Четвер 13 квітня 1876

Уявіть собі: Тройлі прийшов на вокзал, а коли ми виходили з готелю, він тинявся на вулиці Бабуіно. Швейцарець так і простояв до останньої хвилини поруч із вагоном. Цілий день я трималася пристойно — лише на вокзалі я почала відчувати щось схоже на жаль, що дряпав мені серце.
Щойно сіла у вагон, він з'явився мені в думках — прибраний усіма тими принадами, що він має і яких у нього немає; я заплющила очі й почала мріяти та будувати здогади.
— Ти знаєш, — сказала мама, яка здогадувалася, де блукали мої думки, — ти знаєш, що мені сказала Леоні?
— Ні, не знаю.
— Вона мені сказала, що слуги готелю кажуть: граф Антонеллі такий багатий, такий багатий, і такий закоханий — о, але закоханий у панну!
— Ви розмовляли з Леоні?
— Ні, вона сама прийшла мені це сказати.
— Ах!
Я майже не спала — хоча й їхала в купе — і о шостій ранку ми прибули до Неаполя.
Думка про те, що він ніколи мене не кохав, що він лише грав комедію, розважався, — робить мене дуже нещасною.
Місто не могло здатися мені гарним о шостій ранку, коли я напівспала, похмура, з почервонілими від сну щоками. «До якого готелю ми їдемо?» — питала мама.
— До готелю «Вікторія» — він повинен бути хорошим, адже там зупинялася Фанні Лір!
Ми поїхали до цього готелю — і знайшли його жахливим, як зазвичай буває з усім, що я пропоную. Але милуйтеся ж Везувієм, що курить, мов цигарка, — і відчуйте, як на нас і наших супутників давить велике невдоволення, немов потрійний плащ зі свинцю!
Я забула, що треба було просто поїхати до готелю «Лувр» — адже саме там завжди зупинявся герцог Гамільтон, за чиїми діями я стежила через газети і списки іноземців із різних країн. Але в цьому готелі принц і принцеса Прусські займають найкращі апартаменти.
Нас відводять до готелю «де ла Вілль» — кілька кроків далі. Ми беремо п'ять кімнат на першому поверсі й залишаємось.
О восьмій я встала, відчуваючи себе свіжою, випила каву і пішла до своєї кімнати.
Тут у мене кімната, відокремлена від інших салоном. Але замість того щоб писати, я заснула, думаючи про цього негідного сина священика.
Не знаю, яка година. Я втомлена — попри відпочинок — і нудьгую. Шкодую, що приїхала до Неаполя; треба було приїхати лише до сімнадцятого, на перегони, — тоді, може, я б зустріла його тут. Тварюка I! Ще раз II! Я досить боягузлива, щоб хотіти, аби він приїхав на перегони! Ні, це лише мить. Треба завжди й у всьому бути незалежною — і перш за все ніколи нікого не слухати.
Кожного разу, коли я слухалася своїх у чому б то не було, я мала лише прикрощі й жаль.
«Побачити Неаполь і вмерти.» Я не бажаю ні того, ні іншого. Ходімо подивимося, яка година і що роблять мої.
Я відпустила їх гуляти. Я отупіла — нікуди не можу йти. Третя година. Погода як у Ніцці, і з вікна я бачу, як проїжджають розкішні екіпажі — яких у Римі зовсім мало. До того ж Неаполь славиться своїми кіньми та екіпажами.
Він поїхав сам чи його відправили? That is the question.
Тривожне, нестерпне питання! Струсімося й більше не думаймо про це — це негідно. До того ж, якщо я думаю про це так сентиментально, то лише від утоми, і — оскільки щойно зі мною трапилася та неприємна річ, якої з чоловіками ніколи не буває, — я більш ніж утомлена, майже хвора.
Я пишу, сидячи перед великим дзеркалом — схожа на Беатріче Ченчі, тільки без тюрбана. Гарно — біла сукня і розпущене волосся. Для верхової їзди і в театр я накладаю накладне волосся. Тобто в театрі та ввечері я надягаю лише маленький завитий чубчик спереду — просто щоб не доводилося стригти волосся і завивати його щовечора, а без цього не домогтися такого ефекту спереду. Я зачісуюся «по-помпейськи», як казав П'єтро.
