[Навскоси: А ось і доказ того, що цей Антонеллі був для мене порожнім місцем: щойно я починаю про нього говорити, я висловлююся так безглуздо, і все звучить натягнуто й по-дурному!

навскоси
А ось і доказ того, що цей Антонеллі був для мене порожнім місцем: щойно я починаю про нього говорити, я висловлююся так безглуздо, і все звучить натягнуто й по-дурному!
на полях
Річ у тім, що мої єреміади можуть навести на думку, ніби я його кохала, — і саме це мене й лютить.]
Вкладкаliste de noms sur la page de titre du Livre 59
Бельмонте Пандола Одескальки Піццарді Дзуккіні Чезаро Антонеллі Анджеліні
Перегони! Коні графа де Лардереля вже заздалегідь мене цікавлять. Не маючи жодного уявлення про цього пана, я відчуваю, що здатна ним захопитися. Я ніколи його не бачила — але він мені цікавий.
на полях
Памʼятайте ці рядки стосовно Лардереля.
О першій годині ми вирушаємо у страшну спеку. Парижеві годі хвалитися, ніби він блискучіший за Неаполь. Завдяки Альтамурі нас розмістили в найкращому місці — біля вагової і трибуни. Неможливо уявити таку безліч екіпажів, запряжених четвернею, з довгими віжками, форейторами, виїзними лакеями в перуках і повній лівреї! Коли дивишся на цей парад, на коней у султанах і лакеїв у пишних лівреях, здається, ніби тебе перенесли в добрі старі часи.
Великих екіпажів, запряжених четвернею, де сидять на даху, тут з десяток — і всіма ними правлять принци, а набиті вони герцогами та графами. Кажуть, неаполітанці бідні — що ж, я згодна вважатися бідною й жити на таку ногу. Без грошей — і вісім коней, і чотири екіпажі, і лакеї, і всі чорти пекла! Я б хотіла навчитися жити отак — при невеликих статках.
Я вже починала відчувати те заціпеніння, що завжди охоплює мене серед великого натовпу влітку, коли зʼявився весь спітнілий Альтамура — він член товариства перегонів і головує на ваговій.
Він просить дозволу представити нам барона де Сен-Жозефа — не знаю, чи я колись згадувала цього пана, який бував у Римі і належить до Caccia-Club, до завсідників ложі-«човна» і до приятелів Торлонії та Пʼєтро.
Нам подають чудовий сніданок і добре холодне вино, та Сен-Жозеф не егоїст — він просить дозволу привести свого дорогого Клемента і приводить... не пʼяним!
Я ледве чула, що барон говорив мені про свого близького друга Антонеллі — що той так змінився, більше не зʼявляється на людях, що з ним таке? Я відповіла, що справді нічого не знаю. Кажу «ледве чула», бо сиділа на козлах, упершись ногами коло спини Діни, і звисока оглядала поле, коней і публіку. Торлонія — людина практична — видирається на колесо й сідає поруч зі мною. Мабуть, він намагається змусити себе закохатися в Мещерську, бо говорить про поезію, меланхолію й квіти. Спека й жебраки були нестерпні — ніде у світі їх немає стільки, вони тягнуться перед вами нескінченною процесією.
— Ах, які вони набридливі! — сказала я нарешті. — Не дуже гарно я це сказала, пане, але коли тобі добряче, добряче набридло, іншого слова не знайдеш.
— Справді, коли я вам набридну дуже, дуже, ви мені це скажете, — промовив Торлонія, мабуть, розраховуючи, що я відповім запереченнями.
— Добре, — кажу я, — наразі ви мені не набридаєте, але коли набридете — скажу.
— Ні, послухайте, — перебив він, — я вам не набридав у Римі, правда ж?
— Навпаки.
— Ви розумієте, в якому сенсі я вживаю слово набридати?
— Цілком.
— Які квіти ви полюбляєте? — запитав молодий пʼяниця через деякий час.
— Троянди.
— Ні, конвалії — я знаю одну людину, яка три тижні носила їх на вашу честь, — додав він, простягаючи мені букет конвалій і відразу ж пропонуючи квіти і мамі, і Діні.
— Я засліплений сонцем і вашою красою, панно.
— Хочете устриць?
— Ні, дякую, я хочу пити.
— Тоді пʼємо!
І ми випили — кожен по келиху білого вина й по склянці шампанського, — потім він ще пив біле вино, а йому знову пропонували шампанське за моє здоровʼя.
— Я почуваюся дуже добре, — кажу я.
— Справді, я міг би накликати на вас нещастя.
— Ви маєте рацію, пане, не пийте.
І я розсміялась. Не думайте, що я сприймаю слова дона Клементе серйозно: я приймаю їх такими, які вони є, — будьте спокійні. До того ж я вмію триматися з великою гідністю, без жодної удаваності.
