Вівторок, 3 квітня 1877

— Не забагато Лардереї, гаразд? — сказав на прощання Денгоф.

Саме сьогодні відбувається та славнозвісна поїздка до Сорренто, проти якої я кілька разів була.

Уже у вагоні Лардереї почав потроху мене дратувати, розмовляючи з Діною. Мене непокоїть щоразу, коли він говорить із кимось, окрім мами чи мене.

Від Кастелламаре до Сорренто ми сідаємо в екіпаж: мама, Діна й Меліссано на передніх місцях, я і Маркуар на передній лавці, Біжу⁵ на козлах, лаццароне¹, причеплений ззаду до екіпажа, і наш чималий багаж із восьми місць — рушаймо.

Усе це минуло в загальних і окремих кпинах. Ми видирали одне в одного хустинки, капелюхи, рукавички. А загалом я була доволі спокійна, бо Лардереї міг розмовляти хіба що з візником, та невдовзі я почала ревнувати й до візника, тож примусила пишного безсоромника тримати мою парасольку, спираючись йому на руку — нібито через вибоїни — головою, з якоюсь зовсім особливою насолодою.

Заходячи до готелю «Сирена», Меліссано й Маркуар заходилися кепкувати. Лардереї — над «Сиреною», замінивши «р» на «л»: «Силена». Це ім'я тієї Ріґі, як випливало з усього сказаного потім, що я вдала, ніби не розумію, але затямила напам'ять.²

Майже одразу ми взяли ослів і поїхали до Масси — паскудного села, чудово розташованого.

Було ще видно, Лардереї часто мене полишав, мій осел ішов погано, я лишалася позаду й страждала всіма пекельними муками від того, що мама бачить мене такою, — а мама все розуміє й відчуває так само, як я.

Доїхавши до Масси, було вже темно? Я закоцюбла, була в кепському гуморі, ми посідали в жалюгідному дворику корчми, де п'яний лаццароне прийшов співати пісню, наче складену для Лардереї і... Силени. Він слухав блідий і розсіяний, я лютувала.

Назад ми майже весь час лишалися самі й разом. Я згадую цю годину лише з тремтінням блаженства.

Ми йшли пліч-о-пліч цією чудовою дорогою, у нічній темряві ми майже не бачили одне одного, я закуталася в вуаль, і ми розмовляли якнайприродніше у світі про маскований бал, про листи, про його дуель. Час від часу він брав мене за руку, і я губилася в нових, чарівних відчуттях. Я сказала йому, що він мене зацікавив, тоді як він говорив, що я чарівна і що кохає мене до нестями. Я воліла б цього не чути, бо заслуговую на щось інше, ніж це мимохідне освідчення, ця своєрідна забавка.

— Я не хочу правити вам за розраду... А що ви робитимете, якщо на нас нападуть розбійники? У вас навіть руки більше немає, щоб нас боронити.

— Маю оцю, а до того ж Отець Небесний дуже добрий: він позбавив мене руки, але дав мені розкішну пару рогів⁶!

— Пару чого?

Ми губимося в недомовках.

Не пам'ятаю вже, чи весела була вечеря, знаю лиш, що нам співали й грали на безлічі інструментів.

Пані Гамонтова в Сорренто вже три дні, ми йдемо до неї. Іти хоч куди, аби лиш простувати темними вулицями попід руку з Лардереї. Маркуар залицяється до Діни, що дуже погарнішала, а Меліссано — з мамою. Уже наприкінці вечері, під час якої говорили про ту мерзенну жінку завуальовано, так що якби я не знала, то могла б і не здогадатися, — уже наприкінці вечері я з болем помітила, що Лардереї напідпитку. І все ж я прийняла його руку й довго пам'ятатиму цю прогулянку, змішану зі стражданням.

Він був тут, поряд зі мною, він говорив безліч ніжностей, що мене обурювали, бо він думав про ту іншу, і він був п'яний! Я повторювала йому це, обсипаючи його лайкою, але це його не отверезляло, і це справді була величезна мука, пом'якшена щастям спиратися на його руку, відчувати свою руку, яку безглуздо пестила його!

— Ви п'яні, але ви, певно, розумієте, що ви огидні й непристойні, я лишаюся з вами тільки для того, щоб вас зненавидіти, чуєте!

І я повторювала йому це безперестанку.

Тераса готелю «Вікторія» була б чарівною, якби цей чоловік не надумав розмовляти з Діною. На зворотному шляху я взяла його під руку, повторюючи, що це для того, аби викликати в собі відразу.

Та послухайте:

Жив-був колись у Туле³ цар, Що вірний аж до гробу був: Від милої він зберігав Різьблений золотий свій кубок...

— А ваша мила, — сказала я, уриваючи свою пісню, — що вона вам лишила?

— Ах! так, вона лишила мені борги.

— І?

— І маленьку доньку.

— І... що?

— Боже мій, так, маленьку доньку, у мене є маленька донька; моя маленька Александріна.

Той ніжний тон, з яким він вимовив «моя маленька Александріна», скам'янив мене й кидає в лють!

— Ви... маєте... ви! О! Як ви смієте мені це казати! Ви божевільний! П'яний! Ах! якби це не було для того, щоб викликати в собі до вас відразу!

— Так, і я даю їй особливе виховання, з неї буде знаменитість. Вона п'є тільки коньяк.

