Субота, 25 грудня 1875

#### Ах! я щаслива, ах! я в захваті!
Знайдіть-но мені мову, що виражає з таким захватом! ось чому я нею послуговуюся, щоб передати свій стан.
Ви, певно, чекаєте після такого вступу на якусь подію з Дивовижним. Я заледве вгледіла його, та й то здалеку. Це інші… ну, ось так.
Погода божественна, усі надворі. Попри вчорашнє нічне чування я гарна. Я йду з Коліньйон, і дорогою до нас приєднується Вінслоу й відрекомендовує мені свого друга, якогось там, що аж палав тощо тощо. Ґонсалес спиняє мене, каже, що я гарна, я відповідаю йому, що він любʼязний.
— Я б залюбки прогулявся з вами, — каже він, — та ви з цими панами.
— Тоді іншим разом, — кажу я.
Потім я зустрічаю дʼАспремона з двома чарівними італійцями, один із них — той, у якого гамільтонівські очі.
Я сідаю в екіпаж, і мама розповідає мені, що бачила Саетоне й Ґонсалеса і що той разом зі своїм другом Мулінаром наговорив їй стільки гарного про мене, що вона й не знала, як їм віддячити.
Манара ось уже кілька днів дивиться на мене дуже пильно; поки ми стоїмо перед міським садом із Варпаховським, пані Сапоженіковою, Антоновим, Біховцем, Юрковим і Валіцьким, Манара купує цілий жмут повітряних кульок і пускає їх. Це чарує мене так, що — оце цукерочка. Ці дурниці тішать мене більше, ніж я можу сказати.
Я прогулююся, зачарована, щаслива, я співаю упівголоса «Міньйон», і все мені здається прекрасним. Усі дивляться на мене так привітно, знайомі вітають мене більше, ніж звичайно, незнайомі мене мало не вітають. Я б усіх їх розцілувала!
Ах! чому ж нам не добре в Ніцці! Я б не хотіла їхати!
Мені хочеться розважатися! Я хотіла б скликати всіх до себе, дати обід, бал, вечерю, прийняття, влаштувати пекельний карнавал!
Ах! чому ж нам не добре в Ніцці! Ах! Боже мій!
І кого ж я бачу! Мою давню пристрасть, Бореля! Він дивиться на мене, моє біле вбрання справляє своє враження. Я на нього не дивлюся.
Я хотіла б Сен-Клера, Бореля, обох італійців, дʼАспремона, усіх, усіх!
Ах! як же я колись розважатимуся! Яких дурниць я наколочу! І мені це буде легко, бо ж у мене ціла родина за спільника, я зможу робити все.
Мені хочеться розважатися, мені здається, що світ належить мені! Ах! чому ж нам не добре в Ніцці!
Боже мій, сотвори диво! Я не заслуговую, я знаю, але…
Та ви ніколи не зрозумієте, яка я зачарована! Я землі під собою не чую!
О! як же я хотіла б зібрати всіх у себе! Ах! чому ж нам не добре в Ніцці, у Ніцці, яку я обожнюю, упавши на коліна, у Ніцці, яка мене не хоче! Моє місто, що мене відштовхує!
Місто кляте, обожнюване, моє.
Біховець, Варпаховський і мої Грації обідають тут. Ах! я хотіла б усіх, усіх, усіх, усіх! Боже, Боже, зроби це. Я не лиха в глибині душі, я тільки трохи навіжена.
#### Ах! я щаслива, о! я в захваті! Боже, Пресвята Діво!
Хо! хо! хо! хо! хо! Ах! ха! ха! ха! ха! Ай! ай! ай! ай! ай!
Я пропала! І найгірше те, що я не можу ні на кого нарікати. Це ти, необачна дівчино!
Ми йдемо в Оперу.
Мама з моїми Граціями в третій ложі першого ярусу, я, тітка й Діна — у другій ложі другого ярусу, поряд із Дивовижним. Мені ніяково, мені здається, що цей дурний персонаж тим невдоволений. Красень-Денний із ним. Дивовижний зовсім на мене не дивиться, він відвертається майже неввічливо.
