Неділя, 9 січня 1876

Уже тиждень, як я покинула Ніццу. Чи помічають мою відсутність? Чи питають, де я? Хто мені це скаже?
Мені наснився дивний сон, я бачила Одіффре, який прибіг і притулився своїм чолом до мого чола, а потім щоразу, говорячи зі мною, тулив свою щоку до моєї. Це знак, що він залицяється до інших. У таких випадках завжди треба вірити в протилежне снам. Якщо він із вами грубий — будьте спокійні, якщо пестить — вам уже й геть кінець.
Хай чорт забере цей дощ. Я виходила лише послухати учнів учителя співу Фіач'отті. Цей Фіач'отті двадцять років прожив у Росії. Він був директором Опери в Харкові, коли ми ходили туди щовечора з Романовим, який був заручений чи десь так. Та все це нічого не додає до його хисту як учителя.
Дощ, дощ, дощ! мені нудно, нудно, нудно! Я гину від того, що нікого не бачу! Якби я хоч нудьгувала за Одіффре, та ні, це нудьга загальна, моя нудьга.
Я тішуся одним: можливо, моя відсутність викличе якусь зміну в думках Еміля Сміливого, Дивовижного, хочу я сказати. І тоді (не будьмо лицемірні) і тоді я обернуся, мов змія, якій наступили на хвіст. Я могла б удавати добру, усепрощенну, забутливу, але ні, я волію казати правду, та й якби я казала щось інше, мені б не повірили. Тим паче що між паном д'Одіффре й мною не було ні кохання, ні сварки, ні дутьби, ні зради, ні ніжності — усього того, що прощається й навіть забувається; не було нічого з цього, це не справа дівчини й юнака. Це добродій, який познайомився з родиною й повівся як нечемна людина, який повівся з цією родиною, як із наволоччю, який, вживаючи його улюблений такий вульгарний вислів, зневажив її. Тож це легко зрозуміти: ні прощення, ні забуття немає.
Я, може, надто кваплюся говорити про прощення, про нього ще не йдеться й ніколи не йтиметься. Та байдуже, можна казати все й навіть писати все, коли пишеш для себе.
Я не забула запрошення на ранкові танці в Середземноморському клубі! Як же це — якщо я його не забула, то як можу я говорити про Одіффре, звати його Дивовижним і поводитися в цьому щоденнику, наче нічого не сталося? Ба більше — я говорила про це з мамою й Діною, я з цього сміюся! Це боягузтво. То чому ж я це роблю? Ах! ось, я вам скажу, я роблю це сама не знаю чому, бо немає нікого, хто б мені цим докоряв, і бо, по суті, перед самою собою я досить боягузлива, щоб не зненавидіти спогад про приниження. Я лютую щоразу, як про це думаю, щоразу, як згадую той день, коли мені сяйнула злощасна думка покликати Одіффре й заговорити з ним. Я, певна річ, сказала досить, щоб мене зрозуміли, і він, певна річ, зрозумів; перекладімо: я попросила запрошення, він відмовив, ось і вся історія в дев'ятьох словах.
І запрошення куди, Боже милий? До клубу! Бачите, це обурливі речі.
Цілий день я була в сумному гуморі, за обідом нам приносять листи й ніццьку газету «La Vie mondaine». Моє вбрання, мою синю блузу описано, тільки журналісти нічого в ній не втямили й зробили безглуздий опис.
[Навскоси: Ви, може, гадаєте, що нас погано сприймали в Ніцці через наші витівки із Сапогениковими. Ці витівки відбувалися влітку й по-сімейному, і ніхто ними не цікавився. Я кажу це, бо, розповівши тут усі свої жарти, ви могли б подумати, що ми погано поводимося. Та ба! Ні. Не через це.]
За кілька днів до нашого від'їзду ми прочитали в тій самій «Vie mondaine», що журналісти, якась паскудна акторка з Французького театру, панове Жансе й Одіффре вечеряли в Лондон-Гаусі напередодні Різдва. «Ніч минула в сміхові й бренькоті на фортепіано», — додавала ця газета. А в сьогоднішньому номері, тобто від минулого четверга, читаємо ось що: «Хибно зарахували пана д'Одіффре до осіб, які брали участь у вечері, що нещодавно відбулася в Лондон-Гаусі. Пан д'Одіффре не був присутній на різдвяній вечері»...
Це він сам, певно, пішов надрукувати ці своєрідні виправдання. Який блазень!