Цей Сен-Жозеф — імʼя однаково знамените в Старому і Новому Завіті, — цей Сен-Жозеф, кажу я, здається мені другом, якого я знаю вже років десять, і я зустріла його дуже привітною усмішкою й кивком голови.
Поки вони були тут — Альтамура, Сен-Жозеф і Торлонія, — я майже не звертала уваги на перегони. Торлонія, за власними словами, саме такий, яким я його собі уявляла. Він не бажає ні чекати, ні коритися. Та вже сама борода каже про нього все. Він дотепний, може, трохи самозакоханий — але хто ж не такий у двадцять чотири роки? До того ж йому це личить.
Коли вони пішли і ми знову залишилися самі, я сіла й більше ні на що не дивилася — втім, заціпеніння минуло, і мені, мабуть уперше в житті, було весело на перегонах.
Але я збиралась побачити Лардереля, яким захоплена вже два дні. Він мав брати участь в останньому заїзді — для джентльменів-наїзників. Для цього заїзду Альтамура веде нас на трибуну. Я йду з ним, а Діна — з Валіцьким. Мама залишається в екіпажі.
Гарна принцеса Мулітерно, вся в білому, у вельми відвертому флірті з принцом Одескальки, якого вважають її нареченим. Як же чарівна ця трибуна вагової! З одного боку — поле, з іншого — загорода, де проводять коней і готуються до заїзду.
Весь час я ставила на Лардереля й з нетерпінням чекала його появи на арені. Нарешті він зʼявився — в білому атласі з зеленими смугами і чорних панталонах. Я взяла лорнет Альтамури й уважно його розглянула.
Чорт забирай! Та він чарівний. Високий, гарно складений, темно-каштанове волосся, довгий, чітко окреслений ніс, гарні очі, червоні губи й маленькі біляві вусики, цікава блідість. І гарне імʼя — Олександр.
Торлонія поруч із нами й скаржиться на втому. Я сама до нього не заговорюю, бо його поведінка в Римі зобовʼязує мене до певної стриманості, — лише відповідаю, коли він до мене звертається.
Я бʼюся об заклад з Альтамурою на жакет у зелено-білу смужку; дають сигнал — і вони рушають! Слово честі, оце заїзд!
Їх троє, і вони змагаються за приз так само граційно, як і вправно. Я стежу за ними очима й обмінююся з Альтамурою кількома зауваженнями, які добре доводять, що я цікавилася ремеслом і два роки читала «Дербі». Зауваження ці такі влучні, що не один плобстер обертає голову.
Лардерель стримував свого коня, і всі були за нього — я, звісно, перша.
Але ось вони мчать, як ураган, я зводжуся навшпиньки, не дихаю — а мій жокей приходить лише другим.
— Треба поспішати, — каже Альтамура, — тут стільки людей.
— То поспішімо ж, пане, ходімо, я бачила, що хотіла, ходімо, — і, взявши його під руку, я спускаюся сходами, дуже любʼязною усмішкою відповідаю на прощання Клементе й перетинаю елегантний натовп, а за мною женуться голови, що обертаються, і очі, що прикипають до моєї спини. Ну й дурні ж вони, що так витріщаються!
— Швидко, пройдіть під цією мотузкою, — каже Альтамура, — бо ось іде кінь.
— Ох! — кажу я, випроставшись по той бік мотузки. — Ось він, мій, той, на якого я ставила, погляньте ж, пане, мій!
Я кажу це, вже відходячи, і дивлюся просто в обличчя красеня Лардереля, який усміхається на цей вигук.
Я ніколи його не бачила, але він, бувши в Римі, бачив мене і, мабуть, мене знає.
Він такий гарний і такий блідий.
на полях
Ну що ж, я їх міняю, слава Богу: Еміль, Пʼєр, Клемент, Дорія, а тепер Олександр.
Панове на великих екіпажах сурмлять у труби, наче ангели Страшного суду, кучери ляскають батогами, і весь цей блискучий, запаморочливий натовп рушає з місця.
Повернення — чудове видовище. Уся ця світська пишнота на висоті, звідки видно гори й Везувій, що тоне в легкому серпанку, який підіймається над спокійним, блакитним, божественним морем, — це справді видовище, варте того, щоб на нього подивитися навіть мені.
Торлонія, Сен-Жозеф і ще один римлянин сидять на екіпажі принца Мулітерно. Чотири ряди екіпажів їдуть ступою, щохвилини зупиняються, обганяють одне одного, розʼїжджаються.
— Ах! — каже мама. — Якби ми провели зиму в Неаполі, нас би приймали скрізь: я знаю Насимова, йому досить було б тільки представити нас цій княгині Ухтомській, у якої збирається весь світ.
— Мамо, не кажіть цього: якби ми провели зиму в Неаполі, ви зітхали б за Римом.
Уже зовсім темно, коли ми вʼїжджаємо на Толедо.
Ах! Не забудьмо сказати, що білява борода — з клубу «Академія», а отже, плобстер. Утім, я ним майже не цікавлюся.
