Неділя, 2 липня 1876

Ах! Яка спека. Ах! Яка нудьга! Даремно я кажу «нудьга» — з такими внутрішніми ресурсами, як у мене, нудьгувати неможливо. Я не нудьгую, бо читаю, співаю, граю, малюю. Мрію. Але я тривожна й сумна. Невже ж моє бідне юне життя пройде між столовою в павільйоні і моєю кімнатою, дратівливими витівками [ді]дуся і домашніми клопотами! Через чотири місяці мені виповниться вісімнадцять! Це дуже мало, я знаю, — так, для людей тридцяти п'яти років.
Жінка живе з шістнадцяти до сорока років. Я вже втратила два роки — два найкращих роки!
Навіщо ж я вчилася, прагнула знати більше за інших жінок, пишаючись тим, що знаю всі науки, які приписують видатним чоловікам у їхніх біографіях? Я маю уявлення про все, але поглибилась лише в історію та літературу, фізику й трохи в хімію. Інші науки здаються мені такими сухими, що я до них лише торкнулась — щоб мати чисту совість. Я займалась переважно давніми греками і римлянами: хотіла простежити різні народи від їхнього зародження — і почала вивчення історії з Біблії, потім Геродот, Тіт Лівій, Діодор Сицілійський, Діонісій Галікарнаський, Пліній і т. д., і т. д. Ці цілі, майже невідомі віки, ці нескінченні війни цієї Індії з мільйонами народів — завжди доводили мене до сказу від того, що її історію нехтують; я мучила Брюне запитаннями, він розповів, що знав, — тобто небагато. Я читала надто поспіхом, але життя довге... щоб прочитати все, все цікаве, — щоправда, коли я за це беруся, все видається мені цікавим, і мене охоплює справжня гарячка...
Навіщо ж тоді було вчитися, думати? Навіщо спів, розум, краса? Щоб пліснявіти, щоб вмирати від суму, самотності, покинутості! Невігласом, тупицею — я може й була б щасливою.
[Певна річ)
Жодної живої душі, з якою можна обмінятися словом. З моїми треба говорити про сукні, про кухаря, про Сапоженікових, про Ґалула або про Антонеллі. До того ж родина не може задовольнити сімнадцятилітню людину, — особливо таку, як я.
Я надіслала фотографію Антонеллі. Ось ще один! Бідний невіглас. — «Ви вийдете заміж за людину, яка нічого не знатиме, — сказав він у день карнавалу на балконі, — ви навчите його всього; він буде вашим творінням». Але принаймні він бачить світ і він патріот — це його рятує.
Який розум може витримати це тісне, похмуре, клопотливе життя! Людина отупіє, забуває все, що знала, — бо говорити про це ніколи не доводиться. А розум і душа? Ах! Ось дві речі, до яких тут ставляться байдуже. Дідусь, звичайно, людина освічена — але стара, але сліпа, але примхлива, але дратівлива зі своїм Тріфоном і вічними скаргами на обід. Мамуся мала багато розуму, мало освіти, ніякого вміння поводитися у світі, ніякого такту. І її розум іржавіє, пліснявіє й гниє від того, що вона ніколи не бачить людей і говорить тільки про прислугу, про моє здоров'я і про собак. Тітонька трохи ввічливіша — вона навіть справляє враження на тих, хто мало її знає. Чи казала я будь-коли про їхній вік? Мамусі тридцять вісім; без хвороби вона ще була б молодою і чудовою. Тітонька на два-три роки молодша, виглядає старшою і не красива, але висока й добре збудована.
Ось, ось — де ж я? Я вже не знаю, що говорю. Байдуже.
Олександр прикидається хворим, щоб не їхати зі мною до Росії, — я все одно їду. Досить крадіжок, досить негідного зловживання довірою. Присвоїти собі половину батькових доходів — це ще куди не йшло, тут він може претендувати на якесь право... хоча красти у батька... Та годі. Мені важливо лише одне — щоб не крали у мене. З цим судовим процесом дорогий Олександр тримає нас усіх у своїх кігтях. Дяка Богу — я від нього позбудуся.

Примітки

Ця похмура арифметика жіночого віку для заміжжя й світської активності (від шістнадцяти до сорока) відображає звичаї аристократичного суспільства XIX ст. і страх Марі змарнувати молодість.
Марі пише «Tive-Live» замість Tite-Live — французької назви римського історика Тіта Лівія (Titus Livius, 59 р. до н. е. — 17 р. н. е.).
Тріфон — слуга в домі. Особлива прихильність дідуся до цього чоловіка вочевидь була джерелом роздратування.