❦
Понеділок, 3 липня 1876
Amor decrescit ubique crescere non possit.1 «Кохання зменшується там, де воно не може більше зростати». Ось чому, щойно двоє стають цілком щасливі, вони непомітно починають менше кохати одне одного — і зрештою розходяться, як... ноги Ґотьє, коли він іде.Lundi 3 juillet 1876 Amor decrescit ubique crescere non possit. « L’amour diminue dès qu’il ne peut plus augmenter. » C’est pour cela que dès qu’on est tout à fait heureux on commence imperceptiblement à moins s’aimer et on finit par s’écarter l’un de l’autre comme... les jambes de Gautier quand il marche.
на полях · note de Marie en bas de page
У Сіра стоїть dolor, я ж сказала amor, бо цю сентенцію можна віднести і до одного, і до другого.
Dans Syrus il y a dolor, j’ai dit amor, car on peut appliquer la maxime à l’un et à l’autre.
Я відʼїжджаю завтра. І мені якось жаль покидати Ніццу. Усі ці дорожні приготування трохи остуджують мою рішучість. Я вибрала музику, яку треба взяти, кілька книг: Енциклопедію, том Платона, Данте, Аріосто, Шекспіра, а ще чимало англійських романів — Бульвера, Коллінза і Діккенса.2
Je pars demain. Et il y a je ne sais quel regret de quitter Nice. Tous ces préparatifs de voyage jettent un certain froid dans mes résolutions. J’ai choisi la musique que je dois emporter, quelques livres, l’Encyclopédie, un volume de Platon, Dante, Ariosto, Shakespeare, puis une quantité de romans anglais de Bulwer, de Collins et de Dickens.
Я наговорила тітці зухвалостей, потім вийшла на свою терасу, де до мене приєдналися мама, тітка, Діна, Валіцький і Лоренті, який прогулювався перед віллою. Я не переставала говорити й казати досить смішні речі — принаймні сміялися. Я взяла гілку жимолості й сплела собі з неї вінок на голову. — Друїдесо! — вигукнув Лоренті. І щоб доповнити схожість, я піднялась на праву терасу і стала позувати над чарівним гротом, добудованим тиждень тому. — Хіба я не гарна отак? — казала я сміючись.
J’ai dit des impertinences à ma tante puis je suis allée sur ma terrasse où vinrent me rejoindre maman, ma tante, Dina, Walitsky et Laurenti qui se promenait devant. Je ne cessai de parler et de dire des choses assez drôles, du moins on riait. Je pris une branche de chèvrefeuille et m’en fit une couronne autour de la tête. - Druidesse ! exclama Laurenti. Et pour compléter la ressemblance je montai sur la terrasse droite et posai au-dessus d’une charmante grotte achevée il y a une semaine. - Ne suis-je pas bien ainsi ? disais-je en riant.
Всі поїхали до Монако; я залишилася в саду до самих сутінок, таких прекрасних із морем та безмежжям на тлі; і ці розкішні рослини, дерева з широким листям, а потім, для контрасту, бамбуки, пальми. Фонтан, грот із краплями води, що безупинно падають одна за одною з каменя на камінь, перш ніж упасти в басейн; навколо густі дерева надають цьому куточку вигляду затишку і таємничості, що присипляє і наводить на мрії. Чому вода завжди наводить на мрії? Я залишалася в саду і дивилася на вазу, в якій росте чудовий хамеропс (карликова пальма)3, й думала, як гарно, мабуть, дивляться в цьому чарівному саду моя біла сукня і зелений вінок.
On s’en alla à Monaco, je restai au jardin jusqu’au crépuscule qui est si beau avec la mer, l’infini pour fond ; et ces riches plantes, ces arbres aux larges feuilles, puis par contraste les bambous, les palmiers. La fontaine, la grotte avec ces gouttes d’eau qui tombent sans cesse une à une de rocher en rocher avant de tomber dans le bassin ; tout autour, des arbres touffus donnent à ce coin un air de bien-être, de mystère, qui rend paresseux, qui fait rêver ? Pourquoi l’eau fait-elle toujours rêver ? Je restais au jardin regardant un vase dans lequel pousse un admirable chameros (chamerops) et pensant comme ma robe blanche et ma couronne verte devaient faire bien dans ce délicieux jardin.
