зроблю.
- Conduis-moi à elle, dit-il, et tout ce que je pourrai faire je le ferai.
— Боже мій! — вигукнув він, увійшовши до її кімнати. — Вона вмирає!
Mon Dieu ! s’écria-t-il en entrant dans sa chambre, elle est mourante !
Але вона почула його голос і різко піднялася на ліжку, простягаючи до нього руки.
Mais elle entendit sa voix et se dressa brusquement sur son lit en lui tendant les bras.
— Ви можете мені пробачити? — вигукнув він до неї.
- Vous pouvez me pardonner ? lui cria-t-il.
(Я перекладаю)3. У відповідь її білі й схудлі руки обвили його шию, і її вуста потягнулися до його вуст.
(je traduis). En réponse, ses bras blancs et amaigris entourèrent son cou et ses lèvres cherchèrent les siennes.
— Живіть, о! живіть, — простогнав він, опускаючись навколішки, — живіть заради мене, я вас кохаю!
- Vivez, oh ! vivez, gémit-il en s’agenouillant, vivez pour moi, je vous aime !
І вперше він не збрехав.
Et pour la première fois il ne mentit pas.
Вона не відповіла, але її руки залишилися навколо його шиї, а щока — притиснутою до його щоки. Кілька митей вона лишалася так, потім, зітхнувши, трохи відсунулася і підвела на нього ніжні й стомлені очі.
Elle ne répondit pas, mais ses bras demeurèrent autour de son cou, et sa joue contre la sienne. Pendant quelques instants elle resta ainsi, puis avec un soupir elle s’éloigna un peu et levant sur lui ses yeux tendres et fatigués.
— Пробачте мені, я не знала як! — слабко прошепотіла вона, а в очах у неї вже темніло. Тоді її вуста знову потягнулися до його вуст, і тремтіли на них мить — а потім стали холодними і спокійними!
- Pardonnez-moi, je n’ai pas su comment ! murmura-t-elle faiblement pendant que sa vue s’obscurcissait. Alors ses lèvres cherchèrent de nouveau les siennes, sur lesquelles elles tremblèrent un instant et puis furent froides et calmes !
Він її кохав — і вона була мертва.
Il l’aimait et elle était morte.
Цей кінець засмутив мене, і все ж я хоч зараз прийняла б долю Джої. По-перше, вона обожнювала Рим; по-друге, вона кохала всією душею, і якщо її покинули — то він, якщо вона страждала — то через нього. І я не розумію, як можна почуватися нещасною від чого б то не було, що виходить від того, кого кохаєш так, як вона кохала і як я могла б кохати, якби мені колись довелося покохати...
Cette fin m’a attristée et pourtant j’accepterais à l’instant le sort de Gioia. D’abord elle adorait Rome, ensuite elle a aimé de toute son âme et si elle a été abandonnée c’était par lui, si elle a souffert c’était à cause lui. Et je ne comprends pas qu’on puisse se trouver malheureuse de quoi que ce soit venant de celui qu’on aime comme elle aimait et comme je pourrai aimer si j’aime jamais...
Вона так і не дізналася, що він узяв її лише з примхи.
Elle n’a jamais su qu’il ne l’avait prise que par caprice.
— Він мене кохав, — казала вона, — це я не знала, як його утримати.
- Il m’a aimée, disait-elle, c’est moi qui n’ai pas su comment le retenir.
Вона здобула славу. Її імʼя повторювали з захопленням, змішаним зі здивуванням. Вона ніколи не переставала його кохати, він ніколи не опускався в її очах до рівня інших чоловіків, вона завжди вважала його досконалим, майже безсмертним, не хотіла вмирати тоді, «бо він живе», — як же можна вбити себе, коли той, кого кохаєш, не вмирає? — казала вона. І вона померла в його обіймах, почувши його слова: Я вас кохаю.
Elle a eu la gloire. Son nom a été répété avec une admiration mêlée de stupeur. Elle n’a jamais cessé de l’aimer, il n’est jamais descendu au rang des autres hommes pour elle, elle l’a toujours cru parfait, presque immortel, elle ne voulut pas mourir alors « parce qu’il vit », comment peut-on se tuer quand celui qu’on aime ne meurt pas ? disait-elle. Et elle est morte dans ses bras en l’entendant dire : Je vous aime.
