Понеділок, 17 квітня 1876

Дивна річ. Коли мені добре й весело, волосся в мене чудово кучерявиться, але варто мені занудьгувати — воно стає пряме й плоске, як палиці.
Ми мали їхати до Помпей, але вранці пішов дощ і ллє весь день.
Альтамура прийшов близько пʼятої; я доручила йому знайти двох надзвичайно маленьких коней — таких, яких я бачила тільки в Неаполі: зовсім білих або білих із домішкою ясно-рожевої жовтизни. Не знаю, як ця масть зветься, знаю лише, що вона дуже рідкісна.
За ворожінням Пʼєтро тут.
До того ж завтра матимемо звістки про нього. При Альтамурі говорили про те, що його відправили до монастиря, і Альтамура вранці телеграфував маркізу Філіпані до Риму, питаючи про здоровʼя Антонеллі.
Я читаю романи й думаю. Намагаюся розгадати цю загадку. Шукаю від ранку до вечора.
Мама двадцять разів приходить докоряти мені за читання. Вона хотіла б, щоб я сиділа з усіма — підтримувала розмову або вислуховувала її образи. Але я замикаюся — справді живу, мов у монастирі. Майже весь час замкнена, читаю. Мені нема чого писати: я вже розповіла про свої останні жалі, страхи, здогади, а якщо не впадати у відчай — що було б безглуздо, — і не радіти й бачити все в рожевому світлі — що було б іще безглуздіше, — мені нема чого казати. Чекаю і нуджуся, нуджуся і чекаю.
Та часом мене охоплює спокуса знову все проаналізувати й спробувати вгадати... Ні, ні, краще отупіти від читання — ви самі бачите, що моєму духові далеко до спокою й веселості, і часом мені так стискає груди, що я готова плакати. Ні, не треба робити історію, як кажуть по-російськи, — лишаймося наскільки можливо в царстві отупіння.
Сумне царство — але що вдієш?
Раптом мені спадає на думку, що він просто кинув мене. О! Тоді довелося б визнати, що він брехав того останнього вечора, брехав, як найспритніший лиходій! Ні, я сама негідниця, але мені важко повірити в таку підлість. До того ж йому не було жодного сенсу мене обманювати.
Та чому, врешті-решт?
Лиходій, слабка людина чи жертва? Ось у чому питання.
А що, як він просто легковажний юнак?!
Ні, погляньте, добрі люди, погляньте на моє становище: невже я дала себе обдурити, невже я прийняла порожні слова за правду? Ні, ні, ні — я ще не хочу нічого вирішувати. Не хочу нічого говорити, — тільки катуватиму себе й шматуватиму свою бідну душу тисячами сумнівів, однаково принизливих і сумних.
Боже, якби він приїхав!
Але послухайте ось що: Альтамура приходить о десятій; не маючи змоги пройти через салон, я йду коридором, щоб поцупити цигарки з кімнати Валіцького, що поруч із салоном. Коробка з цигарками ще запечатана, я збираюся вийти навшпиньки, аж чую імʼя Пʼєтро — і застигаю на місці.
— Але Антонеллі в Римі, — каже Альтамура.
— Але який Антонеллі?
— Граф Пʼєр, мадам, я щойно отримав цю депешу, ось.
— Подивімось, — каже мама і читає ось це:
«Неаполь, Вінченцо Альтамура. Граф Пʼєтро Антонеллі в Римі.»
Я кидаюся до своєї кімнати й падаю на канапу. Мені холодно, я плачу. Отже, я не помилилася — його усунули або він сам усунувся через мене!
Він у Римі. Відколи? Де він був? Він мені нічого не сказав, він увесь час брехав, — а я думала, що мене кохають, думала, що є на цьому світі щось справжнє. Недарма кажуть bas-monde — «підлий світ»: він справді підлий, наш світ, такий підлий і ниций, що мені — в мої роки — вже огидно від нього.
Коли ж я нарешті перестану вірити всьому? Коли ж я відповідатиму на слова чоловіків зневажливою посмішкою на вустах і крижаною відразою в серці?!
Невже не існує ні кохання, ні правди, і обидва ці слова живуть тільки в книгах?
Але ті, хто пише книги, — звідки вони черпали ті прекрасні речі, про які так добре розповідають?
Не будімо плутати Пʼєра Антонеллі з усіма людьми і не говорімо — кохання лише слово, — тільки через те, що Пʼєр Антонеллі наважився перетворити його лише на слово.
Ще раз позбудьмося ілюзій. Я думала: нарешті ось мене кохає чоловік, якого я не ненавиджу, — вперше в житті, яке щастя! Ах, аякже. Ах, аякже. Ах, аякже! Я плачу й сама з себе сміюся.
Це і смішно, і сумно. «Ну що ж, — скрикнула я подумки, — їдемо до Риму!»
Ні, дівчино, ти лишишся в Неаполі, ти поїдеш дивитися Помпеї, зійдеш на Везувій, відвідаєш Блакитний Грот і Грот Собаки, захоплюватимешся музеєм, підеш на четвергові перегони і виїдеш тільки в суботу.
Навіщо тобі бігати за чоловіком. Якби ти хоча б шалено кохала його — може, це й було б виправданням, але ось так, ні з того ні з сього!
Я розумію твою досаду — а хто б на твоєму місці не досадував?
Я не зроблю й кроку. Хто хоче — нехай зробить його заради мене. Е! Чи варто мені перейматися чоловіком, який, поки я перед очима, залицяється до мене, а ледь я далеко — радіє й не турбується нітрохи?
Тож я переймаюся ним не як чоловіком, а лише як ще однією прикрістю. Мав би він обличчя Пандоли, Дзуккіні, дона Альфонсо чи Одескалькі — було б те саме. Я кохала його, можна сказати, лише тому, що він кохав мене. Я кажу це не зі злості й не в гніві. До того ж я завжди говорила те саме. І клянусь вам, що пани, яких я щойно назвала, важили б для мене не більше й не менше, ніж Пʼєтро, якби переконали мене, що кохають.
Він вільний, він у Римі. Але марно думати, що він приїде до Неаполя.
Яка шкода, що я приречена на одні лише прикрощі!
Я не поспішаю до Риму — навпаки, відкладаю відʼїзд, адже невизначеність може обернутися образою. Тим часом моє становище хибне: мама, Діна й Валіцький коментують останні події — але мовчать із делікатності; насправді, делікатніше було б поговорити. Та я мовчу, і вони першими не починають. Зараз я почну.
Повернулася — і нічого. Ледь відповідають.
Наразі мені якось легше на душі. Я глибоко зневажаю Антонеллі — хай він був обманутий чи діяв свідомо. Адже цілком можливо, що замість того, щоб іти йому наперекір, йому просто сказали поїхати під якимось приводом і затримали до мого відʼїзду. Бачите, як я схиляюся до поблажливості. Що вдієш — я clémente, милосердна. Моє імʼя мало б бути Клеманс — це була б пара до імені Торлонії, цього милого пʼяниці, якому я не припала до смаку. Який же дурень цей Торлонія. Він має тридцять тисяч франків на рік — я принесла б йому шістдесят, а то й сімдесят тисяч. Разом вийшло б сто тисяч. Сімдесят тисяч франків ренти становлять мільйон чотириста тисяч франків капіталу за законної ставки 5%. Запевняю вас, цим не варто нехтувати. Але він не знав. Ми були б чоловіком і дружиною, він, звісно, знущався б з мене — але мені це було б байдуже. Одного чудового дня, коли я вже буду заміжня, я розповім йому все це. Ми посміємося й, може, пошкодуємо.
Ах, ну й ну, їхати до Риму! Ах, ну й ну, от тобі й на, ні! Я доведу вам, дорогі читачі, які ніколи, ніколи не прочитаєте цього щоденника, — доведу, що я кажу безліч дурниць, а роблю набагато менше. Отже, тепер я воюю з паном кардинальчиком. Нехай Бог дасть мені нагоду — і я поборюся гідно.
навскоси
Ах, аякже!
Я хотіла бути доброю, у мене не було жодної злої думки, навіть гадки про якусь капость — і ось! Але якщо він мене не кохає, йому байдуже, — отже, те, що трапилося, не його провина, і тоді й гнів мій безпідставний. Не будімо нічого вирішувати, чекаймо. Не треба нічого квапити, і навіть у поспіху треба зберігати певну міру й певний розрахунок. Не будьмо дурними, розважаймося в Неаполі, робімо все природно, наче нічого не сталося.
Нехай він діє, а ми подивимось, що він робитиме.

