❦
Понеділок, 21 лютого 1876
Lundi 21 février 1876
Від самого ранку все вибиває мене з колії. Спершу в мами страшний нервовий напад. Діна верещить і доводить мене до сказу. Десь о третій усе вгамовується, і ми їдемо на карнавал. Ах! Не забути б сказати, що цей мерзенний Антонеллі змусив мене поїхати оглядати гробницю Цецилії Метелли, сказавши мені вчора, що сьогодні вранці там буде збір мисливців. Це далеко, та я бачила
Depuis le matin je suis bouleversée de toutes les manières. D’abord, maman a un terrible accès nerveux. Dina hurle et m’enrage. Vers trois heures tout se calme et nous allons au carnaval. Ah ! que je n’oublie pas de dire que ce misérable Antonelli m’a fait aller voir le tombeau de Caecilia Metella, en me disant hier qu’il y aurait ce matin rendez-vous de chasse à cet endroit. C’est loin mais j’ai vu la voie
Аппієву дорогу, руїни, колумбарії1 й велику гробницю Метелли, чий саркофаг зберігається в палаці Фарнезе.
Appienne, des ruines, des columbariums et le grand tombeau de Metella dont le sarcophage se trouve au palais Farnèse.
Корсо було жвавіше, ніж у суботу, ми билися квітами з безліччю людей, і полетіло зо сотню букетів, не рахуючи дрібних. Був там один пан, що мешкає в готелі «Лондон», неаполітанський банкір, увесь у білому, який не скупився на квіти. Загалом було дуже мило, лише три чи чотири екіпажі. Я даремно шукала Антонеллі. Маю честь представити вам божевільну. Судіть самі.
Le Corso était plus animé que samedi, nous nous sommes battus avec une quantité de gens, et il y a eu une centaine de bouquets jetés, je ne compte pas les petits. Il y avait un monsieur qui loge à l’hôtel de Londres, un banquier napolitain tout de blanc habillé et qui ne faisait pas l’avare pour les fleurs. En somme c’était très gentil, trois ou quatre voitures seulement. J’ai en vain cherché Antonelli. J’ai l’honneur de vous présenter une folle. Jugez seulement.
Я шукаю, я знаходжу, я вигадую собі чоловіка, я сміюся, я тільки на нього й молюся, я приплітаю його до всього, а потім, коли він добре вкорениться в моїй голові, відкритій усім вітрам, я матиму прикрощі, а може, і смуток, і сльози. Я зовсім не бажаю, щоб так сталося, та кажу це про всяк випадок.
Je cherche, je trouve, j’invente un homme, je ris, je ne jure que par lui, je le mêle à toute chose, et puis quand il sera bien entré dans ma tête qui est ouverte à tous les vents, j’aurai des ennuis, et peut-être des chagrins et des larmes. Je suis loin de désirer que cela arrive, mais je le dis par prévoyance.
Коли ж нарешті настане справжній римський карнавал; досі я бачила лише балкони й вікна, оздоблені білими, червоними, синіми, жовтими, рожевими тканинами, та люд, і мало масок, та біг барбері. Сьогодні було багато солдатів і жандармів, щоб стримувати цей оскаженілий люд, що кидається коням під копита.
Quand donc viendra le véritable carnaval de Rome, jusqu’à présent je n’ai vu que des balcons et des fenêtres garnis d’étoffes blanches, rouges, bleues, jaunes, roses et le peuple, et peu de masques, et les courses des barberi. Aujourd’hui il y avait beaucoup de soldats et de gendarmes pour contenir ce peuple furieux qui se jette sous les sabots des chevaux.
Вернувшись, я знаходжу дві візитні картки: Пʼєтро Антонеллі, з графською короною, віа Алессандріна, 84. І відразу починаю дуріти... з цими картками, пригадуючи Антонеллієві пози, жести, вимову, наслідуючи його.
En rentrant je trouve deux cartes de visite, Pietro Antonelli, avec une couronne de comte, via Alexandrina, 84. Et de suite je commence à faire la folle... avec ces cartes, à me souvenir des poses, des gestes, de la prononciation d’Antonelli, à l’imiter.
Лист від тітки. Урешті Віжʼє співала в суботу, девʼятнадцятого лютого. Одіффре був там зі своєю англійкою. «Це, мабуть, або заміжня жінка, або наречена Одіффре, — пише тітка, — бо вони завжди разом».
Une lettre de ma tante. Enfin Vigier a chanté samedi 19 février. Audiffret était là avec son Anglaise. « Ça doit être ou une femme mariée, ou la fiancée d’Audiffret, écrit ma tante, car ils sont toujours ensemble ».
Цього досить, щоб струсонути мене з голови до пʼят, і насилу мені вдається розвіяти бурю, що збиралася в моєму серці: для цього я без міри розводжуся про Антонеллі. Та й то я розвіяла її лише до сну, а тепер вона знову гримить.
Voilà de quoi pour me bouleverser des pieds à la tête, avec grand peine je parviens à dissiper l’orage qui se préparait dans mon cœur, en parlant d’Antonelli avec exagération. Et encore, je ne l’ai dissipé que jusqu’au moment de dormir, à présent il gronde de nouveau.
— Скажіть Марі, щоб верталася, — пише тітка.
— Dites à Marie de revenir, écrit ma tante.
