Субота, 14 липня 1877

Якщо є щось набридливе й дурне — то це сукні, зіпсовані десять разів поспіль. Тобто я просто оскаженіла.
Нарешті я знайшла особняк, в якому мені справді хочеться жити. Це будинок старої принцеси Радзивілл на Алеї Булонського лісу. Лише один поверх — але дуже високий, як італійський палац, підсобні приміщення й службові кімнати — чудові. Розкішне подвірʼя, яке будинок оточує з трьох боків; вʼїзд у подвірʼя з вулиці, паралельної алеї. З боку алеї є також вхід через сад. Просять двадцять пʼять тисяч франків на рік. Отже, на продаж це мало б коштувати пʼятсот тисяч. Якби можна було обміняти, влаштувати, вимудрувати це з нашою віллою або в обмін на неї — це було б справжнє щастя.
Я так занурена в мрії — тобто в моє друге життя, — що двадцять разів виникало бажання це описати. Розповідати про це — дурниця! Тобто я щаслива лише там, і щохвилини збираюся з думками, повертаюся до місця, де мене перервали, і продовжую. Бачите, я вийшла заміж з досади за графа Денгофа; Олександр з досади закохується в мене й на рішуче «ні» стріляє собі в груди з пістолета; через кілька годин, поки я ще нічого не знаю про це нещастя, мій чоловік помирає від аневризму або апоплексії.
Майже одночасно дізнаюся про самогубство Олександра й біжу крізь потаємні двері до палаццо 19 (бо ми у Флоренції) — кинутися до ніг графині.
Входжу серед цілком зрозумілої метушні, застаю графиню в кімнаті в глибині будинку — мені бракує сміливості, і я падаю на коліна на порозі, відкинувши вуаль. Нічого не кажучи, вона бере мене за руку, я дозволяю себе повести аж до першого поверху — і опиняюся перед ліжком, де Олександр лежить без свідомості, але живий!
Я — перша людина, яку він впізнає! Щоночі я тікаю, щоб просидіти біля нього ніч; його мати — моя мати, вона любить мене, ніби я воскресила її сина; справді-бо, я раз сказала йому жартома, що не кохаю його, — і в нього сорок вісім годин була гарячка. Зараз йому краще; цієї ночі він спав, схиливши голову на моє плече, поки я дивилася на нього, не в змозі відвести очей, — щаслива!!
Я плачу й сміюся, як навіжена.
Через два місяці тривог, страждань і насолоди від того, що доглядаю за ним, бачу, що він достатньо одужав, щоб виходити з матірʼю. Я бачу, як він проходить, з мого вікна — бо сама не виходжу й мушу удавати жалобу за чоловіком. Нікого не приймаю. Але мені треба їхати до Берліна — служба графа при дворі зобовʼязує, а ще його маєтки, його син, адже він залишив сина на імʼя Шарль — на честь принца Прусського, що був йому хрещеним батьком. Олександр приходить до мене щовечора, я приймаю його в напівосвітленому салоні. Ми сідаємо на диван і там, зчепивши руки, розмовляємо або мовчимо цілими годинами, наче двоє заручених...
Він знає мої погляди на кохання і на честь — не сказав жодного слова, яке могло б видатися зухвалим для незайманої. Лише коли після години закоханого, божественного, небесного мовчання я насмілюся підняти на нього очі... — бачу, що його погляд прикутий до мене з такою ніжністю, що я проводжу рукою по його волоссю, шепочучи: «Так, я кохаю вас».
Розлучатися на місяць — жах; Бланш така добра, що погоджується їхати зі мною до маєтку в Пруссії, щоб дати братові змогу приїхати по неї через два тижні. Графині буде так самотньо!
Гастон помер, його дружина повернулася до своїх. Напередодні відʼїзду він прийшов, як звичайно; ми не обмінялися й пʼятдесятьма словами. Якби я заговорила — залилася б слізьми. Бʼє одинадцята — я підводжуся.
— Це неможливо! — вигукує Олександр. — О! Дозвольте мені поїхати з вами!!
