# Понеділок, 18 грудня 1876

Понеділок, 18 грудня 1876

Учора мене будить батькова візитка з такими словами:
«Я в готелі „Люксембург“ із сестрами. Якщо можеш, приходь негайно».
За порадою моїх матерів рівно о першій я вирушаю на це запрошення й, перш ніж увійти, посилаю спитати, чи це пристойно.
Замість усякої відповіді Гелена й мій нещасний батько виходять до карети й вельми ніжно ведуть мене до себе.
Тітки Гелена й Горбата, що ні в що не втручаються, говорять зі мною про кардинала й радять їхати до Рима по його небожа, а заразом і по його грошенята.
— Бідолашне хлопʼя, — кажу я, — він там, далеко.
— Де?
— У Сербії.
— Та невже!
— На жаль.
Та ні, він у Римі.
— Може, він уже повернувся, бо більше не воюють, і вчора я обідала з російським добровольцем, що прибув із Сербії.
— Може бути. Я кажу, що він у Римі, бо прочитала в газеті звіт про відкриття «Skating-rink» у Римі, де писалося, що «обидва графи Антонеллі були там».
— І це можливо.
У Римі є «Skating»!
Потім зайшла мова про Тютчеву, і я відгукнулася про неї якнайгірше, погрожуючи цій негідниці позовом за наклеп.
— Хай нападають на мою родину, на мою матір, вони можуть боронитися! Та хай мене не зачіпають, бо так само певно, як я беззахисна істота, яку підло обмовляти, я помщуся доблесно! І на те є чудова причина: я нічого не боюся.
Що правда, то правда. Я нічого не боюся, бо мені вже не може бути гірше, ніж є.
Бачу, що мама справила враження.
Поговоривши знову про сторонні речі, я запросила батька прогулятися зі мною. І тоді знов почався малоросійський діалог.
— Ми йшли тією самою дорогою?
— Ми йшли.
— Ми знайшли шубу?
— Ми її знайшли.
— Ти її забрав?
— Я її забрав.
— Де ж вона?
— Що?
— Шуба.
— Яка шуба?
І т. д.
А я думала про Рим, куди могла б поїхати, якби це чудовисько зволило!!!
Тим часом я показувала його ніццянцям і, хоч тисяча прикрощів стискала мені серце, усміхалася, зневажливо вклоняючись Одіффре й Бержеро.
Скільки ж мені знадобилося терпіння, щоб нарешті привести його до себе, на терасу, де були мама, тітка, Діна, Коліньйон, Барнола й Валіцький.
Щоб помститися за свої зусилля, я обізвала «пройдисвіткою» пані Тютчеву, яка проходила повз, і була дуже зухвала.
Я показала йому будинок. Потім ми пішли на «Skating-rink», куди він пообіцяв прийти, але не прийшов. Коліньйон рятувала мене від ніяковості, я зробила коло по «Skating» попід руку з нею, а зустрівши Фіулулу, зупинилася. Саме тоді Джирофла підкотився до мене з колишнім запалом.
— Приношу вам наказ кататися, мадемуазель!
— І від кого ж, пане? — спитала я, червоніючи.
— Від вашої пані тітки, це цілком певно, прошу мені повірити.
— Ви сьогодні така вітряна, що страшно й підʼїхати туди, де ви: здається, ви хочете всіх позбивати з ніг.
— Гм! гм! то ви катаєтеся?
— Пізніше, коли нікого не буде.
— Домовилися.
Я спитала його також, чи схожа я на батька. Ах! але невже ми переказуватимемо всі теревені, які ведуться з Одіффре?
викреслено[Десять рядків закреслено]
Пелікан тут, княгиня Суворова з мамою, поки я йду взувати ковзани. Мої ноги й моя спина мають великий успіх. Ох! та байдуже!
Поки я відпочивала там, далеко-далеко, Одіффре знову підійшов до мене поговорити.
Писала я ті листи чи ні?
Я хотіла поводитися з ним, як із Любімовими, що дивилися на мене здалеку всією родиною. Ага, аякже.
