Понеділок, 21 лютого 1876

Від самого ранку все вибиває мене з колії. Спершу в мами страшний нервовий напад. Діна верещить і доводить мене до сказу. Десь о третій усе вгамовується, і ми їдемо на карнавал. Ах! Не забути б сказати, що цей мерзенний Антонеллі змусив мене поїхати оглядати гробницю Цецилії Метелли, сказавши мені вчора, що сьогодні вранці там буде збір мисливців. Це далеко, та я бачила
Аппієву дорогу, руїни, колумбарії й велику гробницю Метелли, чий саркофаг зберігається в палаці Фарнезе.
Корсо було жвавіше, ніж у суботу, ми билися квітами з безліччю людей, і полетіло зо сотню букетів, не рахуючи дрібних. Був там один пан, що мешкає в готелі «Лондон», неаполітанський банкір, увесь у білому, який не скупився на квіти. Загалом було дуже мило, лише три чи чотири екіпажі. Я даремно шукала Антонеллі. Маю честь представити вам божевільну. Судіть самі.
Я шукаю, я знаходжу, я вигадую собі чоловіка, я сміюся, я тільки на нього й молюся, я приплітаю його до всього, а потім, коли він добре вкорениться в моїй голові, відкритій усім вітрам, я матиму прикрощі, а може, і смуток, і сльози. Я зовсім не бажаю, щоб так сталося, та кажу це про всяк випадок.
Коли ж нарешті настане справжній римський карнавал; досі я бачила лише балкони й вікна, оздоблені білими, червоними, синіми, жовтими, рожевими тканинами, та люд, і мало масок, та біг барбері. Сьогодні було багато солдатів і жандармів, щоб стримувати цей оскаженілий люд, що кидається коням під копита.
Вернувшись, я знаходжу дві візитні картки: Пʼєтро Антонеллі, з графською короною, віа Алессандріна, 84. І відразу починаю дуріти... з цими картками, пригадуючи Антонеллієві пози, жести, вимову, наслідуючи його.
Лист від тітки. Урешті Віжʼє співала в суботу, девʼятнадцятого лютого. Одіффре був там зі своєю англійкою. «Це, мабуть, або заміжня жінка, або наречена Одіффре, — пише тітка, — бо вони завжди разом».
Цього досить, щоб струсонути мене з голови до пʼят, і насилу мені вдається розвіяти бурю, що збиралася в моєму серці: для цього я без міри розводжуся про Антонеллі. Та й то я розвіяла її лише до сну, а тепер вона знову гримить.
— Скажіть Марі, щоб верталася, — пише тітка.
Ця дратівна фраза породжує такого листа:
— Та я й справді гадаю, що ви не розумієте, що я вам кажу, якщо запрошуєте мене вернутися до Ніцци! Марна праця! Я вернуся лише наприкінці
квітня, та й то це буде найраніше. А втім, нема чого пояснювати, ви мене ніколи не зрозумієте. Це марна трата сил і паперу. Я зовсім інша, ніж усі ви. Через вас я пліснявію в брудній безвісті, через вас я замкнена, я нікого не бачу. Мені сімнадцять років. Ви хочете, щоб я лишалася до двадцяти одного року, як Діна, у блаженному очікуванні. Я добре знаю, що я змушена робити те, що ви хочете, і, хіба що перерізавши собі горло, не можу вчинити інакше. Тож, оскільки ви нічого для мене не задумуєте, не дратуйте мене й дайте мені спокійно проковтнути свій гнів.
А тут знову мова про Антонеллі.
— Усе скінчено, — кажу я, — я більше ніким не клопочуся в Римі. Я постійна.
— Це правда, — каже Діна.
— Так, — підхопила я, — ось чому моя ліврея синя, я ношу три кольори: синій — вірність; білий — невинність; і жовтий, який якраз протилежний двом іншим, ну, тож якщо я колись пожовкну, то це буде лише через білий.
Ні, серйозно, я постійна. Може, ви мені й не вірите. Свідок тому Дивовижний Еміль: моя звичка до Ніцци, до його замку, до його манер, одне слово, до нього самого, — дуже міцна звичка. Ось іще один, якого я собі вигадала. Мені ніколи не траплялося дістати удар грому, боронитися від нього, тікати від нього, струшувати його з себе й не могти. Якийсь чоловік привертає мою особливу увагу, і я відразу про нього думаю, говорю про нього з великою втіхою і так звикаю до нього, без упину про нього мріючи, що мені аж прикро й дивно бачити, що він не падає переді мною навколішки.
Я говорила про Дивовижного лише зі своїми Граціями, перед старшими я все заперечувала й боронилася руками й ногами.
Антонеллі — ні, не про нього мова. Дивовижний — теж ні, теж ні! Мова про мою муку! Усі міркування мені нічим не зараджують, уся покора летить до дідька! Те, що я бачу, що я відчуваю, — це нестерпне, ганебне життя! Я більше не сподіваюся, не плачу, не молюся!
Я в нестямі!
Мені сімнадцять років. У чотирнадцять я ще могла бути спокійна. Та вже тоді я мучилася думками про майбутнє, і ось бачите, що я мала цілковиту рацію!

Примітки

Колумбарії — давньоримські поховальні склепи з нішами для урн із прахом, що тяглися вздовж Старої Аппієвої дороги за межами Рима. ↩
Mes Grâces (фр.) — Маріїне прізвисько для тісного кола її подруг, за трьома Граціями. ↩