Я різко обертаюся й бачу, що він плаче — обличчям в атласну подушку дивана. Якби я сказала хоч слово — я б не поїхала, або він залишився б зі мною на всю ніч.
— Ви бачили, як я плачу! — вигукує він. — Ви будете сміятися!
Замість відповіді я хапаю його руку й цілую. Він не встигає відсмикнути — я вже втекла, вказавши йому на двері.
Я поїхала з Бланш, на вокзалі — безліч друзів. Графиня проводжає доньку, Олександр приїжджає з Маркуаром.
Через два тижні повідомляю своїх подруг із Пруссії — ті приходять до мене вʼязати панчохи, щоб мене розрадити, — повідомляю їм, і зокрема одній старій принцесі-гадюці, що Бланш їде й що за нею має приїхати чоловік. Наступного дня він приїжджає! Я здивована, що це не пан де Мірафіоре. Мені пояснюють причини цієї заміни. Я рано йду до себе, залишаючи брата з сестрою, і кажу «до побачення» своїм німкеням, які повертаються до Берліна. Ніхто не може описати німі радощі тих, хто кохає і знову бачиться! Бланш пішла, і ми залишаємося до світанку, переплівши руки. У мить розлуки він цілує мою руку двадцять разів, я кладу голову на його плече, він обіймає мене руками... я різко вириваюся і тікаю, притискаючи до його чола пекучий поцілунок.
Бланш не їде — так і було умовлено. Вона залишиться стільки, скільки я, і я розігрую їй ніжну маленьку сцену за сніданком — на очах мажордома, що перебуває на платні у старої принцеси, яка має небожа, котрого треба оженити. Скаржуся, що мушу залишатися сама, принцеса поїхала — я, певно, помру від самотності й смутку!
Олександр їде; я прощаюся з ним при всіх, щоб не влаштовувати сцени. Синок Бланш — при ній, ми розмовляємо, спостерігаючи, як граються наші діти; мій завжди дістає — бо значно менший. Її синові — пʼять років, моєму — два.
Ми їдемо до Берліна, справи мої владнані, я вже засвідчила шану великим світу цього. Імператриця була бездоганна й сказала мені багато втішних слів, натякаючи на думки, до яких принцеса, певно, теж доклала руку.
Ось я вільна їхати! До Парижа, де прийматиму кого захочу в своєму особняку в один поверх — високий, як італійський палац. Діна щойно вийшла заміж за барона з Вестфалії. Мама й тітка — в Ніцці. Панна Коліньйон, що побувала заміжньою і овдовіла, приходить виконувати в моєму домі роль доглядачки, подруги, правої руки. Все якнайкраще. Мені ще девʼять місяців жалоби! Олександр повернувся по сестру; ми зустрічаємося в Берліні — я так соромлюся свого поцілунку в лоб, що зустрічаю його вся зашарівшись. Увечері ми довго залишаємося разом — я попросила Бланш скласти нам компанію. Ми розпрощалися, обидві в сльозах.
Я в Парижі. Відтоді як я поїхала до Пруссії з Бланш, ми з Олександром не переставали переписуватися телеграфом.
Олександр каже, що воліє це, а не пошту, бо телеграфісти виправляють правопис. Він підписується «Violet», я — «Violette». Щодня я отримую від нього кошик. Цього вечора я мало не впала від радості, коли мама, що приїхала ще вчора, зайшла до мене й оголосила, що він тут! Він прийшов з візитом до пані Башкирцевої. Нікого не приймаю — небіж принцеси в Парижі. Це або німецька пристрасть, або бажання позолотити свій герб моїми нещасними ста тисячами франків ренти.
Його оголошують, я тікаю; він застає у великій залі лише маму й пана де Лардереля. Я зʼявляюся й вітаю останнього, наче й не бачила його, — принц іде задоволений до кафе «Ріш», де випʼє вісім кухлів пива.
Олександр приходить щовечора — через сад, я відчиняю йому двері.