Невже ж у мене немає іншої мети в житті, крім як вдягатися — чи, вірніше, роздягатися з таким мистецтвом, прикрашати голову листям і думати про ефект? Відверто кажучи, я думаю, що якби мене читали — мене б вважали нудною. Я така ще молода, я так мало знаю про життя. Я не можу говорити з тим авторитетом чи безсоромністю, що притаманні письменникам, які мають непомірну претензію знати людей, диктувати закони, навʼязувати максими. Ці нетямущі романісти... до того ж навіщо нападати на речі негідні — про них навіть не говорять.
N’ai-je donc pas d’autre but dans la vie que de m’habiller ou plutôt me déshabiller avec tant d’art, m’orner la tête de feuillage et penser à l’effet ? Franchement, je crois que si on me lisait on me jugerait ennuyeuse. Je suis si jeune encore, je connais si peu la vie ». Je ne puis pas parler avec cette autorité ou cette impudence propre aux écrivains qui ont l’exorbitante prétention de connaître les hommes, de dicter des lois, d’imposer des maximes. Ces romanciers stupides... d’ailleurs à quoi bon attaquer des choses indignes, on n’en parle même pas.
Амелі прийшла показати мені корсаж на завтра — це нагадало мені, що завтра треба відʼїжджати. Я пішла до себе, слідом бігли всі собаки; я підтягнула білу скриньку до столу і... Ах! Ось головний жаль. Мій щоденник — це половина мене самої. Я мала звичку щодня перегортати один із зошитів — чи то хотіла пригадати Рим, чи Одіффре, чи... ще давніше.
Amélie vint m’apporter à voir un corsage pour demain, cela me rappelle que demain je devrais partir. Je rentrai chez moi, suivie de tous les chiens, je tirai la boîte blanche près de la table et... Ah ! voilà le regret principal. Mon journal, c’est la moitié de moi-même. Chaque jour j’avais l’habitude de feuilleter un des cahiers, soit que j’eusse voulu me rappeler Rome, ou Audiffret, ou... plus ancien encore.
Була надто гарна погода — наче навмисно, напередодні відʼїзду; місяць зʼявився яскравий і блідий, освітлюючи всі красоти мого міста — мого? — звісно, мого: я надто незначна особа, щоб хтось заперечував мені цю власність; до того ж хіба сонце не однаково належить усім?
Il faisait trop beau et comme exprès la veille de mon départ ; la lune se montra brillante et pâle éclairant toutes les beautés de ma ville, ma ? sans doute, ma ville, je suis trop peu de chose pour qu’on vienne me contester cette propriété, d’ailleurs le soleil n’est-il pas également à tout le monde ?
Я увійшла до салону; місячні промені вільно проникали крізь широко відчинені вікна й освітлювали білі штукатурні стіни та білі чохли. Влітку такої ночі мимоволі і без причини відчуваєш меланхолію. Я двічі обійшла кімнату — мені чогось не вистачало...; і все ж я не була нещасна — навпаки, я нічого не бажала; я хотіла б завжди почуватися так лагідно, так добре; моя душа розширювалася від цього відчуття блаженного спокою, здавалося, що вона хоче розлитися навколо мене; я сіла за фортепіано і дозволила довгим білим пальцям блукати по клавішах. Але мені чогось не вистачало... можливо, когось. Це нагадує мені, що завтра Антонеллі отримає мій портрет — саме в ту годину, коли я покину Ніццу. Він не чекає портрета — йому буде приємно... якщо він мене кохає.