навскоси
Герцог Сан-Паоло
Лардерель повертався у вікторії з якоюсь дамою — чи то просто жінкою, чи то своєю дружиною. Він справді дуже гарний. Це не дружина, бо він кілька разів обертався й дивився на мене. Антонеллі якось сказав мені, що той відкрито живе з кокоткою, але, щоб знати напевно, я запитала в Альтамури, з ким був граф де Лардерель.
— Не знаю, здається, якась його приятелька.
Так і є. Але який сором тягати за собою таку жінку! Багаті, знатні й вродливі інакше й не чинять!
Ледве встигаємо перевдягнутися, щоб їхати до готелю «Англетер», де вічний Альтамура влаштовує нам розкішний обід.
Вистава починається пізно, тож ми встигаємо послухати «Травіату». Ложа в нас ліворуч, тому я насолоджуюся лише наполовину. Ложа-«човен» над нами, трохи збоку, одне одного погано видно; я нікого не побачила через лампу під моєю ложею, нікого — лише купу лорнетів. Я втомлена, а ці овації втомлюють мене ще більше. Отже, вони цікавляться мною так само, як я ними. Ах, тим краще. Я вийшла з театру зовсім задумлива: це вперше я слухаю цю оперу. Чула я її, правда, ще в дитинстві, але в пʼять-шість років мало що розумієш.
Я думала, що є тільки «Міньйон» і «Фауст»; але є ще й «Травіата» — і сюжет, і музика, все тут живе й природне. На Верді нападають так само, як на Дюма, — чому? Тому що ці двоє розважають, зворушують, захоплюють свою публіку.
У ложі-«човні» знайомих не було — або ж вони пробули там недовго, бо вийшли одночасно з нами через маленькі бічні двері, і я не побачила жодного знайомого обличчя.
Ні, послухайте ж, так, послухайте-но «Травіату». Я мало не заплакала: від цієї чарівної музики серце то бʼється, то мріє, то стікає кровʼю. Щоправда, для чоловіків ця пʼєса неморальна. Кожен молодий шалапут побачить у своїй кокотці Віолетту Валері. І Лардерель розориться на браслети й сережки, якщо його любій самиці стане кмітливості кашляти й напускати на себе поетичний вигляд.
на полях
[Примітка: 1881. Я вже тоді ревнувала до жінки Лардереля.]
Я повернулася замріяна. Який галасливий день! Скільки людей, скільки мішури!
Я починаю обожнювати Неаполь, я боюся за Рим... Рим і Пʼєтро. Бідолашний друг... ну гаразд, навіщо його жаліти? Не знаю, я жалію його, бо жалію себе, бо ця музика мене розчулила. Я хотіла б почути, як він скаже мені «я вас кохаю» — з тими своїми затуманеними очима, притулившись щокою до моєї руки...
Як добре бути коханою — немає нічого кращого.
— Він обіцяв мені приїхати до Неаполя, — каже Сен-Жозеф, — але тепер уже не хоче; він якийсь дивний, не знаю, що з ним.
Йому забороняють приїжджати, ясна річ! Бо я ніколи не повірю, що він збрехав! Він мене кохає, але він не сам собі господар, і це до біса принизливо для мене. Ці ватиканські негідники вдають, ніби не хочуть мене, а це я не хочу їх! Я дуже люблю Пʼєтро, він такий милий, як тільки можна, але Пʼєтро — не та партія, на яку я чекаю від Божої Доброти.
Небезпечно слухати «Травіату»: ця клята музика навіює думки... Мрієш про Пʼєтро, шкодуєш за ним, заплющуєш очі, уявляєш, що він тут, а потім... потім підводишся на ноги — і на душі невдоволено, якось дивно...

Примітки

Єреміади — нескінченні скарги й плачі (від імені пророка Єремії та його «Плачу»). ↩
Вагова — ділянка іподрому, де зважують жокеїв перед скачками; найпрестижніше місце для глядачів. ↩
Форейтор — верховий, що їде на одному з корінних коней при виїзній запряжці. ↩
Caccia-Club (іт.) — Мисливський клуб, один із найвишуканіших джентльменських клубів Риму. ↩
В оригіналі італійською: «barcaccia» — велика авансценна ложа в італійському театрі; у Римі її абонували члени Caccia-Club; бути «з barcaccia» означало належати до кола світської молоді, що там збиралася. ↩
В оригіналі англійською: «gentlemen riders» — кавалери-аматори з аристократичних родин, що скачуть на перегонах заради спорту, а не грошей. ↩
В оригіналі англійською: «flirtation» — романтичне залицяння; слово вже було в моді у французькому суспільстві 1870-х. ↩
В оригіналі англійською: «plobsters». Власне слівце Марі (її перекручена англійська), яким вона насмішкувато називає світських молодих джентльменів-залицяльників. ↩
В оригіналі італійською: «barcaccia» — велика бічна ложа біля сцени в неаполітанських театрах, де збиралася світська молодь. ↩