Боже, як я хотіла б роман Дюма — він позбавив би мене нудьги писати ці дурниці і, головне, перечитувати їх потім.
Якщо я не можу уявити, щоб чоловік зіграв комедію, як П'єтро, — то лише тому, що зі мною такого ще ніколи не траплялося. Якщо це здається мені жахливим, то лише тому, що я ще дуже мало знаю чоловіків і їхні «привабливі» якості. Зате жінок я знаю — і знаю, що сама здатна на те саме. Хіба я б не продовжувала довго заохочувати чоловіка, а потім, побачивши, що це заходить надто далеко, — не пішла б? Авжеж. І заохочуючи його (зрозуміло, що це був би приємний чоловік), я б діяла добросовісно, не ошукувала б його остаточно, заплющувала б очі на майбутнє і насолоджувалась би сьогоденням. Саме так я вчинила з П'єтро. Яке задоволення отримав би він, так розспівуючи мені, якби я була для нього цілком байдужою. Він кохав мене так, як я кохала Одіффре (як я б кохала його самого, якби не була переконана в його коханні. Ця певність зробила його мені дорогим і вивела його вперед перед усіма Одіффре світу. Його так зване кохання відбилося на мені — я ніколи його не мучила. І все ж він скаржився:
— Якби ви мене трохи кохали, ви б не завдавали мені стільки болю!
Ви смієтеся й не бачите, скільки болю ви мені завдаєте! Якби ви кохали, ви б могли мене зрозуміти, але ви крижана, ви маєте манію жертв — і годі. Якщо це правда — скажіть мені, благаю вас! Я не роблю вам освідчень — я приходжу і просто кажу вам, що кохаю вас, як ніколи ще не кохав. Послухайте, я не знаю, чи кохаю вас, але ніколи не відчував того, що відчуваю зараз. Я шукаю вас, я прагну вас скрізь; коли я один — заплющую очі й мрію про вас; я став тупим, я став слабким! Ну що ж, я думаю, це й є кохання. Я ніколи не відчував нічого подібного. У мене були лише прості романи, як у всіх чоловіків у молодості, — я глузував з усього і з усіх. Ах! Клянусь вам, ви доводите мене до несамовитого шаленства своїм холодним виглядом! Ви навіть кольору не міняєте! Та ви що — не жінка?! Ось, ви — ось така! (і він вдарив по клавішах фортепіано). Я вас кохаю, — і він нахилився до мене, — я вас кохаю, а ви мене кохаєте? І бачачи, що я не відповідаю:
— Трохи? Ви мене хоч трохи кохаєте?
Бідна душа. Я б швидше відрізала собі палець правої руки, ніж повірила б у його підлість!
Ах! Якби ви знали, яка це втіха — думати так!
«Ти надто молода, — скажуть мені, — ти не знаєш чоловіків, вони говорять і не таке!»
Ах! Хай вам чорт за те, що підкидаєте мені такі думки!
Говорять і не таке — погоджуюся. Але говорити це мені — з якою метою?
Коли чоловіки говорять таке, вони більшою чи меншою мірою щирі — немає жодного, хто був би підлецем увесь час. У ту мить принаймні вони говорять те, що думають. Часто говорять, щоб добитися... але це не мій випадок, і тут про це не може бути й мови.
Те, що я щойно написала про промови П'єтро, — повторено слово в слово. Я чудово пам'ятаю ці промови, і поступово найменші слова повертаються до мене в пам'яті.
Я щойно перечитала сцену біля фортепіано. Я майже достатньо прийшла до тями, щоб вийти. Це мене заспокоїло, дало трохи впевненості — так мені її бракувало.
Думаючи й будуючи здогади без упину, я зійду з розуму.
Нежить, хрипота, голова болить, правий бік болить, палець болить, все болить — і душа болить!
Я блукала як тінь, поки мені не спало на думку послати купити роман Дюма. Щоб його читати, не потрібно ні уваги, ні настрою. Його ковтаєш.
Замкнувшись у кімнаті, я кілька разів плакала. Як тоді, коли приїхала до Риму. Боже, як я ненавиджу зміни, як я нещасна в новому місті.
