Четвер 4 травня 1876

Я ще й тижня не провела в Ніцці, а здається — місяць.
Відправили заупокійну месу за душу Юркова, після якої Марі прийшла до мене — і ми міркували про шлюб і кохання, сидячи на моїй маленькій терасі й дивлячись на цілком безлюдний Променад.
Вона дивувалась моїй відмові Антонеллі — і я відповідала їй, що Милорадович багатший, тому я й воліла б його, а коли так, то влаштувала б йому місце при посольстві, звідки завдяки своєму статкові він легко міг би стати навіть послом... у Римі.
— І тоді, — каже Марі, — у тебе було б тридцять шість залицяльників.
— О! — мовила я цнотливо.
— Ні, ні, — каже вона, трохи збентежена, — я нічого поганого не кажу, вони б просто залицялись, і все.
— Моя люба, — кажу я, щоб вона не ніяковіла, і тому, що думала те, що збиралась сказати, — моя люба, не вдаваймо між собою святих.
— Ну добре.
— Небагато жінок виходять заміж із твердим наміром зраджувати чоловіка.
— Без сумніву.
— Але, — продовжую я, — зрештою вони все ж зраджують. Це не їхня провина і не провина чоловіків. Кохати не починають з власної волі — і так само з власної волі не перестають. Не можна звинувачувати в цьому ні дружину, ні чоловіка. Поки кохаєш — зберігаєш вірність; але... потім...
— Це правда.
— Що ж до громадської думки. Ах! Моя люба, яка це жалюгідна, люта й зла звірина — цей світ. Він засуджує безрозсудних і обмовляє розумних. На жінку, в якої є коханці, дивляться косо; а тій, у якої їх немає, — їх приписують скільки завгодно.
— Як мама і Юрков...
— Так, саме так, моя люба — твоя мама. Але її я не засуджую: вона не мала коханців, — додаю я зі сміхом, — вона лише взяла другого чоловіка, якому була дуже вірна, — отже, їй можна закинути хіба що двоємужжя, і все; ти знаєш, коли я була у вас у Женеві — не хотіла в це вірити: чоловік там так злагоджено жив із другом Миколою і з дружиною, а твоя мама поводилась так вільно, що мені здавалось неможливим, щоб між ними було щось більше, ніж дружба.
— Саме так, — каже Марі, — це тато збивав підозри; але ти знаєш, що до Женеви я нічого не знала — це дорога Шпіцбарт відкрила мені очі. Я страшенно розсердилась і написала татові — і Боже, яка була буря вдома!
— Уявляю!
— Тато збивав підозри, як я тобі сказала; до того ж тато — янгол: він робив це заради нас, міг би викинути у вікно і маму, і Юркова — але мовчав із любові до нас, і саме тому ми маємо любити його ще більше, чи не так?
— Так, але, відверто кажучи, я не розумію твого батька.
— Так, знаю — він може здаватись людиною мерзенною й підлою, але коли знаєш, що він пережив, — поважаєш його, як янгола.
— Охоче вірю.
Ось які дивні звичаї. Ніколи нічого подібного не чула — і, мабуть, вже не почую.
Близько четвертої я пішла одягатись, разом із Марі — зрештою, вона добра дівчина. Ми пили чай, коли мене покликали приймати мадам де Вейкерслот. Ми оглянули будинок із цією чарівною жінкою, а коли вона пішла — вийшли на Променад. Марі повертається, щоб наглянути за пакуванням. А я, уся в рожевому, зі своїми, їду на концерт — і до нашого екіпажа підходять Пепіно і Ґалула. Нічого проти них не маю — вони завжди однакові. Ах! До речі: матір Гострої попросила Еміля більше не приходити, бо він не зважується освідчитись — і тим самим компрометує дівчину. Це нам розповів Рікардо. Він приходив сьогодні прощатися. Завтра їде.
Справжній ніццький сезон — у травні. Така краса, що з розуму зійдеш. Після неминучої сварки з дідусем я вийшла блукати садом при світлі ще молодого місяця, під жабʼяче кумкання в супроводі шелесту хвиль, що тихо розбиваються об каміння. Божественна тиша й божественна гармонія.