Але щоб так кохати, треба знайти Іларіона. Чоловік, якого ви так кохатимете, не повинен походити невідомо з якої родини. Іларіон був сином австрійського шляхтича і грецької принцеси. Чоловік, якого ви так кохатимете, ніколи не повинен потребувати грошей, ніколи не бути слабким гравцем або людиною, що чогось боїться у цьому світі. Коли Джоя стояла навколішки і цілувала його ноги, мені приємно думати, що нігті в нього були рожеві і що в нього не було мозолів. Ось вона, жахлива реальність! Цей чоловік, нарешті, ніколи не повинен відчувати труднощів біля воріт палацу або клубу, ніколи збентеження перед мармуром, який він хоче купити, або прикрості через неможливість зробити що завгодно — навіть найбожевільнішу річ. Він повинен стояти вище за дрібні образи, труднощі, чужі клопоти. Він може бути боягузом лише в коханні — але як Іларіон, що розбивав серця жінок з усмішкою, але плакав, бачачи, що жінці чогось бракує. Це дуже... зрозуміло, втім.
Mais pour aimer ainsi il faut trouver Hilarion. L’homme que vous aimerez ainsi ne doit pas être issu on ne sait de quelle famille. Hilarion était fils d’un noble autrichien et d’une princesse grecque. L’homme que vous aimerez ainsi ne doit jamais avoir besoin d’argent, ne doit jamais être un joueur faible ou un homme qui a peur de quoi que ce soit au monde. Lorsque Gioia s’agenouillait et baisait ses pieds j’aime à croire que ses ongles étaient roses et qu’il n’avait pas de cors. C’est que la voilà, la terrible réalité ! Cet homme enfin ne doit jamais éprouver de difficulté à la porte d’un palais ou d’un cercle, jamais d’embarras devant un marbre qu’il veut acheter, ou d’ennui de ne pouvoir faire quoique ce soit la chose la plus folle même. Il doit être au-dessus des froissements, des difficultés, des ennuis des autres. Il ne peut être lâche qu’en amour, mais comme Hilarion qui brisait le cœur d’une femme en souriant mais qui pleurait en voyant qu’une femme manquait de quelque chose. C’est très... compréhensible d’ailleurs.
Як розбивають серця?
Comment brise-t-on les cœurs ?
Не кохаючи або більше не кохаючи. Хіба це добровільно? Чи можна щось із цим вдіяти? Ні. Отже, не варто робити цих докорів — таких безглуздих і водночас таких заяложених. Дорікають, не давши собі труду зрозуміти... Цей чоловік завжди повинен знаходити на своєму шляху власний палац — де зупинитися, яхту — щоб перевезти його туди, куди потягне фантазія, коштовності — щоб прикрасити жінку, слуг, коней, навіть флейтистів, чорт забирай!
En n’aimant pas ou plus. Est-ce volontaire ? Y peut-on quelque chose ? Non. Eh bien on n’a donc pas à faire de ces reproches si bêtes et pourtant si usités. On reproche sans se donner la peine de comprendre... Cet homme doit toujours trouver sur son chemin un palais à lui, pour s’y arrêter, un yacht pour le transporter où la fantaisie veut le conduire, des bijoux pour parer une femme, des serviteurs, des chevaux, des joueurs de flûte même, que diable !
Але це казка! Гаразд, але тоді й це кохання теж вигадка. Ви скажете мені, що люблять людей, які заробляють тисячу двісті франків на рік або мають двадцять пʼять тисяч франків ренти, економлять на рукавичках, розраховують запрошення тощо, тощо.
Mais c’est un conte ! Fort bien, mais alors cet amour aussi est une invention. Vous me direz qu’on aime des gens qui gagnent mille-deux cents francs par an ou qui reçoivent vingt-cinq mille francs de rente, économisent des gants, calculent les invitations etc. etc.
Але тоді це зовсім не те! Зовсім, зовсім. Тоді закохуєшся, кохаєш, впадаєш у відчай, задихаєшся, або вбиваєш суперницю, або самого невірного, або ж миришся. Але це зовсім не те, о! зовсім не те.
Mais alors ce n’est plus du tout cela ! Du tout, du tout. Alors on est amoureux, on aime, on est désespérée, on s’asphyxie, ou on tue sa rivale ou l’infidèle lui-même, ou bien on se résigne. Mais ce n’est pas du tout cela, oh ! du tout.