Примітки

Ворожіння Марі попереднього вечора — вона радилася з романом, наче з оракулом, і дістала десять ствердних відповідей. ↩
«Відправили до монастиря» — дослівно «помістити до монастиря»: вираз Марі для вимушеного усамітнення Пʼєтро, що його, вочевидь, наказала його впливова родина (Антонеллі мали звʼязки з Ватиканом через кардинала Антонеллі). Неясно, чи йшлося про справжній релігійний затвор, чи лише про метафору ізоляції. ↩
В оригіналі італійською: «Napoli, Vincenzo Altamura. Comte Pietro Antonelli è in Roma». ↩
Bas monde — дослівно «низький світ»: так називали морально зіпсований людський світ на противагу божественному чи ідеальному. Марі грає подвійним значенням: світське товариство (le monde) — це водночас і bas monde, світ ниций. ↩
Блакитний Грот (Grotte dʼAzur) — славнозвісна морська печера на острові Капрі, відома сяйливим блакитним світлом, що виникає, коли сонячне проміння проникає крізь підводний отвір. Обовʼязкова для огляду визначна памʼятка для туристів у Неаполітанській затоці. ↩
Грот Собаки (Grotte du Chien) — печера поблизу Неаполя, відома вуглекислим газом, що сочиться з долівки й здатний задушити маленького собаку, але не людину на повний зріст. Моторошна туристична принада ще з давнини. ↩
Гра слів: clémente (фр. — милосердна) перегукується з іменем Клемент (Клементе Торлонія). ↩
В оригіналі французькою: «bigre», далі «bigre de bigre». ↩
В оригіналі італійською: «signor cardinalino». Іронічний зменшувальний вираз, що натякає на звʼязки Антонеллі з Ватиканом (його родич — кардинал Антонеллі). ↩