Із зачарованої я стаю навіженою, не можу й миті всидіти спокійно, я сміюся.
Приходить Турнон, і він, на противагу клятому ніццянцеві, дуже чарівний.
Ми майже весь час розмовляємо. Наші сусіди праворуч — мої двоє італійців, вони дивляться на мене й перемовляються італійською, а я, давши їм досить довго поговорити, теж заговорила італійською до Діни, і вони вмить замовкли.
Біховець із нами. Я бовкнула Турнонові наївність, і то ненавмисне.
— Я хотів зайти до вас, — каже він мені, — та ваша ложа повна.
— Це нічого, — відповіла я, — заходьте однаково, я дуже люблю, коли багато люду.
Двері відчиняються, і зʼявляється Дивовижний.
— Ну що, — кажу я, — святкуєте Різдво?
— Та ні, я нічого не роблю.
— Як це нічого, дарують подарунки, отримують їх, розважаються.
— А! так, уявіть собі, я отримав пару пантофлів ось таких завбільшки.
— Пантофлів?
— Та так, саме мої були такі стоптані, що це було дуже до речі.
— Ні, ви це вигадуєте?
— Та запевняю вас, і ще анонімний лист, який не був підписаний.
— Це цілком природно, анонімні листи ніколи не підписують.
— О, ось я й бовкаю дурницю: там написано: Святий Миколай застав малого Еміля чемним і сподівається, що так і далі буде!
— Ха-ха-ха!
— Так, а вгадайте, що було в пантофлях, даю вам сто спроб.
— Пара рукавичок?
— Ні, даю вам тисячу спроб.
— Ну ж бо, краватка?
— Ні.
— Запонки?
— Ні.
— Тоді, — каже Діна, — підтяжки?
— Ні, лялька-стрибунець, лялька-стрибунець!
— О! невже!
— Так, і я в розпачі — вона не робить «квік-квік».
— Та ще й скаржитеся! вам шлють святкові гостинці, а ви невдоволені!
— А ще, — повів він далі, — лише один пантофель був наповнений, а другий зовсім порожній, це негарно.
Любий мій Емілю, я не дамся так легко піймати, ви хотіли, щоб я вигукнула: Ні, другий теж був наповнений! я розгадала вашу хитрість, Бібі душі моєї! і я кажу просто:
— Ви надто вимогливі, ляльки-стрибунця цілком досить.
— А того ж дня, — провадив він, — того ж дня я отримав листа, візитівку: Черниці ордену Доброго Пастиря. P.P.C.
Усі вибухнули сміхом.
— Що означає P.P.C.? — спитала я.
— «Щоб попрощатися».
— А! так, справді.
— Та ось уже якийсь час я отримую їх купу, ще днями — вирізаного короля, пробитого стрілою!
— Не може бути.
Уся ложа реготала, і я теж, та я добре бачила, що цей чоловік лютував і про все здогадувався.
Це жахливо!
Хай лише пригадають найменші листи, які я надсилала!
— Це хтось хотів утнути щось дуже дотепне, — провадив чоловік, — надіславши мені ці пантофлі, та я нічого не зрозумів. О! але я отримую купу всячини, і це починає мені набридати, — додав він серйозно.
— Які ж ви щасливі, що отримуєте, а я не отримую геть нічого.
— Я надішлю вам пантофлі.
— Ах! якщо ви кажете, що вони ось такі завбільшки! що ж мені з ними робити?
— Це нічого, я вам відішлю все це назад.
— А що ж мені з цим робити?
Ну й ну! Ну й ну! Ну й ну! Гарна історія. Я пропала.
Ось так, ось так, що ж мені ще сказати? ось так і ось так.
Він лютує й ненавидить мене як слід, я плачу йому тим самим.
Щойно він зайшов до нас і привітався, я заходилася розмовляти з графом і лише за кілька хвилин завʼязала ту чарівну розмову, яку ви щойно прочитали.