Багато малюю; закінчую портрет Бланш у ролі Мадонни з нашими двома дітьми — тема заяложена, але ці три постаті були ідеальні, я не змогла встояти. Та й узагалі я виставлялася, і всі запевняють, що маю талант. Якийсь англієць запропонував мені двадцять тисяч франків за голову старого, що плаче перед портретом дружини. Я також співаю, акомпануючи собі на арфі. Ношу розкішну жалобу. Тепер, у спеку, — довгі шати з крепу, що облягають мене всю; з першими холодами одягну чорні оксамитові сукні à la Robespierre.
Цього вечора ми довго розмовляли; від руки моєї його поцілунки піднялися до ліктя; сонна, закохана, знемагаюча — я віддаю йому своє чоло, своє волосся. Він шукав мої вуста — я різко відсуваюся.
— Пробачте, — тихо каже він, — пробачте, Марі; але чому... не сприймайте це як докір — ви здатні на це, — чому ви уникаєте моїх вуст... ви... ви, виходить, не кохаєте мене... або... я не розумію — чому чоло, очі, руки — і ніколи вуста?
Він видавався дуже розгубленим, говорячи це, — сповнений тривог і соромʼязливості. Ці слова видалися б смішними в іншому місці й між іншими закоханими — але не між нами, що думали вголос і досягли тієї піднесеності кохання, куди смішне вже не доходить.
— Я вже пояснювала вам це, Олександре, те, що я вам дозволила, — це забагато, це негарно... але це нічого... ці пестощі принижують мене у ваших очах попри вашу волю, та... я так вас кохаю! Але поцілунок в уста — це повна відданість, це найвища мить; це останнє слово кохання... і я відчула б себе зганьбленою, якби дозволила це навіть вам до того, як стану вашою дружиною Це найдорожче, що я маю є в нас на світі... і я відчула б себе зганьбленою, якби дозволила це навіть вам до того, як стану вашою дружиною...
Ще шість місяців жалоби. Він має відʼїхати завтра! З кожною розлукою я відчуваю, як вмираю. І поки його немає поруч, я тремчу від страху його втратити. Коли він дорікав мені, що я забуваю його під час його відсутності, я задихнулася від щастя — і від одного мого руху він побачив у мене на шиї золотий ланцюжок, на якому я носила портрет свого чоловіка.
— Ах! Ви ще носите його, — вигукує він! — з таким виразом, що у мене вистачає сил лише на те, щоб відстебнути застібку на сукні й показати йому цей медальйон, його портрет, не усвідомлюючи, що відкриваю груди. Він на мить завмирає від несподіванки, радий, що бачить власний портрет, а ще й тому, що... я дуже гарна... і раптом одним рухом, сповненим поваги й обожнювання, він накидає на мене крепову шаль, що впала з моїх плечей.
Я його кохаю.
Ще більше трьох місяців! Він застає мене в сльозах.
— У мене борги. Я ненавиджу гроші, мені їх завжди бракує, це жахливо!
Здається, він такий щасливий, що бачить мене в такому стані!
Чому!
Ще два місяці! Два місяці! Щодня прокидаюся в страху перед якоюсь катастрофою... я занадто щаслива!
Говорять про наше весілля. Прусський принц залицяється до нідерландської спадкоємиці і розповідає, що я була його коханкою. Це перстень Полікрата.
Ось уже три дні я у Флоренції, Бланш приїхала забрати мене з Парижа. Графиня де Лардерель зустріла нас на вокзалі. Мама і тітка приїдуть незабаром. Діна чекає дитину. Валіцький теж приїде разом із дідусем.
Мене дедалі більше жахає моє щастя, мені здається, що я сплю, і страшенно боюся прокинутися!
Сьогодні Олександр впав разом із конем у рів... Наше щастя таки занадто неймовірне! Він навіть не поранений.
Та невже! Через чотири дні!! Тепер я не можу повірити, що ми чекали так довго!
Олександр каже, що я винна йому багато щастя за те, що він страждав. Страждав! Хіба він не був щасливим!... А я хіба ні?
— Якби ви не були такою піднесеною, ви були б смішною, — каже він.
— Чому?
— Яким же боком ви взагалі торкаєтеся землі?
