Четвер, 21 червня 1877

Відʼїзд незвичайний. Анічкові живуть далеко, але прийшли напередодні — ми досить близькі, щоб не вимагати подвійного клопоту.
Отже, їдемо тільки родиною, разом із пані Кондаревою та Лізою. І раптом — несподівано — Торлонія... Він їде до Риму, і оскільки паризький поїзд відходить лише на кілька хвилин раніше за його, весь час він із нами. Олександр виїхав учора. Я теж мала виїхати вчора, він це знав — тобто мимоволі він здається... я вже й не знаю як. Не моя справа. Але погодьтеся: сам того не бажаючи, цей бідний Олександр чимало робить, щоб виправдати те, що казали в Неаполі.
на полях
Ной, що прокляв Каїна.
Унаслідок надмірного вживання того напою, який, кажуть, породив чорну расу, Торлонія говорить і жестикулює уривчасто й має досить дивний вигляд. Я ввічлива, а оскільки він охоче балакає, я стаю любʼязною.
Разом із нами відʼїжджає знаменита Робенсон із матірʼю й горбатою сестрою, а також родина Франція. У пані Франція двоє синів за тридцять і донька на виданні — мила, цікава, і співає — заслухаєшся. Вони приймають часто й з розмахом.
Пишу у вагоні. Залізниці остаточно позбавили подорожі поезії. Що може бути буденнішим за ці вокзали й за це стадо овець, яких женуть пастухи в синіх блузах.
Часто буває, що я прикипаю душею до людей, яких бачу вперше і вже ніколи не побачу, або ж ненавиджу їх. Від учора я маю приємність трохи дратуватися на всіх станціях, де я мала слабкість виходити, — через якогось самця й пару дітей у капелюшках із чорними стрічками, на яких золотими літерами написано: Florida. Самець говорить голосно — то по-німецьки, то по-французьки, — із насолодою слухає сам себе, щасливий, що його чують усі. І я ненавиджу його лише за те, як він вимовляє Florida. Він іще не вимовив, але мусить вимовити саме так, як я уявила, — і це Florida сповнює мене огидою. А найчастіше він, певно, каже його, граючись із дітьми.
Ліворуч дрімає велике рудувато-русяве створіння, бородате, з правильним носом. Схожий на бельгійця або швейцарця. Навпроти — якийсь італієць, торговець оливою, худорлявий і вульгарний.
Тітка спить. Пінчо нерухомо сидить у кошику — приголомшений, наляканий гуркотом і поштовхами. Але найбільше — своєю соломʼяною вʼязницею.
Четвер, 21 червня, восьма ранку. Гляньте, як гарно. Чорно-білі корови посеред зеленої луки — мов кольори Олександра.
Щодо Олександра — що мені думати? І що ви думаєте? Боже мій, не знаю. Якщо я цілком спокійна — нема про що турбуватися... О, ну і ну... Але я й далі почуваю до нього багато ніжності й зацікавлення — як до надзвичайно симпатичної людини. Не таких почуттів я хотіла б... але, мабуть, так і краще, тим паче, що цей душевний спокій змушує мене любити його з вдячності — поки не нагрянуть бурі... якщо Богу буде завгодно їх послати. Я люблю його, як люблю його матір, як когось милого, приємного... за ким пішла б доглядати в хворобі, поплакала б по смерті; кому допомогла б усім, що в моїх силах, — зі щирою радістю і з радістю від пози.
Ось я й у Парижі, у пані де Мертен. Мені аж ніяково від їхньої уваги й турботи.
З восьмої ранку й до Парижа я лежала й читала «Жоселена» Ламартіна. Цього я не змогла б робити вдома... а втім, може, й змогла б... бо це красиво, ніжно, поетично, лагідно і ніколи не смішно — попри всі щойно перелічені мною якості.
У пані де Мертен я бачу щось від своєї дорогої матері — кажу їй це, не називаючи нікого, розповідаю про Олександра, теж не називаючи. Не можу не говорити про це.
Як я рада, що пан Жанвʼє де ла Мотт молодший одружився.
викреслено[Два рядки закреслено]

Примітки

У Біблії Ной прокляв не Каїна, а Ханаана, сина Хама (Буття 9:20-27). Марі припустилася помилки; в оригіналі збережено. ↩
Посилання на псевдонаукове тлумачення біблійного «прокляття Хама» (Буття 9:20-27), яке в XIX ст. використовувалося для «наукового» обґрунтування расизму. Марі наводить це як іронічний коментар. ↩
«Жоселен» (Jocelyn, 1836) — поетичний роман Альфонса де Ламартіна про священика, змушеного зректися кохання. Один із найпопулярніших французьких романів XIX ст. ↩