Про Неаполь говорять дива — а я, на жаль, волію Ніццу, хоча б тому, що тут море вільно омиває берег, тоді як там воно стримане безглуздою балюстрадою, та й той жалюгідний берег заставлений крамницями, наметами, нечистотами і... нечистотами.
— Думайте іноді про мене, — а я думатиму тільки про вас.
Прости йому, Боже, він не знав, що говорив... Я дозволила йому писати — а він не скористався навіть цим дозволом. Чи пошле він хоча б обіцяну мамі телеграму?
У хвилину відвертості він розповів комусь із приятелів — Торлонії чи Дзуккіні — про свої плани й кохання, і вони показали йому всю безглуздість цього задуму, особливо Антоніо з...з...Дзуккіні, — ну, звичайно, йому є підстави не довіряти шлюбу. І Пʼєтро, маючи таких добрих порадників, певно, схопився за голову й вигукнув, що був шалений, нерозважний, коли захотів звʼязати собі руки й ноги вже в двадцять три роки, — і бідне щось-на-зразок-кохання до мене відлетіло, залишивши хіба що спогад, жаль.
А знаєте, як це зветься? Що? Та ось це! Ну, це зветься... Аж ні — не знаю, що ви збирались сказати, але я кажу: аж ні! Це зветься просто й по-буденному — лихий талан, і все тут!
Я занадто лінива, щоб лютувати, і занадто зайнята думками про Росію. Сьогодні рівно тиждень, як ми виїхали з Риму.
Якщо ви думаєте, що те, що я тільки-но сказала про Пʼєтра, — просте припущення, ви помиляєтесь. Я вірю в його кохання до мене настільки ж, наскільки вірю у своє кохання до... до Лардереля. Та й то навряд!
Лофтус закоханий у Ліч — я це помітила минулого літа, коли бачила їх обох у Вісбадені. Він скрізь за нею ходить. А я його всіляко підбадьорюю, прошу приїхати до Ніцци — а він і з місця не рушить.
Він сказав мені, коли я говорила йому це, щоб довести, що він мене не кохає, — що зараз він не вільний, і не вільний через власний вибір. Він вів неможливе життя, щойно дістав прощення й помирився з рідними, і все це заради мене, — і принаймні на перших порах цього миру мусить сумирно коритися, щоб заслужити трохи довіри, від якої вдома давно відвикли. Що він іще нічого офіційно не сказав, бо хоча вся родина приймає його з честю — він там ще далеко не почувається вільно. І що цим неприємним примусом він зобовʼязаний мені, бо це я навіяла йому думку виправитись, жити чесно. Без мене він і далі творив би жахіття і тричі на тиждень чув би погрози, що виженуть із дому.
— Я був би дуже задоволений, якби мене вигнали, — додавав він, — бо тоді мені дали б на прожиття, і я міг би пити й тупіти на волі. Але ви все це змінили. Побачивши вас, я захотів жити інакше й погодився все терпіти, щоб знову помиритись із батьками, — бо я серйозно думав про вас.
Лихо в тому, що все це занадто розумно, щоб бути правдою. Я розумію, що можна зробити те, що він зробив, — змиритись заради того, чого бажаєш, — але не розумію, як можна не турбуватись про жінку, яка їде далеко, може зустріти інших людей, може... хто знає, що може статись. Щоправда, він змусив мене поклястись, що кохатиму його.
— Клянітесь, — каже він.
— Клянусь, — кажу я.
— Як ви це говорите!
Я й справді сказала це так, ніби мене спитали, чи хочу я заливного, — і я відповіла: «Так, хочу».
Я сказала це так, як відчула.
Невдачі зробили мене філософом: замість оплакувати те, що не вдалось, волію думати про інше й спробувати в іншому місці. Запевняю вас — це дуже мудро. До того ж я не побиваюся, бо вважаю, що Пʼєтро — не серйозна втрата. Ах! Якби то був Дорія — я б плакала три тижні, а може й три роки, як за Гамільтоном. Якби те, що казав Вісконті, було правдою, — я б, мабуть, розсердилась.
Ах! Треба подбати про раму для портрета Пія IX і відвезти його черницям.

Примітки

Милорадович — знайомий, якого Марі розглядала як можливу шлюбну партію. ↩
Мадам де Вейкерслот — знайома, що нанесла прощальний візит. ↩
Лофтус і Ліч — знайомі з англійського кола. ↩