Ця дратівна фраза породжує такого листа:
Cette énervante phrase produit la lettre suivante:
Переписаний лист · Lettre de Marie à sa tante, 21 février 1876— Та я й справді гадаю, що ви не розумієте, що я вам кажу, якщо запрошуєте мене вернутися до Ніцци! Марна праця! Я вернуся лише наприкінці— Mais je crois vraiment que vous ne comprenez pas ce que je vous dis, puisque vous m’invitez à revenir à Nice ! Peine perdue ! Je ne reviendrai qu’à la finквітня, та й то це буде найраніше. А втім, нема чого пояснювати, ви мене ніколи не зрозумієте. Це марна трата сил і паперу. Я зовсім інша, ніж усі ви. Через вас я пліснявію в брудній безвісті, через вас я замкнена, я нікого не бачу. Мені сімнадцять років. Ви хочете, щоб я лишалася до двадцяти одного року, як Діна, у блаженному очікуванні. Я добре знаю, що я змушена робити те, що ви хочете, і, хіба що перерізавши собі горло, не можу вчинити інакше. Тож, оскільки ви нічого для мене не задумуєте, не дратуйте мене й дайте мені спокійно проковтнути свій гнів.d’avril, et ce sera encore le plus tôt. D’ailleurs il est inutile d’expliquer, vous ne me comprendrez jamais. C’est peine et papier perdus. Je suis toute différente de vous tous. Par vous je moisis dans une sale obscurité, par vous je suis enfermée, je ne vois personne. J’ai dix-sept ans. Vous voulez que je reste jusqu’à vingt-et-un ans, comme Dina, dans une bienheureuse expectation. Je sais bien que je suis forcée de faire ce que vous voulez et à moins de me couper le cou je ne puis faire autre chose. Ainsi donc, puisque vous ne pensez rien pour moi, ne m’irritez pas et laissez-moi manger ma colère en paix.-
А тут знову мова про Антонеллі.
Et encore on parle d’Antonelli.
— Усе скінчено, — кажу я, — я більше ніким не клопочуся в Римі. Я постійна.
— C’est fini, dis-je, je ne m’occupe plus de personne d’autre à Rome. Je suis constante.
— Це правда, — каже Діна.
— C’est vrai, dit Dina.
— Так, — підхопила я, — ось чому моя ліврея синя, я ношу три кольори: синій — вірність; білий — невинність; і жовтий, який якраз протилежний двом іншим, ну, тож якщо я колись пожовкну, то це буде лише через білий.
— Oui, repris-je, c’est pour cela que ma livrée est bleue, je porte trois couleurs, le bleu, fidélité; le blanc, innocence, et le jaune qui est précisément le contraire des deux autres, eh ! bien si jamais je deviens jaune ce ne sera qu’à cause du blanc.
Ні, серйозно, я постійна. Може, ви мені й не вірите. Свідок тому Дивовижний Еміль: моя звичка до Ніцци, до його замку, до його манер, одне слово, до нього самого, — дуже міцна звичка. Ось іще один, якого я собі вигадала. Мені ніколи не траплялося дістати удар грому, боронитися від нього, тікати від нього, струшувати його з себе й не могти. Якийсь чоловік привертає мою особливу увагу, і я відразу про нього думаю, говорю про нього з великою втіхою і так звикаю до нього, без упину про нього мріючи, що мені аж прикро й дивно бачити, що він не падає переді мною навколішки.
Non, sérieux, je suis constante. Vous ne me croyez peut-être pas. Témoin le Surprenant Emile, l’habitude que j’ai de Nice, de son château, de ses manières, de lui en un mot, est une habitude très forte. Voilà encore un que j’ai fait. Il ne m’est jamais arrivé de recevoir un coup de foudre, de m’en défendre, de le fuir, de m’en secouer et de ne pouvoir pas. Un homme attire mon attention en particulier et de suite j’y pense, j’en parle, avec une grande complaisance, et je prends tellement l’habitude de lui à force d’y rêver, que je suis toute vexée, tout étonnée de voir qu’il ne tombe pas à genoux devant moi.
Я говорила про Дивовижного лише зі своїми Граціями2, перед старшими я все заперечувала й боронилася руками й ногами.
Je ne parlais du Surprenant qu’avec mes Grâces, devant les grands je niais et je m’en défendais avec les pieds et les mains.
Антонеллі — ні, не про нього мова. Дивовижний — теж ні, теж ні! Мова про мою муку! Усі міркування мені нічим не зараджують, уся покора летить до дідька! Те, що я бачу, що я відчуваю, — це нестерпне, ганебне життя! Я більше не сподіваюся, не плачу, не молюся!
Antonelli, non ce n’est pas de lui qu’il s’agit. Le Surprenant non plus, non plus ! Il s’agit de mon tourment ! Tous les raisonnements ne me servent à rien, toutes les résignations s’en vont au diable ! ce que je vois, ce que je sens, c’est une vie insupportable, honteuse ! Je n’espère plus, je ne pleure plus, je ne prie plus !
Я в нестямі!
Je suis furieuse !
Мені сімнадцять років. У чотирнадцять я ще могла бути спокійна. Та вже тоді я мучилася думками про майбутнє, і ось бачите, що я мала цілковиту рацію!
J’ai dix-sept ans. Je pouvais rester tranquille à quatorze ans. Mais alors je me tourmentais pour l’avenir, et vous voyez que j’avais bien raison !
Примітки
Колумбарії — давньоримські поховальні склепи з нішами для урн із прахом, що тяглися вздовж Старої Аппієвої дороги за межами Рима. ↩
Mes Grâces (фр.) — Маріїне прізвисько для тісного кола її подруг, за трьома Граціями. ↩