Середа, 11 жовтня 1876 (29 вересня)

Ці три дні зводяться до одного слова: страждання, страждання і страждання!
Мені мало було грошових клопотів, орендарів, Олександра, тисяч цих гнітючих прикрощів!
Мені потрібне ще одне божевілля. Рим! Рим, у якому я обожнюю кожну вулицю, кожен дім, кожну крамничку з вервицями, кожну руїну, кожну церкву!
Це гарячка, марення, і я скажу про це лише кілька слів, яких, хоч би як мало їх було, досить, щоб довести мене до одного з тих станів несамовитості й розпачу, про які ніхто на світі не має уявлення.
Усі ці ночі я спала в батьковій кімнаті, і ми засиджувалися дуже пізно, зайняті комічно-трагічними суперечками. Ледве батько починав якусь подружню скаргу, як я кричала йому, що не я його одружувала, що я не його теща і що нічого не знаю.
— Я зʼявилася після вас, ви знайшли одне одного самі, тож любіться або гризіться, мені байдуже!
Але зрештою я завжди переходила до обговорення подорожі. Батько за Париж, я теж, але минулої ночі на мене найшов ніби напад римського божевілля. Не вдовольняючись, як попередніми ночами, грою на скрипці, я схопила японський там-там. Я міряла кроками кімнату і, напіврозпачлива, напівсміючись, кричала, що хочу до Рима і що коли батько не вивезе мене там у світ цієї зими, я отруюся, написавши в щоденнику й усюди, що це він мене вбив!
— Я обіцяла це мамі, тітці, тепер обіцяю тобі, і стережися! Я втомилася, втомилася, втомилася!
І я жбурляла там-там на підлогу, від чого здіймався страхітливий гуркіт і резонування.
На хвилину я спинилася, але тільки для того, щоб написати два ось ці листи. Перший відіслано телеграфом до Ніцци, звідки тітка перешле його до «Фігаро». І насамперед знайте, що пісенька, від якої в Парижі всі без тями, — це «Коханець Аманди» в одному з останніх номерів «Фігаро».
Альбер Мійо друкує «історію маленького Ґамбетти» у двадцяти чотирьох картинах; остання картина зображає Ґамбетту, який досяг вершини почестей і одружується з принцесою Амандою, донькою великого герцога Ґерольштейнського... Але ось мій лист:
Переписаний листLettre de Marie à un rédacteur de journal, signée « Amanda » (copie), 11 octobre 1876
Пане редакторе, настійно прошу вас умістити такого листа, необхідного, щоб покласти край непристойній чутці. Я прочитала у вашій любʼязній газеті історію маленького Ґамбетти і кляну останню продану картину. Ніколи я не погоджуся стати дружиною чоловіка, чию душу, заставлену Сатані, за несплату було описано й продано з публічних торгів опівночі, на кінському та собачому ринку. Аманда.
Той лист відіслано телеграфом тітці, а цей — поштою.
Переписаний листLettre de Marie à un rédacteur de journal, pour « le citoyen L. G. » (copie), 11 octobre 1876
Пане редакторе, не маючи честі особисто знати громадянина Л. Ґ., прошу вас передати йому через вашу шановну газету такого листа, що має найвищу вагу. «Я повертаюся з дуже довгої й дуже повчальної подорожі до Китаю та Японії. Я мала честь мати за чичероне вельми достойного мандарина. Але ніщо в цих чудових країнах не вразило мене так, як піднесений звичай великого ножа. Серед інших дивовиж я привезла кілька таких ножів і один тримаю до ваших послуг, щойно ви забажаєте прийняти його з традиційними словами і в автентичному сенсі: Запхни це собі в черево!»
Це початок листування; я вже зібрала колекцію мемуарів про Китай і Японію.
Завдяки Ґамбетті я чудово знатиму ці чудові країни.
Покінчивши з цим, я знову кинулася в шалену біганину.
— Я хочу до Рима, я хочу до Рима, або я хочу вмерти!
Я кинулася на канапу, заговорили про моє горе. Батько мене любить, він надто розумний, щоб помилитися щодо цього; я говорю з ним відверто, чи, радше, це він сам говорить зі мною.
Я звинувачую Тютчеву і тану в сльозах, я хотіла б розтанути зовсім, випаруватися, згинути!
навскоси
Оце гарно!