— Хіба можна кататися з такими ногами, — сказав він, указуючи на мої підборіддям.
— Я й кажу, пане: вони в мене надто маленькі.
Рік тому я відповіла б найбанальнішим: ох! пане!
Маму знову накрутила пані Суворова, та й мої скарги допомогли… Знаєте, що вона зробила? Вона пішла завадити своєму чоловікові обідати з пані Тютчевою — у самої пані Тютчевої. Ось що, за її розповіддю, сталося. Спершу Ерістов хотів заступити їй дорогу, але вона відштовхнула його й увійшла до вітальні, де пан її чоловік сидів, схилившись над столом, пані Тютчева стояла біля вікна, бліда, а княгиня сиділа. Пані Тютчева одразу вийшла, а мама, посидівши якийсь час, бо не могла підвестися, вийшла, забравши з собою чоловіка.
Ми всі троє мовчали й уже підʼїжджали до дому, коли батько звелів їхати до «London House». І коли мама зробила якийсь жест.
— Їдьмо, — сказала я.
— Поговоримо спокійно, — додав батько.
Мама почала з того, що розповіла мені цю історію, і, не докінчивши, вибухнула нервовим плачем, що я цілком розумію після такої пригоди.
А потім знову заговорили про те саме, і це тривало б до ранку, якби я не сказала:
— Навіщо всі ці викрутаси, докори, шпильки, коли все так просто! Мене треба вивозити у світ, мама цього не може, отже, це ваш обовʼязок. Відповідайте, батьку, що ви на це скажете?
— Щодо мене, — додала я, — то я наперед на все згодна.
Уперше в житті це чудовисько говорило чесно, просто. А втім, чи не була ця добра воля лише способом уникнути неприємностей, тягнучи час?
Зрештою… можливо… хто знає?
До девʼятої ми сиділи там і обговорювали становище серйозно, як троє добрих друзів.
Ах? Річ у тім, що батько, усунувши всі перешкоди — на словах, — порушив страшне питання.
— А що, — сказав він, — як усе, що я зроблю, буде марним? Твоє становище стане від того тільки гіршим.
Але, оскільки я відповіла, що марним це бути не може, знову взялися до планів. І насамперед треба бодай для годиться помиритися з тією Тютчевою. Після сцени в Монте-Карло це стає навіть легше. Раніше нічого було забувати: існувала ворожнеча, холодність без причини, а тепер є що забути.
Це буде важко… і як на мене, я б воліла… плюнути їй в обличчя, але так треба. Бо ця жінка, сестра мого батька, моя тітка… з нею треба хоча б про людське око бути в добрих стосунках.
То, виходить, це буде в Ніцці? Тільки щоб змусити забути минуле, щоб восторжествувати, а потім поїхати… поїхати… Ах! якби можна було записати мелодію разом зі словами, ви зрозуміли б, як хапає за душу й як стискається серце від цієї пісні старого негра з «Поля і Вірджинії».
Пташка відлітає / Далеко-далеко / Й не вертає. / Ах, бідна дурна, / Сиди вдома, / Вір пісні знайомій: / Пташка відлітає / Далеко-далеко, пташка відлітає / Й не вертає. / Пташко вірненька, / Що Бог благословляє, / Пташко вірненька, Лишайся в милім гнізді, / Склади крильце, / Спатимеш краще, / Ніж під чужими небесами, / Пташко вірненька, / Що Бог благословляє, / Пташко вірненька, Лишайся в милім гнізді.
Це ніжно, це чарівно… але до мене це не стосується. У мене ж немає дому! Немає гнізда. І Бог мене не благословляє.
Але після «London House» ми поїхали до Опери, у капелюшках, і, мушу сказати, це справило досить дивне враження… на Одіффре, Ґалулу, Красеня-Денного, Фонтану й Шіріса в ложі-«човні».
О нещастя!
Я божеволію від непевності. Чекати ласки від батька в Ніцці заради сумнівного й минущого тріумфу без особливої користі… Тоді Париж… і Рим… і навчання!!! О!