Чому він здогадався? Байдуже, це дуже паскудно — панна, що чинить такі речі.
Приходить Пепіно, приходить Ґалула. Я регочу, мов божевільна, і попереджаю всіх, що я з самого ранку сама не своя.
На превеликий подив я бачу, як Дивовижний заходить до нашої філії.
Як мені потім розповіли, мова зайшла про пантофлі. Заледве він зайшов, як Ольга каже:
— Ну що, отримали ви святкові гостинці?
Краще прислужитися мені вона не могла. Потім вона надкусила цукерку, він попросив її в неї, і вони зʼїли її вдвох. Ось що доводить мене до сказу.
Музика «Міньйон» робить своє, я зворушена, закохана й навіжена. Турнон подає мені руку, і ми разом виходимо.
— У понеділок у вас? — спитав він мене.
— Так, у понеділок, бо у вівторок ми їдемо.
— Ви їдете? це вирішено?
— Схоже на те.
— До Рима?
— Так.
— Мені шкода, — каже він лагідно, — від щирого серця.
— Мені теж прикро їхати.
Я весь час позувала перед цим паном, та ще й як годиться, може, навіть трохи занадто, боюся, чи він цього не помітив.
Унизу Дивовижний не може приховати подиву на обличчі, бачачи мене під руку з Турноном. Ми входимо до салону. Одіффре теж, за секунду по тому.
— Турноне, — каже він, — де Бержеро, що ви зробили з Бержеро?
— Не знаю, він спускався з нами, — відповів граф.
І ніццянець завагався, постояв ще хвилину й пішов роздивлятися тих, хто виходив.
— Я справді не знаю, що зі мною сьогодні ввечері, — кажу я, — я поводжуся, мов божевільна.
— Вас треба замкнути, — каже тітка, — більше вас до театру не водитимуть.
— Ви зворушені, — каже Турнон.
— Та так, музика «Міньйон» дивно на мене діє, та й щоразу я уявляю, що Міньйон — це я, ви розумієте, яке це зворушення. Ах! — повела я далі, — я не зможу заснути.
— Ви пишете? — спитав Турнон.
— Ні, я співатиму «Міньйон».
Я справді мов божевільна! Опинившись в екіпажі, я не церемонюся з генералом і поводжуся, мов навіжена чи мов немовля.
Ми збираємося в мами й переповідаємо одне одному все.
Тепер не можна втрачати голови, треба післязавтра надіслати «Ти згниєш»! а від післязавтра — щодня. Коли я поїду, цим займеться Валіцький.
— Люба моя, — кажу я Діні, — не пускайся в дипломатію: своїми наївностями ти гадала прикрити, а натомість завадила мені сказати те, що було треба. Він усе знає.
Ах! бачите, бруд завжди спливає нагору.
Схоже, що, дізнавшись про наш відʼїзд, Дивовижний напросився сам, і вони всі прийдуть у понеділок.
Послухайте, якщо він знає, що це я, мені лишається тільки повіситися. Це жахливо, жахливо, жахливо!
І винна тільки я сама, ні на кого не нарікнеш.
Та чому ж він здогадався? Байдуже. Я для нього пропала, він мене ненавидить і зневажає, і він має рацію.
Та цукерка знову спадає мені на думку й сердить мене. Дивовижний усе знає.
Так йому й треба, не варто було туди ходити!
Жорже Дандене, ти сам цього хотів!
Ах! coquine de Biou!
Треба виправдатися. А якщо він не прийде в понеділок?
Я добре побачила з його манери й з його очей, що він усе знає. Він лютує на мене. Я волію будь-що, аби лиш не просту байдужість.
Ні, це бридко. Ах! раз так — то вже хай.
А я однаково зачарована, захоплена, нестямна — сама не знаю чому, від самого ранку.
Мені до вподоби, як Турнон зі мною поводиться, він серйозний, проникливий, дуже любʼязний.
