Субота, 25 грудня 1875

#### Ah ! son felice, ah ! son rapita!
Знайдіть-но мені мову, що виражає з таким захватом! ось чому я нею послуговуюся, щоб визначити свій стан.
Ви, певно, чекаєте після такого вступу на якусь подію з Дивовижним. Я заледве вгледіла його, та й то здалеку. Це інші… ну, ось так.
Погода божественна, усі надворі. Попри вчорашнє нічне чування я гарна. Я йду з Коліньйон, і дорогою до нас приєднується Вінслоу й рекомендує мені свого друга, не знаю якогось, що аж палав тощо тощо. Ґонсалес спиняє мене, каже, що я гарна, я відповідаю йому, що він люб'язний.
— Я б залюбки прогулявся з вами, — каже він, — та ви з цими панами.
— Це буде іншим разом, — кажу я.
Потім я зустрічаю д'Аспремона з двома чарівними італійцями, один із них — той, що має гамільтонівські очі.
Я сідаю в екіпаж, і мама розповідає мені, що бачила Саетоне й Ґонсалеса і що останній наговорив їй стільки гарного про мене, він і його друг Мулінар, що вона й не знала, як їм віддячити.
Манара ось уже кілька днів дивиться на мене дуже пильно; поки ми стоїмо перед міським садом із Варпаховським, пані Сапоженіковою, Антоновим, Біховцем, Юрковим і Валіцьким, Манара купує цілий жмут повітряних кульок і пускає їх. Це чарує мене так, що — оце цукерочка. Ці дурниці тішать мене більше, ніж я можу сказати.
Я прогулююся, зачарована, щаслива, я співаю a mezza voce «Міньйон», і все мені здається прекрасним. Усі дивляться на мене так привітно, знайомі вітають мене більше, ніж звичайно, незнайомі мене мало не вітають. Я б усіх їх розцілувала!
Ах! чому ж нам не добре в Ніцці! Я б не хотіла їхати!
Мені хочеться розважатися! Я хотіла б скликати всіх до себе, дати обід, бал, вечерю, прийняття, влаштувати пекельний карнавал!
Ах! чому ж нам не добре в Ніцці! Ах! Боже мій!
І кого ж я бачу! Мою давню пристрасть, Бореля! Він дивиться на мене, моє біле вбрання справляє своє враження. Я на нього не дивлюся.
Я хотіла б Сен-Клера, Бореля, обох італійців, д'Аспремона, усіх, усіх!
Ах! як же я колись розважатимуся! Яких дурниць я наколочу! І мені це буде легко, бо ж у мене ціла родина за спільника, я зможу робити все.
Мені хочеться розважатися, мені здається, що світ належить мені! Ах! чому ж нам не добре в Ніцці!
Боже мій, сотвори диво! Я не заслуговую, я знаю, але…
Та ви ніколи не зрозумієте, яка я зачарована! Я землі під собою не чую!
О! як же я хотіла б зібрати всіх у себе! Ах! чому ж нам не добре в Ніцці, у Ніцці, яку я обожнюю, упавши на коліна, у Ніцці, яка мене не хоче! Моє місто, що мене відштовхує!
Місто кляте, обожнюване, моє.
Біховець, Варпаховський і мої Грації обідають тут. Ах! я хотіла б усіх, усіх, усіх, усіх! Боже, Боже, зроби це. Я не лиха в глибині душі, я тільки трохи навіжена.
#### Ah ! son felice, oh ! son rapita ! Dio, Vergine santissima!
Хо! хо! хо! хо! хо! Ах! ха! ха! ха! ха! Ай! ай! ай! ай! ай!
Я пропала! І найгірше те, що я не можу ні на кого нарікати. Це ти, необачна дівчино!
Ми йдемо в Оперу.
Мама з моїми Граціями в третій ложі першого ярусу, я, тітка й Діна — у другій ложі другого ярусу, поряд із Дивовижним. Мені ніяково, мені здається, що цей дурний персонаж тим невдоволений. Красень-Денний із ним. Дивовижний зовсім на мене не дивиться, він відвертається майже неввічливо.
Із зачарованої, якою я була, я стаю навіженою, не можу й миті всидіти спокійно, я сміюся.
Приходить Турнон і, на противагу клятому ніццянцеві, дуже чарівний.
Ми майже весь час розмовляємо. Наші сусіди праворуч — мої двоє італійців, вони дивляться на мене й перемовляються італійською, а я, давши їм досить довго поговорити, теж заговорила італійською до Діни, і вони вмить замовкли.
Біховець із нами. Я бовкнула Турнонові наївність, і то ненавмисне.
— Я хотів зайти до вас, — каже він мені, — та ваша ложа повна.
— Це нічого, — відповіла я, — заходьте однаково, я дуже люблю, коли багато люду.