У Парижі я загублюся… щоб там блищати, потрібне або велике імʼя, або великий статок, або велика розпуста… Отже, мені нічого робити в Парижі…
Але в Римі… у Римі я зможу зробити блискучу партію, а потім, і це головне, житиму там у насолоді! І… я так хотіла б відновити своє добре імʼя в Римі, так, так!!
Почнімо з Ніцци… якщо почнемо… Але навчання! Але час, що минає! У вісімнадцять років я мала б уже писати великі картини!
То… куди ж їхати? О! яке це смертельно скрутне питання! До Парижа я поїду лише тоді, якщо батько не захоче повезти мене до Рима… краще вмерти, ніж поїхати в це божественне місто так, як раніше.
Мене гнітить саме Ніцца… Ще одна втрачена зима… а до речі, скільки я їх уже втратила?… дві як жінка… три як учениця… Ганьба!
Учора я була така розгублена й така розлючена, що лягла одягнена в їдальні й пролежала там чотири години в напівсні, напівмуці, прокидаючись щохвилини. Потім я пішла лягти на кушетку до мами й підвелася лише о першій пополудні, хоча й не спала. Мама хвора… звісно, після вчорашнього…
Тітка, Діна, Валіцький і Анічкови снідають у Вольфа, якого звати Миколою, і сьогодні його іменини.
Пана Анічкова теж звати Миколою, тож іменини ділять надвоє: поснідавши в одного, обідають у другого.
Я лежала на маминому ліжку, коли одна з маленьких Анічкових прийшла сказати, що мене конче хочуть бачити; я відповіла, що хвора.
— Вечоріє, — каже мама, — і їй треба когось помучити…
— Кого ж це? Вас? Ах! ви думаєте, що я тут заради вас? Зовсім ні! Я приходила подивитися на собак. Прощавайте!
І я сердито пішла до себе, куди мене наздогнали запискою, в якій мені обіцяли все на наступний рік і просили піти до Анічкових.
Я звеліла переказати на словах, що знаю один ярмарок, де є шинок із такою вивіскою: «Сьогодні платять, завтра пʼють у борг, а післязавтра — задарма».
Щодо Анічкових, то я написала листа на папері, розмальованому Дашадом, у якому перепрошувала, посилаючись на гарячку.
Віра, маленька дівчинка, побачила мене в пеньюарі й з перевʼязаною головою.
Я ревную!
До принцеси Марґеріт… Усі чоловіки, які не закохані деінде, закохані в неї, а оскільки вона королева, її обожнюють… О!
Вона кататиметься, показуватиме свої великі ноги, від неї шаленітимуть… А я!
— О! принцеса Марґеріт, — казав, бувало, Антонеллі, зводячи очі, а потім кривлячи губи так, ніби хотів сказати: оце жінка.
!!!!
Двічі скотина! Якби вона не була королевою… він би на неї плював!

Примітки

«Мої матері» — Маріїн іронічний множинний вислів про різних старших жінок, які дають їй поради. ↩
Фр. quérir son neveu et ses écus: aller quérir — «піти по когось, привезти»; тітки радять Марі їхати до Рима й забрати кардиналового небожа разом із його грошима (écus — старовинні монети, тобто статок). ↩
«Skating-rink» (англ.; у Марі «Skating-ring», помилково замість «rink») — роликова ковзанка. ↩
Фр. dialogue petit-russien — розмова українською («малоросійським») говором; родина вживала його для приватних справ. ↩
«London House» — назва модної кондитерської й чайної в Ніцці (англійська вивіска). ↩
Пісня з опери Віктора Массе «Поль і Вірджинія» за романом Бернардена де Сен-Пʼєра; премʼєра відбулася в Парижі 15 листопада 1876 року, за місяць до цього запису. ↩
В оригіналі італійською: «barcaccia» — велика ложа біля сцени, де збиралася світська молодь. ↩
Його іменини: день святого Миколая, 6 грудня за російським (юліанським) календарем, тобто 18 грудня за західним. ↩
Маргарита Савойська (1851–1926), принцеса Пʼємонтська, дружина спадкоємця італійського престолу, кумир римського товариства; у січні 1878 року стала королевою Італії. ↩