Є в ньому щось таке… не знаю, як сказати, кожне його слово ніби сказане лагідно, серйозно. Чи кидає він слова на вітер? Не думаю.
У мами я говорю лише про нього, та голосом Одіффре.
Мене дражнять цим шибеником. Тітка зі своєю буйною уявою бачить його ревнивим, розлюченим. Розлюченим — так, ревнивим — ні.
Шкода.
— Пан дʼОдіффре на мене плює, — кажу я, — пречудово.
— Ось бачите! — мовить мама.
— Я була дуже сердита, — каже вона за мить, — мені здалося, що коли ви ввійшли, Одіффре, ця Голена Сорока, скривився від нетерпіння, потім заговорив до Десфоржа, і Десфорж оглянув вас і не здався дуже вдоволеним.
— Що мені до того!
— Що вам до того! — вигукнула тітка, — ви ж усе робите заради цього шибеника.
— Овва!
— Ваше ліжко гарне, — кажу я мамі, — але моє буде ще краще.
— Так, — каже тітка, — і в цій мушлі лежатиме Голена Сорока.
— Жодних цинічних жартів! — кажу я, наслідуючи фразу з водевілю, і сміюся.
— Так, — каже мама, — лежатиме в смугастому халаті.
— Фе! Пані!
А хто зна?
Ах, аякже! Думає він про мене тепер, після моїх листів.
Ні, та він, мабуть, гарної про мене думки! Ах! Ну й ну, от тобі й на!
Ти сама цього хотіла — викручуйся тепер. Я ніколи не хотіла, щоб мене викрили.
Гарно, дуже гарно те, що він про мене думає.
Янгол, убраний у біле, білява й білолиця, божественний голос, гарненька ніжка — і чинити такі паскудства!
Доведеться спробувати це залагодити.
У понеділок я поговорю, Діна більше не втручатиметься.
Ах! Одіффре! Хто б міг подумати! Чи думала я про таке три роки тому? Якби мені тоді сказали, що я перейматимуся ним аж до того, що забрудню себе, я б не повірила.
Еге ж, так воно на цьому світі. Не знаєш, що може статися.
Ну от я й загрузла в багні. Мабуть, він таки на мене плюне!
Та ви тільки подумайте, чого я йому понаписувала!
Це ганебно.
Отак, і отак, і отак. Ет, велике діло! Я ж відʼїжджаю. Усе забувається, усе стирається!
А зрештою, можна ж і пояснитися.

Примітки

В оригіналі італійською (оперна арія): «Ah! son felice, ah! son rapita!» ↩
В оригіналі італійською (муз. термін): «a mezza voce». ↩
Борель — знайомий із попереднього ніццького сезону, яким Марі колись захоплювалася; на цей час уже «давня пристрасть», давно зжита. ↩
В оригіналі італійською: «Ah! son felice, oh! son rapita! Dio, Vergine santissima!» ↩
«Я пропала» (Je suis flambée) — розмовне «мене викрито», «мені кінець»: Марі усвідомила, що Одіффре знає, від кого різдвяна витівка. ↩
В оригіналі французькою: «Bigre!» — мʼяка лайка, помʼякшена форма bougre. ↩
Наша філія (notre succursale) — друга ложа, яку займали мама й Грації; Марі вживає діловий вислів («відділення фірми»), щоб описати розділене розташування родини. ↩
Ти згниєш (Tu pourriras) — погрозливе послання, яке Марі задумала анонімно відсилати Одіффре; див. попередні грудневі записи, де придумано цю кампанію. ↩
«Жорже Дандене, ти сам цього хотів!» — крилата фраза з комедії Мольєра «Жорж Данден»: сам собі накликав біду. ↩
Ніццький вигук (пор. San Biou de Biou і Coquine de Biou у записах квітня–травня 1875 року, де Марі каже, що так говорять ніццянці); Biou тут можна прочитати і як божбу, і як Марине прізвисько для Одіффре. ↩
Водевіль (Vaudeville) — легка французька комедія з піснями. ↩