J’entrai au salon, les rayons de la lune pénétraient librement par les fenêtres grandes ouvertes et éclairaient les murs en stuc blanc et les housses blanches. On se sent, malgré soi et sans cause, mélancolique, en été, par une nuit comme celle-là. Je fis deux fois le tour de la chambre, il me manquait quelque chose..., pourtant je n’étais pas malheureuse, au contraire, je ne désirais rien, j’aurais voulu toujours me sentir aussi doucement aussi bien, mon âme se dilatait par ce sentiment de calme bienheureux, elle semblait vouloir se répandre tout autour de moi, je m’assis au piano et laissai errer sur les touches des doigts longs et blancs. Mais il me manquait quelque chose... peut-être quelqu’un. Cela me fait penser que demain Antonelli recevra mon portrait, à l’heure où je quitterai Nice. Il ne s’attend pas à un portrait, cela lui fera plaisir... s’il m’aime.
Я їду до Росії — так само, як лягають спати раніше напередодні нетерпляче очікуваного дня, щоб скоротити час!
Je vais en Russie, comme je me coucherais de bonne heure la veille d’une journée impatiemment attendue, pour abréger le temps !
Мене тягне до Риму. Рим — місто, яке спочатку не розумієш. У перші дні я бачила з Риму тільки Пінчо і Корсо. Я не розуміла простої, зітканої зі спогадів краси Кампаньї — без дерев, без будинків. Лише хвиляста рівнина, як океан у бурю, засіяна подекуди отарами овець, що їх пасуть пастухи — такі, про яких говорить Вергілій. Бо лише наш розбещений клас зазнає тисячі перетворень, а прості люди, люди природи, не змінюються і схожі одне на одного в усіх країнах.
Je suis attirée vers Rome. Rome est une ville qu’on ne comprend pas d’abord. Dans les premiers jours je ne voyais de Rome que le Pincio et le Corso. Je ne comprenais pas la beauté simple et toute de souvenirs de la campagne, sans arbres, sans maisons. Rien qu’une plaine ondulée comme l’océan en tempête, semée çà et là de troupeaux de moutons gardés par des bergers comme ceux dont parle Virgile. Car ce n’est que notre classe dévergondée qui subit mille transformations et les hommes simples, les hommes de la nature ne changent pas et se ressemblent dans tous les pays.
Поруч із цією величезною самотністю, яку зрідка прорізають акведуки, чиї прямі лінії розсікають горизонт, справляючи найразючіше враження, — видніються найкрасивіші памʼятники варварства і вселюдської цивілізації. Навіщо говорити «варварство»? А тому, що ми, сучасні пігмеї, у нашій дрібній гордині вважаємо себе цивілізованішими — бо народилися останніми.
A côté de cette vaste solitude sillonnée rarement d’aqueducs dont les lignes droites coupent l’horizon, produisant l’effet le plus saisissant, on voit les plus beaux monuments de la barbarie et de la civilisation universelles. Pourquoi dire barbarie ? C’est que nous autres, pygmées modernes dans notre petit orgueil, nous nous croyons plus civilisés parce que nous sommes nés les derniers.
Жоден опис не здатний дати точного уявлення про цю граційну, чудову країну, країну сонця, краси, розуму, мистецького генія. Про цю країну, що впала так низько і так довго лежала на землі, що неможливо, щоб вона вже не підводилася.
Aucune description ne peut donner une idée exacte de ce pays gracieux, superbe, de ce pays du soleil, de la beauté, de l’esprit, du génie des arts. De ce pays tombé si bas et resté si longtemps par terre, qu’il est impossible qu’il ne soit déjà en train de se relever.
Даремно говорять про славу, розум, доброту — про все це говорять лише для того, щоб говорити про кохання, щоб створити пишну рамку для цього образу, завжди того самого і завжди нового.
On a beau parler de gloire, d’esprit, de bonté, on n’en parle que pour parler d’amour, pour faire un magnifique cadre à ce tableau toujours le même et toujours nouveau.
Залишати тут свій щоденник! Ось справжнє горе.
Laisser mon journal ici ! Voilà une vraie peine.
Антонеллі знає, що я відʼїжджаю... далеко... Ах! Що завгодно, але я не розумію такого кохання! І це чоловік — представник сильної статі, розважливий; вищий за жінку.
