Четвер, 22 березня 1877

Лист пішов сьогодні вранці. Уранці я гуляла пішки в товаристві Розалі.
Пані й панна Гамонтови приходять, і остання, як завжди, береться співати без жодного прохання. Співає вона незле, але бувають дні, коли це може довести до сказу. Мати така солодкава й така нестримна, що можна з глузду з'їхати. Вона здатна довести вас до того, що ви накоїте чогось жахливого.
Попри це я така стомлена сидінням у чотирьох стінах, що прошу її відвезти мене на Skating, але біля дверей ми зустрічаємо Фаббрікаторе, які хочуть піднятися, а я натомість прошу їх забрати мене, щоб зробити коло на К'яї, а потім викинути мене біля дверей Skating, де я знайду Діну й Гамонтових.
Я негарна, я огидна, я смішна. Про мене кажуть жахи, я певна! Кажуть, що в мене двадцять сім мільйонів. Це безглуздя, мерзота. Ах! Здається, я скаженію. Таку втому, таке заціпеніння й уявити неможливо!
Меліссано зробив антраша, сидячи в ландо княгині Піньятеллі (матері майбутнього гарного князя). Вона бачила мене в готелі «Сплендід» у Парижі. А потім я бачу її сина, він править двома поні. Гадаю, у нього щось ніби пушок на верхній губі, і відколи він знає, що на нього звертають увагу, він геть змінився; він випростався, має вигляд молодика, ця метаморфоза мене дуже тішить.
[Слова зачорнено:(нерозбірливо)хотіла, як засуджена] на смерть. Я схиляла голову, щоб мене не могли побачити. Ах, Боже мій.
Біковський і Альтамура приходять увечері, але я в такому стані, що сиджу годину у своїй кімнаті, нарікаючи Розалі, перш ніж піти до вітальні. Не знаю, що зі мною. Якщо це хвороба, хай вона визначиться, цей жахливий стан доводить мене до відчаю… Я така роздратована, така роздражнена, що кидалася б на людей за найменше слово!
Лють і шал проти всього й проти всіх, починаючи з мене самої!
Я себе ненавиджу, ненавиджу свої сукні, свої капелюхи, свій голос, усе! Я себе ненавиджу, як Брускетті! І всі мають мене ненавидіти!
Перед сном я роблю мерзенні каламбури, з яких сміються мама, Діна й Розалі, я сама сміюся, а потім себе ненавиджу!