— Хіба ви не були таким самим, як я?
— Змушений вами, так, мій імператоре!
І ми сміємося, як двоє навіжених.
Маркуар нарешті зважився піднести мені букет. Скільки спогадів про наше листування, про молоду арфістку.
Розалі будить мене о девʼятій, на мене надягають сукню з білого дамаску з ліфом, гаптованим перлами, і у волоссі нічого, крім вуалі з венеціанських мережив, — з нею і в цій сукні, тканину для якої Ворт відкопав невідомо в якій скарбниці, я схожа на середньовічну венеціанку. Я наче уві сні, з якого мене виривають якимось ганебним пунктом договору!
Олександр записує на мене пʼятсот тисяч франків ренти і залишає собі лише сто тисяч. Я протестую і з подивом бачу, що графиня мене не схвалює. Нотаріус приголомшений, читання переривається.
Олександр просить дозволу сказати мені кілька слів.
— Послухайте, люба подруго..., — каже він сухо, — це «люба подруго» мене дивує й ранить.
— Якщо ви не погоджуєтесь, — продовжує він, — я змушений сказати вам, що не підпишу. Моя мати схвалює цей договір, не намагайтеся відмовитися. Ви мене знаєте, і моя родина мене знає. То ви хочете нас розорити!
Це настільки незвично, що я не знаю, що й думати.
Після години обговорень, якими захоплюються всі гості, мені вдається зменшити свою ренту на сто тисяч франків. Так він матиме двісті тисяч. Графиня обіймає мене і повторює, що я не маю рації, запевняє, що я маю піклуватися про цей статок і його єдиного власника — останнього представника роду.
Ця різкість Олександра — не що інше, як найвища делікатність, і, зізнаюся, собі на сором, я не думала, що він на це здатен.
Ми підписали! Боже, змилуйся наді мною — і давши мені угледіти надлюдське блаженство, не карай мене за те, що я хочу здертися на небо!
Примітка упорядниківnote of the Cercle edition’s editors on the manuscript
[Низ сторінки вирвано]
Так, усе це там, на місяці. Так, там я б умирала з кохання за Олександра, і знаходжу шалений відчай через його рану, небесні радощі, любовні млості, уривчасті слова... це вже не я. А тут — я почуваюся чудово.
Ну й жарт!
Я погано розповідаю, але добре вигадую. Та й як можна добре розповідати про те, що мене не стосується.
Ескіз пером: постать, що сидить, у три чверті зі спини, у жакеті з ґудзиками, рука піднята й зігнута над головою; ліворуч заштрихований шматок стіни чи завіси, праворуч хвиляста лінія, що йде від руки
Малюнок Марії пером у зошиті: постать, що сидить, у три чверті зі спини, у застебнутому жакеті, з рукою, зігнутою до голови Mon Journal, т. 10, с. 262 (факсиміле)

Примітки

Маєток родини Радзивілл (польська аристократична династія) на Avenue du Bois de Boulogne — одній з найпрестижніших вулиць Парижа, що веде до Булонського лісу. ↩
«Друге життя» — власний термін Марі для тієї паралельної фантазійної реальності, яку вона вибудовує у своїй уяві з такою ж детальністю й увагою, що й справжнє. ↩
Марі підписує телеграми «Violette» (фіолетова квітка, франц.), Олександр — «Violet» (та сама квітка, англ.); пара псевдонімів утворює мовну гру між двома мовами. ↩
«Café Riche» — один із найвишуканіших ресторанів Парижа XIX ст., що містився на бульварі Італійців; улюблене місце зустрічей вищого світу. ↩
«Crêpe» (креп) — легка чорна тканина, обовʼязкова для вдовиного жалобного вбрання в XIX ст. ↩
«À la Robespierre» — строгий, високо застебнутий крій, що нагадує костюм часів Французької революції; Марі любила цей силует за його драматизм. ↩
Перстень Полікрата: самоський тиран Полікрат, боячись свого безперервного щастя, кинув у море коштовний перстень, щоб умилостивити богів, але риба повернула його (Геродот, III, 40–43). ↩