Antonelli sait que je pars... au loin... Ah ! tout ce que vous voudrez, mais je ne comprends pas un pareil amour ! Et c’est un homme, un du sexe fort, raisonnable ; un supérieur à la femme.
Я, сімнадцятирічна дівчина, — скільки я зробила. Поїхала до Неаполя, з Неаполя повернулась до Риму; ледве приїхала до Ніцци — знову повертаюся до Риму. І я — жінка, залежна від світу, від публіки, від мами!
Moi, fille de dix-sept ans, combien j’ai fait. Je suis allée à Naples de Naples je suis revenue à Rome ; à peine arrivée à Nice, je retourne de nouveau à Rome. Et je suis femme, dépendante du monde, du public, de maman !
Ну що ж, хай буде!
Eh bien, soit !
Раз так — я приймаю; приймаю роль сильнішої. Це мене бавить, але я не можу кохати в таких умовах. «Слово розради — хоча б у листі». Хіба це не схоже на благання приїхати до Риму; благання, звернене до сильнішої, до тієї, хто вільна, хто може? Але я не можу такого любити!
Puisqu’il en est ainsi, j’accepte ; j’accepte le rôle du plus fort. Cela m’amuse, mais je ne puis pas aimer dans ces conditions. « Une parole de consolation, ne fût-ce que par écrit ». Cela n’a-t-il pas l’air d’une prière de venir à Rome, une prière adressée au plus fort, à celui qui est libre, qui peut ? Mais je ne puis pas aimer cela !
А якщо пророцтво Біховця справдиться?
Et si la prédiction de Bihovetz allait se réaliser ?
Минулого року він мені казав: під час вашого перебування в Римі я бачу вас серед кардиналів. Тепер він сказав: Наступної зими я бачу вас влаштованою в Бріндізі, у дуже гарному палаці з герцогом за чоловіком; не знаю чому, але я бачу вас у Бріндізі.
Il m’a dit l’année dernière : dans votre séjour à Rome je vous vois avec des cardinaux. A présent il m’a dit : L’hiver prochain je vous vois établie à Brindisi, dans un fort beau palais avec un duc pour mari, je ne sais pourquoi, mais je vous vois à Brindisi.
Ось це дивно. Біховець вдається4 в пророки.
Voilà qui est bizarre. Bihovetz fait du [sic] prophète.
Чому я не народилася... Ні, це марно — справжній геній пробивається скрізь. Якби я була визначною особою — я була б славетною... але яким чином? Спів і живопис! Хіба цього недостатньо? Перше — тріумф миті, друге — вічна слава! І для того, й для іншого треба їхати до Риму; а щоб мати змогу вчитися — треба мати спокійне серце; а щоб мати спокійне серце — треба жити трохи пристойніше; а щоб жити пристойніше — треба їхати до Росії. Та я ж і їду, Боже мій!
Que ne suis-je née... Non, c’est inutile, le vrai génie se fait jour partout. Si j’étais une personne remarquable je serais célèbre... mais par quoi ? Le chant et la peinture ! N’est-ce pas assez. L’un est le triomphe du moment, l’autre est la gloire éternelle ! Pour l’un et pour l’autre il faut aller à Rome, et pour pouvoir étudier il faut avoir le cœur tranquille et pour avoir le cœur tranquille il faut vivre un peu plus convenablement, et pour vivre plus convenablement il faut aller en Russie. Mais j’y vais, Bon Dieu !
Цей бідний щоденник, що містить усі ці прагнення до світла, всі ці пориви, — які б вважалися поривами увʼязненого генія, натхненними пророцтвами, якби кінець увінчався успіхом, — але на які дивитимуться як на марнославне марення банальної істоти, якщо я вічно пліснявітиму.
Ce pauvre journal, qui contient toutes ces aspirations vers la lumière, tous ces élans qui seraient estimés comme des élans d’un génie emprisonné, des prophéties inspirées, si la fin était couronnée par le succès et qui seront regardés comme le délire vaniteux d’une créature banale si je moisis éternellement.
Вийти заміж і народжувати дітей! Та кожна прачка може зробити те саме!
Me marier et faire des enfants ! mais chaque blanchisseuse peut en faire autant !
