Середа, 16 лютого 1876

За чверть дванадцята — ми знову йдемо до Ватикану.
Ми стоїмо перші праворуч, і Папа, входячи, показав на мене пальцем і сказав:
— Ця — американка.
Моє вбрання заслуговувало на цю заувагу. І всі ці кардинали й сановники тільки те й робили, що дивилися на мене. Я була дуже гарна, і моя фігура впадала в око серед усіх цих безформних жінок.
Пій IX цього разу здався мені молодшим. Виходячи, він дивився мені просто в обличчя, і я зробила те саме. Він, мабуть, хотів сказати, що краще б я віддала Церкві ціну мого шлейфа.
Звідти ми піднялися до цього преблаженного кардинала Антонеллі, а він був за столом. Я бачила передпокій великого мужа. Тьху!
Я вийшла й даремно шукала небожа клятого кардинала. На Корсо був гурт, серед якого він мав би бути. Це були люди з мисливської ложі. Двері, біля яких вони стоять на Корсо, — це двері якогось клубу.
Сорока й Ґалула знову нас переслідували, та я більше не зважатиму на цих людей. Сорока — це такий собі Джорджо, садівник, здається. Тьху! Не говорімо про них більше ніколи й полишімо їхні чари Діні.
на полях
Це були двоє багатих негоціантів, за яких Діна могла б вийти заміж, — принаймні за одного з них. І саме я цьому завадила, боячись упасти в очах Антонеллі через таке поріднення. О дурість!
Я шукаю того, іншого. Ось уже півтора місяця я в Римі й жодного разу не бачила його ні на вулиці, ні на якійсь прогулянці. Це дивовижно.
Чому це так добре видно? Чому відразу видно плобстера? Гаразд! Я вже збиралася похвалити графа Антонеллі й додати, що в Одіффре такі самі манери. Це не комплімент Дивовижному, але дурному Емілеві дʼОдіффре, та віддаймо йому належне — він має манери молодого елегантного добродія. І як це видно. Скажімо, Антонеллі. Як він витягає хустинку, як сідає, як тре обличчя, як підводиться — усе, усе. Як же я розрізняю людей — елегантного добродія від жевжика. Таких Одіффре в кожному місті по одному, у Римі це Антонеллі. А в Одіффре завжди свій особливий карб.
Листи з Ніцци.
— Я бачила Одіффре, — пише тітка, — і він мене привітав.
Примітка упорядників
[Низ сторінки вилучено]
Оце пощастило! Далі вона пише:
— Я просто гадаю, що Марі закохана в Одіффре і що саме тому вона не хоче вертатися до Ніцци.
Від цих дурних слів мені геть зіпсувався настрій, і я відразу їй написала ось що:
— Ви божевільна, чи дурна, чи безголова! Чи, може, ви з дерева чи з мармуру!
Я гадала, що вже не треба пояснювати, чому я не хочу вертатися до Ніцци. Ви це знаєте. Я не хочу вертатися, бо не маю сили зносити вічні прикрощі. Бути як зачумлена, не мати змоги піти тут ні до клубу, ні до жодної приватної вітальні, бачити, як усі розваги пропливають у мене перед самим носом, а з усієї розради — тільки газета пана Лімузена!
Коли я нарікаю й коли плачу, невже ви думаєте, що я роблю це собі на втіху! То ви гадаєте, що мені байдуже бачити зневагу й погорду цілого міста, бачити людей на кшталт Говардів, які плюнули нам в обличчя й вигнали нас зі свого дому!
Я гадала, що ця прикра тема вже не потребує жодних пояснень, я гадала, що ви все це знаєте напамʼять. Та невже ви й справді думаєте, що мої нарікання облудні й що я голошу лише задля того, щоб згаяти час!
Пишучи, я весь час кусала губи. Це ж бо нестерпно: можна подумати, що я ніколи нічого не казала і що мене зовсім не знають!
Я знемагаю від нетерпіння, коли ж настане час їхати до Росії. Це моя єдина надія, доти я стримую нарікання й розпач.
Ми бачили Бенара, треба сказати йому, щоб прийшов, я хочу свій портрет аквареллю, у білій сукні з галунами й бантами спереду до самого низу, і в білому капелюшку. Усе разом — чарівний костюм трохи в дусі Ватто, а що я завжди так і зʼявляюся, то хочу увічнити це вбрання, яке я ношу вже майже рік.

Примітки

В оригіналі італійською: «Questa è americana». ↩
Ma queue (фр.) — шлейф модної сукні, найдорожчий її елемент, неприхована ознака багатства. ↩
La loge des chasses (фр.) — мисливська ложа: театральна ложа, яку наймали гуртом аристократи-мисливці; водночас місце їхніх постійних зборів на Корсо. ↩
В оригіналі: «plobster» — власне слово Марі, уживане з 1874 року для ошатних, багатих і родовитих світських чоловіків. Коли в серпні 1874 року її спитали, як Дорія може бути плобстером, «nʼétant ni gros ni rouge» (не будучи ні гладким, ні червоним), вона відповіла: «parce quʼil est extrêmement noble et riche» (бо він надзвичайно знатний і багатий) (023.0210). ↩
У дусі Ватто — за манерою Антуана Ватто (1684–1721), французького живописця галантних, пасторально-романтичних сцен. ↩