Боягуз, боягуз, боягуз! Ах! Якби я могла кинути йому в обличчя ці три слова! У нього немає ні мужності своїх переконань, ні своїх почуттів, ні власної особистості! Нікчемна натура, слабка, боягузлива.
Наказали — і він підкорився! О, щоб підкоритися, треба було кохати мене зовсім мало. Він не підкорявся, коли йшлося про військову службу — він присягнув Королю, розірвавши таким чином із Ватиканом. Так, але тоді він був дурний. Тепер він розумний, він так добре знає, скільки неприємностей принесе йому новий розрив. Йому скасують платню... Досить, досить! Тьфу на цю мізерію, тьфу на цю підлість!
Боягуз, боягуз, сто разів боягуз. Я більше не можу затримувати думки на такій людині. Якщо я і нарікаю, то лише на свою нещасну долю, на своє бідне життя, яке ледь почалося і в якому у мене були самі розчарування! Звичайно, як усі люди — а може, й більше за інших, — я грішила; але є в мені й добре, і несправедливо карати й принижувати мене в усьому!
Перша думка, коли я дізналася, хто той чоловік, що так наполегливо лорнував мене, була така: він мені подобається, я зможу його покохати і стати його дружиною. Бачите, в цьому не було нічого злочинного.
Навіщо ж тоді ця сумна пригода! Я її не заслужила. За Одіффре я заслужила неприємності — і мала їх, і досить.
Я стала посеред кімнати, склавши руки й підвівши очі вгору, і щось сказало мені, що молитви — марні. Мені дістанеться те, що мені призначено. «Ні болю менше, ні страждань більше!» — як каже монсеньйор де Фаллу.
Є лише одне, що треба зробити, — змиритися.
Я, їй-богу, знаю, що це важко — але в чому ж тоді була б заслуга?
Я, навіжена, вірю, що пориви шаленої віри, що пломінні молитви можуть щось зробити! Бог хоче тієї «німецької покори» — і я нею не здатна! Невже він думає, що ті, хто так покоряється, повинні долати себе! О, зовсім ні — вони покоряються тому, що мають воду в жилах замість крові, тому що це коштує їм менше зусиль. Якби від них вимагали молитов, як мої, — всіма святими, які вони є, вони б не змогли.
Моя заслуга полягала б у теплохладній покорі, їхня — у пристрасному запалі. Але ні одні, ні інші не здатні на те, чого від них вимагають, — тому їм нічого й не дають, і тому на світі стільки нещасних.
Чи є заслуга в тому, щоб бути спокійним, коли цей спокій закладений у природі? Валіцький спокійний — але не з християнського почуття, Боже ні! З лінощів — і все тут!
Якби я могла змиритися — я б досягла всього, бо це було б піднесено. Але я не можу! Це вже не труднощі — це неможливість! У хвилини отупіння я буду покірна — але не з власної волі, а просто тому що буду такою.
Здається, я марю. Читатимемо. Чим більше читаєш, тим менше знаходиш що сказати.
Боже мій, змилуйся наді мною, дай мені знайти спокій. Дай мені знайти душу, до якої можна прилинути. Я стомлена, дуже стомлена...
Ні, ні — не від бур я стомлена, а від...
[Продовження]
Саме 13-го минулого місяця Торлонія був представлений.
Зрештою, мені нема на що скаржитися. Хіба не Страсний четвер ці дні, хіба не ті дні, коли страждав наш Господь Ісус Христос? Він — Бог! Хіба не справедливо, що я страждаю. Більш ніж справедливо. Я не пішла слухати Євангелію до церкви — я хотіла розважатися, тоді як треба було проводити час у молитвах. Що стосується церкви — це не гріх: туди ходять лише показатися, дивитися, критикувати і бути покритикованою. Погоджуюся — але треба було молитися вдома. Я молилася щовечора — але молилася лише просячи.
Це не те, що потрібно. Тепер я добре бачу, чому я мучена — за свою нечестивість, хоча й лише зовнішню. Я зневажала й глузувала з пісної їжі.
Зрештою, culpa mea, culpa mea, culpa mea.
Треба бути побожнішою — я лише вірила в Бога, а цього замало. Правда, що коли дотримуватися всіх правил Церкви, то кохання до Бога і віра в Нього непомітно розпорошуються між священиками, іконами і дрібними обрядами.