Хіба що знайти чоловіка цивілізованого й освіченого — або слабкого і дуже закоханого.
A moins de trouver un homme civilisé et éclairé, ou faible et très amoureux.
Та чого ж я хочу? О! Ви чудово знаєте.
Mais qu’est-ce que je veux ? Oh ! vous le savez bien.
Я хочу слави!
Je veux la gloire !
Не цей щоденник дасть мені її. Цей щоденник можна було б опублікувати лише після моєї смерті — бо я в ньому надто гола, щоб показуватися за життя. До того ж він був би лише доповненням до славетного життя.
Ce n’est pas ce journal qui me la donnera. Ce journal ne serait publié qu’après ma mort, car j’y suis trop nue pour me montrer de mon vivant. D’ailleurs il ne serait que le complément d’une vie illustre.
Славетного життя!
Une vie illustre !
Безумство, породжене самотністю, читанням з історії і надто живою уявою.
Folie produite par l’isolement, les lectures historiques et une imagination trop vive.
Я не знаю жодної мови досконало. Моя рідна мова знайома мені тільки у побутовому вжитку — і я залишила Росію в одинадцять років. Я добре говорю по-італійськи й по-англійськи, думаю і пишу французькою — і то роблю орфографічні помилки!
Je ne connais parfaitement aucune langue. La mienne ne m’est familière que dans les rapports domestiques et j’ai quitté la Russie à l’âge de onze ans. Je parle bien l’italien et l’anglais, je pense et j’écris en français, et encore je fais des fautes d’orthographe !
І часто мені не вистачає слів — і я з досадою, якій немає рівних, бачу, як мою думку легко й граціозно висловив відомий письменник!
Et souvent les mots me manquent et je trouve avec un dépit à nul autre pareil ma pensée exprimée par un écrivain célèbre avec facilité et grâce !
Послухайте-но:
Écoutez plutôt :
— «Хоч би що там казали, подорожі — одна з найсумніших утіх у житті. Коли вам добре в якомусь чужому місті — це тому, що ви починаєте робити з нього батьківщину».5
— « Voyager est, quoiqu’on puisse dire un des plus tristes plaisirs de la vie. Lorsque vous vous trouvez bien dans quelque ville étrangère c’est que vous commencez à vous y faire une patrie. » -
Так каже авторка «Корінни»6 — і скільки разів я втрачала терпець із пером у руці, не маючи змоги висловитися, і зрештою вибухала отакими вигуками: Я ненавиджу нові міста! Це мука для мене — нові країни, нові обличчя.
C’est l’auteur de Corinne qui dit cela et combien de fois me suis-je impatientée, ma plume à la main, ne pouvant me faire comprendre et finissais [je] par éclater en expressions comme celles-là : Je déteste les nouvelles villes ! C’est un martyre pour moi, les nouveaux pays, les nouveaux visages.
Отже, всі відчувають однаково — різниця лише у вираженні; так само, як усі люди зроблені з одного матеріалу — але як вони різняться рисами, зростом, кольором обличчя, характером.
Tout le monde sent donc de la même façon, la différence n’existe que dans l’expression, comme tous les hommes sont faits du même matériel, mais combien ils diffèrent par les traits, la taille, le teint, le caractère.
Ось побачите — днями я прочитаю щось подібне, але висловлене з дотепністю, красномовством, чарівністю!
Vous allez voir qu’un de ces jours je lirai quelque chose dans ce genre mais exprimé avec esprit, avec éloquence, avec charme !
Хто я? Ніщо. Ким хочу бути? Усім!7
Que suis-je ? Rien. Que veux-être ? Tout !
Даймо спочити розумові, стомленому усіма цими стрибками до нескінченного, — повернімося до Антонеллі. І знову це! Дитина, нікчема! Ні — чи не в тому радше річ, що він мене кохає не цілком?
Reposons mon esprit fatigué par tous ces bonds vers l’infini, revenons à Antonelli. Et encore cela ! Un enfant, un misérable ! Non, ne serait-ce pas plutôt qu’il ne m’aime pas tout à fait ?