Він поїде туди, куди я захочу.
Але куди ж я поїду?! До Рима — треба стерти там ганебне враження.
Але ж Париж, але ж Кассаньяк і змови. До Кассаньяка-міністра буде важко дістатися, треба зробити його своїм другом, поки він ще ніхто. Якщо Імперія повернеться — тим краще; якщо ні — обійдемося, і життя в Парижі мене втішить.
Але Рим!
Бо зрештою, я маю право бодай раз у житті мати людські почуття! Маю ж я право любити щось, якщо забороняю собі любити когось?
Пальці в мене були крижані, поки я міряла кроками кімнату, і я сміялася вголос, а тихо, про себе, провадила далі свою думку.
Навіщо шукати причин, навіщо вічно розраховувати! І цієї хвилини я не розраховувала, вперше в житті я забула все, щоб памʼятати тільки Рим, любити тільки Рим і мати тільки одну думку — жити в Римі!
Поїхати до Рима або вмерти — краще вмерти, ніж жити в болях і прикрощах!
Батько взяв мене на руки й майже силоміць поклав на шезлонг. Незабаром я заснула, розлючена, божевільна, закохана.
Сьогодні вранці була погода, як в Італії; я вийшла на ґанок, але промінь сонця змусив мене тієї ж миті повернутися. Промінь сонця, як у Римі, — мені здалося, що він осяяв площу Народу, Обеліск і тераси Пінчо... сльози душили мене, і я жбурнула жахливий там-там на підлогу. Горбунка скрикнула й утекла до своєї кімнати.
Саме тоді повертається чоловік, якого я посилала до Олександра, і нічого мені не привозить, окрім плану моїх земель, але плану, зробленого 1770 року! Сто шість років тому!
Роздратована, принижена, у знесиленні, що межувало з божевіллям, я сіла біля столу й залилася слізьми!
Але довелося заспокоїтися, бо мав приїхати Виноградов, один із найважливіших орендарів.
Аж до обіду були тільки суперечки про ціни, умови оплати тощо, тощо.
Досвіду в мене немає, гаразд, але цей чоловік, мабуть, побачив, що я вперта.
Мої тітки під приводом прогулянки поїхали з візитом до батькової коханки.
— Твої сестри їдуть у гості до твоїх жінок! — сказала я йому вчора.
— Немає ніяких жінок! — вигукнув він, дуже зніяковівши.
— І ти смієш, — вела я далі, — ти смієш дорікати чимось моїм!!
Тютчева кличе його до Ніцци, і я поклялася йому, що якщо він поїде до Ніцци, найму людей, щоб вони публічно надавали ляпасів йому і його сестрі.
— Бо, оселившись у Ніцці, коли нас там уже не буде, ти занапастив би мене скандалом!
— Ну, а я найняв би людей, щоб вони повернули тобі те саме.
— Це було б смішно, мій любий. Я, наказавши надавати тобі ляпасів, мщуся, отже, на тому й кінець, тоді як ти, повертаючи мені те саме, нічого мені не повертаєш, а даєш, а це було б несправедливо й безглуздо.
І ми, сміючись, казали одне одному речі ще гарніші за ці.
Але все це мене мало обходить... ні, досить.
Саме імʼя Рима запалює мене, і найменший опис, найменший спогад справляють на мене таке враження, що я не можу витримати його сили, я млію й проганяю свої думки на край світу; ці жахливі, солодострасно пекучі спогади доводять мене до безуму! Настільки, настільки... настільки, що в мене немає сили, буквально немає сили про це думати.
Ми з батьком поговорили начистоту про Милорадовича й про лист, який мама написала мені з цього приводу. Це тривало довго, і батько довів мені свою прихильність. Мама твердить, що він навмисне віддалив Гриця, а це неправда (а хто знає?).
— Принаймні, — сказав він, — ніхто не скаже, що ми хотіли його впіймати, але вона, замість радити мені... їй краще було б не робити всього того, що вона наробила... тоді його не відіслали б до Відня!
Правда, негарна, але правда. Вона нічого не зробила, але видимість звинувачує, а це те саме.
Я нічого не кажу про... про місто, бо хочу мати змогу їсти, я майже нічого не їла від учора. І мене трусила пропасниця... я люблю Рим, Антонеллі — це інше.
Якби... ні. Ах! Боже мій, будь добрий до мене.

Примітки

У Марі: résonnement [sic]. ↩