З моєю вразливістю найменша дрібниця мене ображає.
Susceptible comme je suis, la moindre des choses me froisse.
Марикс і Кріспен поклялися вбити його, але вона не розуміла, що за неї можна помститися. За що мститися? — казала вона; нема за що мститися. Я була щасливою, він мене кохав. І коли Марикс упав до її ніг і поклявся бути їй другом і месником, вона відвернулася з жахом, з огидою. — Мій друг? — сказала вона. — І ви хочете йому зла? — Я розумію, що можна смертельно ненавидіти чоловіка, якого кохали, але не того, якого кохаєш.
Maryx et Crispin avaient juré de le tuer, mais elle ne comprit pas qu’on pût la venger. Me venger de quoi ? disait-elle; il n’y a rien à venger. J’ai été heureuse, il m’a aimée. Et lorsque Maryx se jeta à ses pieds et lui jura d’être un ami et un vengeur elle se détourna avec horreur, avec dégoût.- Mon ami ? dit-elle et vous lui voulez du mal ?- Je comprends qu’on puisse en vouloir à mort à l’homme qu’on a aimé, mais pas à celui qu’on aime.
Я ніколи так не кохатиму, якщо знайду лише те, що вже бачила. Я була б надто принижена в ньому.
Je n’aimerai jamais ainsi si je ne trouve que ce que j’ai déjà vu. Je serais trop humiliée dans lui.
Подумайте! Антонеллі жив на другому поверсі у батьків, і я бʼюся об заклад (судячи з того, що відомо від Вісконті), що його мати змінювала йому постільну білизну лише двічі на місяць!
Pensez-donc ! Antonelli logeait au deuxième, chez ses parents et je parie (d’après ce qu’on sait par Visconti) que sa mère ne lui donnait que deux fois par mois des draps blancs !
Але краще зверніться до Бальзака4 за цими мікроскопічними аналізами — а не до моїх слабких зусиль, моїх нещасних зусиль бути зрозумілою.
Mais voyez plutôt Balzac pour ces analyses au microscope, que mes faibles efforts, mes malheureux efforts pour me faire comprendre.
І якщо знайдеться чоловік, який скаже мені, що таке кохання, як я його розумію, може існувати в умовах, відмінних від моїх — не рахую героїв і піднесених авантюристів, — то це буде людина, якій бракує того, чого я вимагаю, і якій стає пихи вважати себе більшою, ніж вона є.
Et s’il se trouve un homme pour me dire que l’amour tel que je le comprends, peut exister dans des conditions autres que les miennes - j’excepte les héros et les sublimes aventuriers - ce sera l’homme qui n’a pas ce que j’exige et qui a la fatuité de se croire plus qu’il n’est.
Або ж це буде несправжній Діоген5. Їх так багато! І вони не зізнаються в цьому! Кричать проти несправжніх Діогенів, щоб краще відстоювати власну справу.
Ou bien ce sera un faux Diogène. Il y en a tant ! Et c’est qu’ils ne l’avouent pas ! Ils crient contre les faux Diogène pour mieux plaider leur cause.
Який же Олександр?
Comment est Alexandre ?
Я не знаю напевне... але він, звісно, не такий, як Антонеллі й інші.
Je ne sais au juste... mais il n’est certes pas comme Antonelli et les autres.
Примітки
Марі стає хрещеною матірʼю маленької Александріни (онуки пані Рейно); вона посилає пані Анічкову як свою заступницю на хрестини, тоді як до метрики вносять її імʼя. ↩
«Ariadnê» — роман Уіди (Луїзи де ла Раме, 1839–1908), опублікований 1877 року, дія відбувається в Римі. Уіда — плідна англо-французька романістка, чиї твори поєднують сентиментальність з гострою соціальною критикою. ↩
Марі зазначає, що, цитуючи, перекладає французькою англомовний роман Уіди. ↩
Оноре де Бальзак (1799–1850), автор «Людської комедії». ↩
Діоген Синопський (бл. 412–323 до н. е.) — філософ-кінік, славний зреченням земних вигод, життям у бочці й тим, що звелів Александрові Великому не затуляти йому сонце. Марі вживає вислів «несправжній Діоген» на позначення тих, хто вдає, ніби зневажає багатство й розкіш, потай прагнучи їх. ↩