Він кохає мене так, як я кохаю його. О! Тоді не варто про це говорити — бо його кохання не піднесене навіть жодним інтересом.
Il m’aime comme je l’aime. Oh ! alors, ça ne vaut pas la peine d’en parler, puisque son amour n’est même pas rehaussé par aucun intérêt.
Мабуть, колись я ще побачу його закоханим.
Je le verrai sans doute aimer un jour.
Ні, головне те, що я залишаю тут свій щоденник!
Non, le principal c’est que je laisse ici mon journal !
Ось цей зошит закінчено. Прибувши до Парижа, я почну новий — якого вистачить, мабуть, на всю дорогу, аж до Росії. На митниці ніхто не зверне уваги на зошит.
Voilà ce cahier terminé. Arrivée à Paris j’en commencerai un nouveau qui me suffira sans doute pour tout le voyage, jusqu’à la Russie. Personne ne fera attention à un cahier à la douane.
Я беру з собою листа Пʼєтро — ви ще дізнаєтесь, чому я його щойно перечитала. Він нещасний! І чому в нього так мало снаги! Мені легко говорити — я у своїй деспотично винятковій позиції; але він! І ці римляни — це щось неймовірне.
J’emporte la lettre de Pietro avec moi, vous saurez pourquoi je viens de la relire. Il est malheureux ! Aussi pourquoi n’a-t-il pas plus d’énergie que ça ! J’en parle bien à mon aise, moi dans ma position despotiquement exceptionnelle, mais lui ! Et ces Romains c’est quelque chose d’inouï.
Бідний Пʼєтро! Моя майбутня слава заважає мені думати про нього серйозно. Здається, вона дорікає мені за думки, що я йому присвячую. Дороге Божество, заспокойся — Пʼєтро лише розвага, музика, щоб заглушити ридання моєї душі. І все ж я дорікаю собі, що думаю про нього... Адже він мені ні до чого! Він не може навіть бути першою сходинкою тих божественних сходів, нагорі яких перебуває задоволене честолюбство.
Pauvre Pietro ! Ma gloire future m’empêche d’y penser sérieusement. Il semble qu’elle me reproche les pensées que je lui consacre. Chère Divinité rassure-toi, Pietro n’est qu’un amusement, une musique pour couvrir les lamentations de mon âme. Et cependant je me reproche d’y penser... Puisqu’il ne me sert à rien ! Il ne peut même pas être le premier échelon de cet escalier divin au haut duquel se trouve l’ambition satisfaite.
Примітки
Публілій Сір, Sententiae: «Dolor decrescit ubi quo crescat non habet» («Жаль зменшується, коли йому вже нема з чого рости»). Власна примітка Марі у виданні пояснює заміну: «Dans Syrus il y a dolor, jʼai dit amor, car on peut appliquer la maxime à lʼun et à lʼautre» («У Сіра стоїть dolor, я ж сказала amor, бо цю сентенцію можна віднести і до одного, і до другого»). Марі сама перекладає цей рядок. ↩
Едвард Бульвер-Літтон (1803–1873), надзвичайно популярний британський романіст; Вілкі Коллінз (1824–1889); Чарльз Діккенс (1812–1870). Усіх широко читали в перекладах у Росії та Франції. ↩
Chamaerops humilis — карликова віялова пальма, родом із Середземноморʼя. ↩
У Марі: Bihovetz fait du [sic] prophète (так у тексті). ↩
Цитата з роману Жермени де Сталь «Корінна, або Італія» (1807) — про жінку-генія в Римі. Марі глибоко ототожнює себе з Корінною. ↩
Авторка «Корінни» — Жермена де Сталь (1766–1817), авторка роману «Корінна, або Італія» (Corinne, ou lʼItalie, 1807). ↩
Відлуння революційного памфлету «Що таке третій стан?» (1789) абата Сіейєса: «Що таке третій стан? Усе. Чим він був досі в політичному ладі? Нічим. Чого він прагне? Стати чимось». Самоототожнення Марі з цим радикальним гаслом разюче. ↩