Ми перечитуємо листи пані де Музе, і потроху я веселішаю й починаю виголошувати тиради перед Діною й мамою, яка щомиті вигукує:
— Боже! та це ж говорить Одіффре! Усі його жести, усі його фрази, усе його, далебі, мені здається, що він у кімнаті.
Я добре відчуваю, що говорю, як Одіффре, бо роблю це навмисне; для дівчини й справді було б прикро говорити, як Дивовижний. Яка шкода, що між нами є щось іще, крім кокетства.
Яка докука — мусити дивитися на нього як на ворога, як на Говардів! Я б дуже хотіла, щоб не було нічого, крім любовної справи. Та ні, є нечемність щодо нас, більш ніж нечемність. Він нас зневажив. Хай як я шукаю, нічого іншого сказати не можу. Отже, немає способу...
Ну от, якщо він підійде до мене, що треба буде робити? Повернутися до нього спиною, або ж ні, це «або ж» не годиться. Я хотіла сказати: або ж бути люб'язною, а коли він залицятиметься до мене, зневажити його й дати йому стусана. Рішуче, це «або ж» не годиться, бо він зовсім не підійде, щоб залицятися, а просто щоб поговорити, бо ми знайомі, бо я повертаюся з подорожі, бо ж, зрештою, улітку сказати два слова мовби з ласки — це таки нічого не важить. Я хотіла сказати: дати йому підійти, закохати його в себе, а коли я знатиму, що він мене кохає, прогнати без жалю. Це дуже гарний план, але такий, що ні до чого. Бо він може підійти поговорити зі мною, гаразд, ні, я буду чарівна, сподіваючись помсти й розв'язки, а розв'язка не настане, бо він більше не повернеться й далі зневажатиме мене, як узимку, лише вряди-годи підходячи, мовби зі зверхньою поблажливістю.
Зрештою, я не можу вчинити інакше, як чемно повернутися до нього спиною, бо ж цей добродій, точніше ці добродії Красень-Денний і Турнон, повелися з нами украй грубо, за висловом панни Коліньйон.
[На полях: І в чому ж украй грубо? У тому, що вони не прийшли на прощальний вечір. Та й годі.]
Дати йому підійти й приберегти на кінець помсту сумнівну, прекрасну, розкішну, щоправда, в разі успіху, але сумнівну, вельми малоймовірну. Це мені не до душі, надто вже непевно. Тоді як, прийнявши його з першої ж миті так, як належить, я відразу змушу його сахнутися, ба навіть, можливо, розлючу.
У першому разі ризик надто великий, а головне — провал був би мені аж надто на шкоду. Та й з таким чоловіком, як Дивовижний, не варто жартувати: цілісіньке літо, задля розваги, він удаватиме, ніби вертається, ніби навіть закоханий, а щойно настане зима, він знову кине вас напризволяще, і саме тієї миті, коли здаватиметься, що тримаєш свою винагороду, він піде собі! Та й ще: він ніколи не захоплюється, балакаючи, фліртуючи, він ніколи не скаже нічого такого, за що можна було б ухопитися. Ну от, я прийму його так, як належить, ні більше, ні менше. А для всього цього треба спершу, щоб йому спало на думку до нас вернутися. Він добре знає, як повівся, і не вернеться, а якщо й вернеться, то з такою спритністю, що доведеться дивитися на всі очі, бо це найхитріший лис із усіх, кого я знаю.
Казали, що він розоряється. Ох. ще чого, хіба такий чоловік, як він, розоряється. Він завжди знає, що робить, і ніколи не захоплюється. Він молодий лише настільки, щоб укласти екстравагантне парі чи встругнути якусь дурницю, аби про себе заговорили, але запевняю вас, що по суті, за спокоєм і холодністю міркувань, це сорокап'ятирічний нотар. Сьогодні ввечері я заходжуся коло магії, загортаю трефового короля в чорну вуаль і кладу його під подушку, промовляючи: Хай твої думки й твоє серце будуть такі ж сумні й такі ж темні, як ця вуаль; хай хмара, така ж чорна, як вона, огорне твою душу, як ця вуаль огортає цю карту. Хай не буде тобі ні хвилини спокою без мене, і хай я насняюся тобі, і хай ти насниєшся мені й будеш від цього збентежений до глибини серця.
Дівчата роблять так у Росії. Бабські вигадки, ну та побачимо, що скаже сон.
Уже за північ. Піду ляжу й вимовлю заклинання. Уф!