Четвер, 30 грудня 1875

Листа, підписаного Альфеда-да-фе, не надіслали, а замість нього мама послала з Монте-Карло таку телеграму:
«Ніцца, Емілеві д'Одіффре, Башта Одіффре. Зовні цвіте, Усередині гниє. Miserere! Альфеда-да-фе».
Телеграфом — куди краще.
«Чи ти страждав? чи ти ридав? Чи знемагав ти без надії, В жалобі душу, в ранах серце мав? Тоді збагнеш мою ти муку! («Міньйон»)
Починається з крамниці Аде. Поки ми там, заходить пані Тютчева. Мама каже мені піти привітатися з нею, але я червонію й не рухаюся, тож вона сама підходить до цієї гадюки й заговорює до неї.
Щоразу, коли я плакала вдома, мама казала мені:
— Іди жити до тітки Тютчевої. А недавно вона серйозно заговорила про зближення.
Та моя люба тітка холодна як лід. Вона була не сама — пані Мейнек, ще одна батькова сестра.
Ця говорила більше по-тітчиному, ця не скидалася на змію, жовту й сичливу!
Та облишмо цю суху й прикру пригоду.
Я була в Сапогеникових, щоб сказати їм прийти завтра почергувати зі мною і поворожити.
Сьогодні ввечері «Сафо». Я вбралася в щось на кшталт неаполітанської блузи з синього крепдешину й старого мережива. Перед білий, рукави широкі — словом, не описати, але оригінально й чарівно до краю. З білою спідницею та білою атласною сумочкою.
Ми прибуваємо наприкінці першої дії й опиняємося поруч із Проджерс, а з нею Робенсон, і я чую голос Дивовижного. Спершу це спинило мене, як вудила спиняють розігнаного коня. Цілий антракт я просиділа нерухомо, дослухаючись до того, що говорилося поруч.
Недарма Гостру знають під ім'ям Прекрасної американки. Проти її обличчя нічого не скажеш — воно молоде, свіже (натуральне чи ні, яка різниця?) і чарівне. Можна було б сказати, що вона надто худа, це правда, але таке чудове обличчя змушує промовчати про цю ваду. Волосся в неї.... Ах! цього я не знаю, у Спа вона була білявіша за мене, тут вона темніша. Та байдуже, очі в неї дуже гарні, зачесана вона чудово. Дивлячись на неї, я відразу відчула, що очі в мене надто світлі, ніс завеликий, а волоссячко спереду погано прибране. Ніщо так не спотворює, як відчуття власної меншовартості перед іншими: очі тьмяніють і втрачаєш усю впевненість.
Мама й тітка тільки те й робили, що водили очима від американки до мене.
— У Марі гарненькі вуста, — сказала мама після довгого огляду.
Щойно завісу піднято, я чую, як Дивовижний виходить, і бачу, як Робенсон бере його за руку. Як же він, мабуть, її потиснув, і яка ж вона, мабуть, щаслива!
Він подався до однієї англійки, яка, нещодавно сюди прибувши, привабила всіх чоловіків. Турнон, Бержеро та інші — у неї.
Бачачи його там, я трохи заспокоююся. Здалеку я бачу погано, та вигляд у нього був досить бридкий, він стояв там неначе знехотя, не мовлячи й слова.
— Правда ж, у нього дурний вигляд, коли він мовчить? — спитала я.
— Ні, — відповіла тітка, — але вигляд у нього лютий, є в ньому щось від хижого звіра.
Самі розумієте, що годі було сказати щось краще, аби прикрасити його в моїх очах.
Міс Робенсон... (зауважте, як від Гострої я дійшла до «міс Робенсон») Отже, міс Робенсон чудово гарна.
Я просто визнаю свою меншовартість і, розчавлена, не рухаюся й нічого не бажаю. От тільки я палала, і доводилося щомиті кусати губи — і тому, що вони сохли, і щоб не розплакатися, мов худобина, посеред театру.
Дивовижний просидів дію й антракт у тієї англійки, потім вернувся до своєї ложі й позує меланхолійно — не як раніше, перебільшено, а так, що добре видно: він робить це не навмисне.
Проджерс і американка йдуть до кінця вистави, задовго до кінця, і Одіффре не має терпцю просидіти довше за них хоч на десять хвилин. Коли Робенсон підвелася й повернулася спиною до публіки, я побачила, як погляд Дивовижного прикипів до її спини, геть напханої ватою, — погляд мимовільний і досить промовистий.
За такий погляд від будь-кого я віддала б один день свого життя, а від Дивовижного — цілий тиждень.
Та й то — хіба хто взяв би цей тиждень життя, такого жалюгідного й сумного, як тільки можливо.
Поки я жвава, щаслива — я гарна, але якщо я така, як останнім часом, — прощавай усе.
Я стаю і, головне, почуваюся бридкою, розгубленою, жалюгідною — хоч крізь землю провалюйся.
А зараз американка, повернувшись додому, певно, спить щасливим і спокійним сном, що збереже їй колір обличчя й підтримає її двадцятисемирічну шкіру. Тоді як я не сплю, і це безсоння вкриває мене зморшками, старить, висушує.
В екіпажі я мовчала, відчуваючи, що зі словами прорветься потоп. Лише за хвилину чи дві до прибуття я відчула в собі досить сили, щоб сказати ось що:
— Далебі, панове де Турнон і Бержеро повелися як страшенно нечемні люди. Їх запросили — вони не прийшли, відтак не зробили візиту й навіть до ложі не завітали. О! далебі, це ж поводитися з людьми, як із наволоччю, геть як із наволоччю.
— Вони ні до кого не ходили, — сказала мама.
— Не кажіть так, благаю вас, такі речі чинять лише з нами.
— З усіма, — сказали мама й тітка разом.

Примітки

Лат. «Помилуй».