Вівторок, 12 червня 1877

Я не лягала спати, щоб узятися до малювання вже з пʼятої, а потім о першій цей звір Валіцький прийшов розповісти, що бачив у Монако чоловіка, достоту схожого на портрет Лардереля, який грав на великі гроші.
Я смикнула Валіцького за носа за гарну звістку і побажала йому доброї ночі, думаючи про яйця та щура. Я пустила його нагору й чекала. Але за годину, не почувши нічого особливого, я повернулася снувати здогади разом із Розалі — вона стверджувала, що вигин спини відвів небезпеку, а щодо щура — незбагненно. Я припускаю, що щур був живий; що ж до яєць — з огляду на температуру надворі та непомірну температуру, яку неминуче спричинить Валіцький, — гадаю, що вранці там будуть або курчата, або яйця зварені вкруту.
Розалі хотіла, щоб я лягла спати, а я відповідала дурниці, танцюючи тарантелу. У сорочці, без взуття, з мандоліною — вночі — це чарівно.
Дракон теж танцював, бурчачи на цей фантастичний спосіб проводити ночі. Хіба ж не можна розважитися? Кожен бере свою втіху там, де її знайде.
День починає займатися. Ще година читання, або півтори.
У Німеччині ми відновимо сили після всіх цих оргій. Ще б пак — танцювати тарантелу, поки не промокнеш, як у ванні, та ще й акомпануючи собі голосом і мандоліною, — так що на останніх колах мій язик був як дві краплі води схожий на язик Багателі після полювання на щурів.
Однак я проспала з пʼятої до восьмої ранку.
На подяку за свято мене викликали до поліції. Справді, я вже не знаю, чого тільки зі мною не трапляється в Ніцці. Тітка лютувала, мов левиця; мама, Валіцький і Трифон — він і зробив це, сказавши, що платитиму я, — запевняв, що ніякого виклику немає, потім виклик тицьнули йому під ніс, і сталася вкрай чудна сцена. Він далі заперечував, ніби нічого не бачив, і на все, що йому казали, незмінно відповідав.
— Панно, не вірте тому, що вам кажуть, ніхто ніколи не піде проти вас, це неправда.
Розумію, що перед таким нахабством можна скоїти злочин. Нічого обурливішого — і водночас нічого дивовижнішого.
Я не знала — чи цей чоловік збожеволів, чи ми всі знавісніли. Лиш записую — і вже відчуваю судоми роздратування.
Він дивився на папір, йому наказували читати, він читав — і знову повторював:
— Не вірте тому, що вам кажуть, ніхто ніколи не піде проти вас, панно. Ах, пані, тут немає чужих — можу вам сказати, що ви з усіма витворяєте такі штуки, що ви знущаєтеся зі своїх відданих слуг.
Я мало не кинулася дряпати всіх без розбору, тітка пінилася від люті; щоб не подряпати всіх без розбору, я пішла геть — дивуючись, мов навіжена!
Цей слуга скрізь у боргах і, не сміючи більше використовувати чужі імена, бере моє. Я — до поліції! Та це ж ганьба!! Боже мій, Боже мій. Валіцький піде виправити помилку і запобігти будь-якій подальшій плутанині.
Але ні, ні! Моє імʼя — в цьому багні. Яка зухвалість, яка ганьба!!
Я розтаваю від спеки; ввечері мене повезли в екіпажі, і ми побачили, як мама повернулася з Монако о девʼятій, отже, виїхала о восьмій — Валіцький каже, що вчорашнього пана там не було. Ось нова безглуздість — повертатися так рано.
Нарешті — грошові клопоти. Не мати грошей — усе одно що прогулянка на ослі в Сорренто.
Дай мені грошей, Боже, і я буду щасливою! Золото — це всевладдя.