Я була знищена, я розлючена! Скажена!

Якби я послухалася тих кількох рядків, що я нашкрябала олівцем у темній кімнаті, я скрикнула б, що кохаю його, кохаю, кохаю! Він п'яний, він божевільний, божевільний, божевільний — не для сміху, а хворобливо божевільний! Пропащий, нестямний, п'яний! І я кохаю його!

Замість того щоб провести мене до готелю, він пропонує пройтися садом, і я даю себе вести. Хіба є в мене воля — у мене, надломленої, приниженої, наляканої! Ці слова кохання, ці п'яні пестощі моєї бідолашної руки обурювали мене й позбавляли глузду.

Він казав не знаю яку банальність про Фауста⁷ й Маргариту. Ми говорили про це перед вечерею.

— Зізнаюся, — кажу я, — що ніколи не розуміла Фауста. Він завжди здавався мені брудним, підлим і ницим.

— Так, бо Маргариту ошукано?.. Але це трапляється так часто. Фауст ошукує або Маргарита ошукує...

— Це не те саме.

— Маргарита ошукує частіше?

— Вам платять за те, щоб ви були такої думки.

— Га? Чому?

— Бо, бо я не можу вам усього сказати... хоч і не вважаю вас за такого юнака, як інші; для мене вам сорок п'ять років, або ж ви жінка, ось чому я з вами така вільна.

— О! ого! Як це, то скажіть же чому? Чому б не побесідувати, як двоє добрих друзів, я хотіла б знати ваші судження...

— Що ж, бо ошуканий Фауст лише вкрай смішний, тоді як ошуканій Маргариті нічого іншого не лишається, окрім того, що вона зробила: померти.

Це було на дорозі до Масси.

А в саду він був п'яний!!

— Ще п'ять хвилин, — казав він, — ще п'ять хвилин. То ви до мене відчуваєте відразу?

— Майже...

— Так чи ні?

— Ви п'яні!

— Так чи ні? Я хочу знати.

— Майже, а раніше ви мене цікавили.

— Так? тільки?

— Можливо, більше...

— О! то нехай це «більше» триває ще, ще п'ять хвилин, ці чарівні, божественні п'ять хвилин... Я кохаю вас... кохаю вас.

— Я дарую вам ці п'ять хвилин, бачите...

— Так, ви чарівна, мила, я обожнюю вас, я провів би все життя біля ваших ніг. У вас тільки одна вада — те, що ви панна...

Бачите! Бачите! Я була нажахана й нещасна.

— Дайте мені вашу руку поцілувати, — провадив він, — благаю вас, ну що вам це може зашкодити...

Зрештою я дала йому руку — не холодну й байдужу, а крижану й повну божевільної ніжності до нього. Він її поцілував.

О гідносте, о святосте кохання! Лізь під лавку, старий Люстюкрю⁴, стара набита опудало-гуско, старий швейцарцю з тринадцяти кантонів⁸! — як каже Лардереї Маркуарові.

Я сіла на сходинки ґанку, він сів біля моїх ніг і взяв мою руку, схиливши мені на коліна своє обличчя, яке в нічній темряві, нарум'янене й виструнчене тінями, видалося мені рідкісної краси й витонченості.

Я була сумна, він напівп'яний! Він п'яний! п'яний!

Подумати тільки — п'яний! Тільки цього бракувало!

Здається, він сказав мені якусь непристойність. Я не зрозуміла. Я кохаю його.

Я не знала, як повернутися, і злий геній, фавн⁹ Меліссано прийшов мені в цьому допомогти, приєднавшись до нас.

Усі зібралися у великому передпокої. Лардереї говорив, що поїде завтра вранці, а Маркуар, ображений і зачеплений цією нечемністю, відповідав, що лишиться, аби супроводжувати цих дам.

Я не знала, що казати, і почувалася зле. Подають чай, Лардереї захотів коньяку; я дивлюся на нього зі страхом і болем. Я згадую мою маленьку Александріну й кидаю свою чашку, що розбивається на тисячу скалок об мармурові плити.

Ми побажали одне одному доброї ночі з доволі прикрим холодом.

Я більше не існувала. Усі кімнати суміжні: зачиняючи двері, ми опиняємося в Лардереї та Меліссано, звідки виходимо, щоб повернутися до себе. Я ледь подала руку Лардереї й вийшла перша, він наздогнав мене в коридорі і зі швидкістю, на яку лише він здатен, поцілував мені руку.

[Навскоси: У цьому вчинку було щось серйозне, це було наче пробачення, якого він у мене просив.]

Одразу ж я стала підслуховувати. Я довго, дуже довго писала купу дурниць із Меліссано, щоб почути нарешті ось це!

— Ну, — спитав Меліссано, — як воно було, там?

— Пхе! — відповів Лардереї, лягаючи, — я поцілував їй руку.

— Тільки?

— Е, любий мій, у неї на все була відповідь.

Притиснувшись грудьми до дверей, я слухала ці цинізми; це забагато за один день. Я почала обурюватися вголос усім, усім, усім!

Потім я згадувала гідні речі, які сказала, і тішилася ними...

Я кохаю його, він мене не кохає, він божевільний, п'яний, пропащий!

Я довго молилася й намагалася плакати, але була надто роздратована, надто змучена.

Невже я дійшла до такого, щоб!!!