Субота, 19 лютого 1876

Мені снився Одіффре, і перш ніж піти на наш балкон над Корсо, ми переказуємо одна одній учорашні враження.
Коли я висловлювала свою думку про Антонеллі:
— Люба моя, — каже мені мама, — освідчення цілого світу тебе анітрохи не потішать, та якби Одіффре впав тобі до ніг і сказав, що кохає тебе, ти була б найщасливіша з жінок.
— Це дурниці, — кажу я вголос.
Це чистісінька правда, — кажу я стиха.
— Він тобі до вподоби, — провадила мама, — і ти йому теж.
— Цього не видно.
— Отож, саме цим він тебе й тримає.
Хай собі каже: я розумію те хвальковите почуття, яке, певно, відчуває кожна мати з доброго роду.
Це перший день карнавалу. Корсо мало пожвавлене. Ми отримуємо безліч букетів. Я вперше побачила цей славетний біг барбері. Це дуже гарно й своєрідно. Та я нуджуся, усі їдуть вечеряти до Спільмана, римського London House, а я лишаюся вдома сама й мене проймає незбагненний сум і лють. Я стогну як хвора, я кидаюся на підлогу, я зітхаю, граю на фортепіано, шаленію, регочу.
Мені приносять з пошти «Vie Mondaine», і я читаю там приголомшливий опис костюмованого балу-маскараду в пані Сабатьє. Одіффре був у костюмі Гамлета. Він, певно, був чудовий. Ви ж не знаєте, який він, чи не так, ось опис героя мого роману, який і є його портретом:
— «Він був середнього зросту, жилавий, дужий, але стрункий і елегантний. Каштанове, майже чорне волосся, чоло сліпучої білості, овальне обличчя, свіжі й оксамитні, мов персик, щоки, маленькі прямі вуса, світліші за волосся, і губи кольору крові, що, розтуляючись, відкривали подвійний ряд зубів, так само рівних, як і білих. Ніс довгий, але гарної форми. Великі чорні очі — не ті олійні й люті італійські очі, а очі блискучі й геть чорні, що іскряться розумом і веселістю, а часто глибокі й насмішкуваті.
Усе це складало йому обличчя, на яке жінки не дивилися байдуже, і коли він спиняв на них свій ясний і гордовитий погляд, навіть найхолодніші відчували хвилювання, і серце їхнє калатало швидше за звичай.
— Тут, прошу вас, зробіть знижку на романність.
навскоси
На поганий роман.
Такий чоловік, мабуть, гарний у костюмі Гамлета. Далі я читаю ось що в «газеті великого Лімузена»: «Нас просять написати статтю про сміховинність наслідування помітних туалетів, надто білих, що їх віддавна вподобала одна особа. Ми про це подумаємо».
Це разом із кількома іншими речами доводить мій розпачливий настрій до краю, так що я ледве ковтаю тарілку супу й мало не плачу, коли вертаються мої волоцюги. Це мене трохи заспокоює, потім приходить Вісконті, що остаточно мене вгамовує.
Я з нетерпінням чекаю маскараду в Аполло. Піду в доміно.
Аби лиш я доти не сконала. Я така жалюгідна, що боюся вмерти.
Боже, якби я могла знайти місце, де поплакати досхочу! Від цієї вимушеної стриманості в мене розболілася голова.
І мене ще сміють питати, чому я не вертаюся до Ніцци! Хай йому грець! А бал у пані Сабатьє, і розпродаж на площі Массена, і все, все, все! Я задихаюся від гніву й люті, як «Міньйон». «Міньйон» шаленіла лише від кохання, вона, а я ж!!!
Боже мій, Боже мій, дай мені терпіння чекати, заспокой мене!
А якщо чекання марне, якщо процес програно або якщо він і далі затягнеться!
У мене мало не луснула голова, і я дозволила собі поплакати, а раптом хтось увійде, ні, сподіваюся, що ні!
Ах! Моя кімната, ах! Моє нещастя.
Ай! Яке ж осоружне життя!
Виявляється, це не відбулося чотирнадцятого, і виставу Віжʼє перенесено на девʼятнадцяте. Отже, це сьогодні ввечері, якщо її знову не перенесуть. О, у мене болить голова.

Примітки

Барбері — біг коней без вершників вулицею Корсо, давня традиція римського карнавалу; коней підганяли острогами й мішурою. ↩
«Спільман» (Spillmann) — наймодніший ресторан на Корсо, римський відповідник ніццького London House. ↩
В оригіналі ніццькою говіркою: «Cap de Biou !» — помʼякшене божіння, дослівно «Бичача голова!» (biòu — віл, замість Diou — Бог). ↩
В оригіналі італійською: «di rabbia e di furror». Цитата з опери А. Тома «Міньйон». ↩