Неділя 7 травня 1876

О восьмій двадцять ми були на вокзалі, де нас зустріли Сапоженікови і Коліньйон.
Я була трохи сонна — але це не завадило мені трохи попозувати для огрядного Бореля, який відʼїжджав із матірʼю.
Чернічов і Антонов прийшли з букетами. Я прогулювалась із Жиро, а тіточка сиділа на лавці поруч із бідною Ніною в жалобі.
І треба ж було розлучатися! Я так шкодую за цими дорогими створіннями, з якими вперше й від душі подуріла, — і які так часто допомагали мені забути мою муку, те смертельне горе, що гризе мене.
— Це мій найщасливіший час, — каже Жиро. — Що скажеш, Бібі?
Перед розлукою ми називаємо одна одну найрозбишацькішими прізвиськами — ніби на памʼять про рік, проведений разом.
Плакала лише Люба; я ж відчула справжній жаль тільки тоді, коли побачила їх усіх у вагоні — вони висовували голови й кричали всі разом: прощання, жалі, спогади, надії зустрітись, обіцянки писати.
— Щоразу проходячи повз нашу церкву, — каже мені Ніна, — хрестіться на мою памʼять — я тут дуже страждала. Я мовчки вклоняюся.
— Передай цю троянду Діні, — закричала мені Жиро, коли потяг уже рушив.
— Добре, — кажу я, підбираючи квітку й передаючи Діні.
Потім я пішла на кінець перону й розкрила білу парасольку, щоб нашим дорогим мандрівникам, які шалено махали носовичками, було краще видно, як вона майорить на сонці.
Потім ми — я, тіточка, Діна, Коліньйон і Валіцький — повернулись пити чай. Об одинадцятій я пішла з тіточкою до церкви, яка для мене не місце зосередження, а місце муки.
— Заїдьте до London House, — кажу тіточці, виходячи, — і купіть сигарет.
— Яка погана звичка — курити! — каже вона.
— Це не звичка, мадам, — я курю лише тоді, коли... нудьгую; і беру Дюма і тютюн не для того, щоб розігнати нудьгу, а щоб отупіти. Я шукаю отупіння. Більше не піду до церкви!
— А чому?
— А ви думаєте, це приємно, коли всі ці росіяни дивляться скоса, а ми сидимо серед них, наче паршиві пси!
Тіточка замовкла, поділяючи мої почуття, і повернулась така ж нещасна, як і я.
Навпаки — буду часто ходити до церкви: Бог, який бачить, як мені там тяжко, може, зважить на це добровільне мучеництво й змилується наді мною.
Але ні Дюма, ні сигарети не допомагають — і я врешті стаю навколішки, плачу й молюсь. І мені здалось, що цього разу Він почув мою молитву.
І прийшов Віктор і все ластився до мене — ніби розуміє, що мені сумно й гірко.
Мадам де Баллот у нас: тіточка приймає її сама — мама в ліжку, і я ні на що не здатна. Фортюне Шоколад щойно постукав у мої двері й доповів про «пана з тією круглою лінзою в оці — пана Ґалулу». Хай тіточка його прийме.
Ну годі мені плакати — піду одягнуся й вийду.
Знаєте, навіщо Жиро передала Діні ту троянду? Щоб віддати її Емілю. Ну що ж — беруся виконати доручення.
Я була гарна — і шкода, що намарно, — і ми з радістю поговорили з Антоновим, Ґалулою і командиром 3-го лінійного полку Отьє. Цей старий, поки ми були в Римі, десять разів освідчувався тіточці. Ах! Забула про найпристойнішого — пана Рімського-Корсакова, сина тієї дами з цим іменем, такої відомої в паризькому, а втім, і в будь-якому іншому світі. Віце-король Єгипту обдарував її розкішними діамантами й сорочкою, усипаною коштовним камінням, — за... блискучі послуги, які вона йому зробила.
Коліньйон була з нами. Ввечері заговорили про Пʼєтра — і я сказала, що не варто вже про нього думати, бо за мою відсутність Торлонія, Чезаро і Дзуккіні його остаточно занапастили.
І водночас запитала: їхати чи ні до Риму на перегони.
Тіточка сміючись називає мене «мадам архієпископ» — і оскільки Коліньйон висловила бажання бачити тітку Барноли мертвою, я висловила бажання бачити мертвими також батька й братів Антонеллі.
Знаєте, що кажуть про тітку Барноли? Кажуть, що вона йому зовсім не тітка, а Барнола — просто її ніжний друг, що жахливо, бо ця жінка хвора на проказу — тому й сидить вдома завжди під вуаллю. Зате Барнола має з цього ренту. До речі, я знаю цю історію не від сьогодні й навіть не з цього року, і сам Барнола майже зізнався в цьому Коліньйон.
Знаєте, навіщо приходив Ґалула? Щоб першим привітати мене з моїм одруженням у Римі! Він знову про це говорив на концерті — з купою загадкових натяків, яких я не зрозуміла.
Ах! Клянуся Вакхом! Хотіла б раз і назавжди вийти заміж — і вони б уже вгамувалися зі своїми здогадами.
Всі ці люди кажуть неправду, щоб вивідати правду.
Насправді я така нещасна, що поспішаю лягти спати й заснути, складаючи собі чарівну історію, яку розпочала два дні тому, — і сьогодні ввечері добираюся до дуже цікавого місця.
У ній є й Пʼєтро.
Я намагаюсь якомога більше перебувати поза своїм справжнім, таким ницим, життям і витаю між романом Дюма та своїми золотими мріями. Якщо телеграма не прийде у вівторок — більше вже не прийде. Втім, я чекаю на це розчарування, і вже давно не вірю ні в що й не поважаю нічого, крім Бога.
Є якесь розпачливе задоволення в тому, щоб зневажати всіх з повним правом. Принаймні немає ілюзій.
Якщо Антонеллі лише грав — якщо він мене обманював, — він завдав мені кривавої образи, і ось ще одне імʼя на моїх табличках ненависті й помсти. Якби я не була така отупіла — плакала б від люті й сорому.

Примітки

Борель — знайомий із ніццького кола. ↩
Фортюне Шоколад — Фортюне на прізвисько Шоколад, юний чорношкірий слуга родини (покажчик Mon Journal, т. 9: «Chocolat, nègre. Domestique des Bashkirtseff»). ↩
Рімський-Корсаков — не композитор, а представник іншого знатного роду з тим же прізвищем. ↩
В оригіналі італійською: «Carpo di Bacco!» (так у Марі; в італійській — corpo, «тіло»), буквально «Тіло Вакха!»; евфемістична присяга, що замінює сакральну. ↩