Відніміть у найзапальнішої католички сповідь, церкву, її урочистості, священиків, образи — і подивіться, що їй лишиться! Нічого! Адже поступово вона зробила всі ці марні пристосування своїм Богом, а справжній Бог, якому все це призначалося, — стирається.
Щоб провітрити кімнату, повну диму від моїх цигарок — незамінних супутників смутку, — я відчинила вікно; вперше за три довгих місяці я побачила чисте небо і море крізь чорні дерева, море, освітлене місяцем. Я так захоплена, що біжу це написати. Боже, як гарно — після чорних і вузьких вулиць Риму! Перша година ночі, жодної душі на набережній. Така спокійна, така прекрасна ніч! Ах! якби він був тут. Якщо ви приймете це за кохання!
Не можна спати, коли так гарно.
Боягуз, слабкий, негідний — негідний навіть найменшої з моїх думок.

Примітки

«Швейцарець» — зневажливе прізвисько Марі для одного з молодиків їхнього римського кола. Імовірно, той самий «жахливо по-швейцарськи» син товстої баронеси, згаданий у попередньому записі.
Купе — піввагон-купе з єдиною лавою, оберненою в один бік, відокремленіше за відкритий вагон. Покращення, призначене для зручності в нічній подорожі.
Фанні Лір — псевдонім американської куртизанки Гаррієт «Хетті» Блекфорд (бл. 1848–1886), коханки великого князя Миколи Костянтиновича (онука Миколи I), із яким її пов'язав гучний скандал викрадення діамантів 1874 р. Вона перебувала в Неаполі в 1874–1876 рр.
Звичка Марі відстежувати герцога Гамільтона через друковані «списки іноземців» (реєстри гостей, що публікувалися в газетах) — повторюваний мотив щоденника, чарівне віконце у спостереження XIX століття за аристократичним колом.
Марі звертається цим докором до самої себе — до власної слабкості, до своєї незгасної надії зустріти П'єтро.
«Побачити Неаполь і вмерти» — знаменита приказка (нім. «Neapel sehen und sterben»), що означає: Неаполь такий прекрасний, що після нього більше нічого не варто бажати. Марі зухвало відкидає обидва бажання.
That is the question (англ.) — «Ось у чім питання». Алюзія на монолог Гамлета («To be, or not to be, that is the question»); Марі переходить на англійську для драматичного ефекту.
Беатріче Ченчі (1577–1599) — римська аристократка, страчена за батьковбивство; стала легендарним символом краси й трагічної долі; її образ прославили картина Гвідо Рені (портрет у тюрбані) та поема Шеллі.
По-помпейськи — зачіска в помпейському стилі, що відсилає до класичних римських укладок волосся, видимих на помпейських фресках і мозаїках; модна як романтично-класицистичний образ у 1870-х роках.
«patafiole» — діалектне/жаргонне дієслово, можливо, від провансальського чи італійського patafio, що означає приблизно «хай тобі грець» або «забери тебе» (м'яка лайка). Згідно з нотаткою LAN.
Монсеньйор де Фаллу — Альфред де Фаллу (1811–1886), французький католицький політик і письменник, відомий своїм побожним смиренням перед стражданням. Цей вислів — парафраза його духовних творів.
«німецька покора» — так Марі характеризує флегматичну, пасивну, безпристрасну побожність, яку вважає чужою своїй вдачі. Протиставлення палкої південної віри й холодного північного смирення — повторюваний мотив.
Марі відзначає збіг — Торлонію представили рівно за місяць до цього запису (13 березня), і ось вона знову 13-го числа, в Неаполі, думає про нього.
Страсний четвер (Jeudi Saint) — четвер Страсного тижня, що вшановує Тайну вечерю. Прибуття Марі до Неаполя збігається з урочистими днями перед Великоднем. Її православне виховання загострює відчуття цього.
Пісна їжа (фр. manger maigre) — католицька і православна практика утримання від м'яса й ситних страв у п'ятниці та протягом посту.
culpa mea (лат.) — «моя провина». Алюзія на молитву Confiteor: «mea culpa, mea culpa, mea maxima culpa» («моя провина, моя провина, моя найбільша провина»). Марі повторює формулу тричі, з характерним для неї переставлянням — culpa mea замість mea culpa.