Двері відчиняються, і з'являється Дивовижний.
— Ну що, — кажу я, — святкуєте Різдво?
— Та ні, я нічого не роблю.
— Як це нічого, дарують подарунки, отримують їх, розважаються.
— А! так, уявіть собі, я отримав пару пантофлів ось таких завбільшки.
— Пантофлів?
— Та так, саме мої були такі стоптані, що це було дуже до речі.
— Ні, ви це вигадуєте?
— Та запевняю вас, і ще анонімний лист, який не був підписаний.
— Це цілком природно, анонімні листи ніколи не підписують.
— О, ось я й бовкаю дурницю: там написано: Святий Миколай застав малого Еміля чемним і сподівається, що так і далі буде!
— Ха-ха-ха!
— Так, а вгадайте, що було в пантофлях, даю вам сто спроб.
— Пара рукавичок?
— Ні, даю вам тисячу спроб.
— Ну ж бо, краватка?
— Ні.
— Запонки?
— Ні.
— Тоді, — каже Діна, — підтяжки?
— Ні, лялька-стрибунець, лялька-стрибунець!
— О! невже!
— Так, і я в розпачі — вона не робить «квік-квік».
— Та ще й скаржитеся! вам шлють святкові гостинці, а ви невдоволені!
— А ще, — повів він далі, — лише один пантофель був наповнений, а другий зовсім порожній, це негарно.
Любий мій Емілю, я не дамся так легко піймати, ви хотіли, щоб я вигукнула: Ні, другий теж був наповнений! я розгадала вашу хитрість, Бібі душі моєї! і я кажу просто:
— Ви надто вимогливі, ляльки-стрибунця цілком досить.
— А того ж дня, — провадив він, — того ж дня я отримав листа, візитівку: Черниці ордену Доброго Пастиря. P.P.C.
Усі вибухнули сміхом.
— Що означає P.P.C.? — спитала я.
— «Щоб попрощатися».
— А! так, справді.
— Та ось уже якийсь час я отримую їх купу, ще днями — вирізаного короля, пробитого стрілою!
— Не може бути.
Уся ложа реготала, і я теж, та я добре бачила, що цей чоловік лютував і про все здогадувався.
Це жахливо!
Хай лише пригадають найменші листи, які я надсилала!
— Це хтось хотів утнути щось дуже дотепне, — провадив чоловік, — надіславши мені ці пантофлі, та я нічого не зрозумів. О! але я отримую купу всячини, і це починає мені набридати, — додав він серйозно.
— Які ж ви щасливі, що отримуєте, а я не отримую геть нічого.
— Я надішлю вам пантофлі.
— Ах! якщо ви кажете, що вони ось такі завбільшки! що ж мені з ними робити?
— Це нічого, я вам відішлю все це назад.
— А що ж мені з цим робити?
Хай йому грець! Хай йому грець! Хай йому грець! Гарна історія. Я пропала.
Ось так, ось так, що ж мені ще сказати? ось так і ось так.
Він лютує й непогано мене ненавидить, я плачу йому тим самим.
Щойно він зайшов до нас і привітався, я заходилася розмовляти з графом і лише за кілька хвилин зав'язала ту чарівну розмову, яку щойно прочитали.
Чому він здогадався? Байдуже, це дуже паскудно — панна, що чинить такі речі.
Приходить Пепіно, приходить Ґалюла. Я регочу, мов божевільна, і попереджаю всіх, що я з самого ранку в неможливому стані.
На превеликий подив я бачу, як Дивовижний заходить до нашої філії.
Як мені розповіли потім, я знаю, що мова зайшла про пантофлі. Заледве він зайшов, як Ольга каже:
— Ну що, отримали ви святкові гостинці?
Краще прислужитися мені вона не могла. Потім вона надкусила цукерку, він попросив її в неї, і вони з'їли її вдвох. Ось що доводить мене до сказу.
Музика «Міньйон» справляє своє враження, я зворушена, закохана й навіжена. Турнон подає мені руку, і ми разом виходимо.
— У понеділок у вас? — спитав він мене.
— Так, у понеділок, бо у вівторок ми їдемо.
— Ви їдете? це вирішено?
— Схоже на те.
— До Рима?
— Так.
— Мені шкода, — каже він лагідно, — від щирого серця.
— Мені теж прикро їхати.
Я весь час позувала перед цим паном, та ще й як годиться, може, навіть трохи занадто, боюся, чи він цього не помітив.
Унизу Дивовижний не може стримати свого обличчя від подиву, бачачи мене під руку з Турноном. Ми входимо до салону. Одіффре теж, за секунду по тому.
— Турноне, — каже він, — де Бержеро, що ви зробили з Бержеро?
— Не знаю, він спускався з нами, — відповів граф.
І ніццянець завагався, постояв ще хвилину й пішов роздивлятися тих, хто виходив.
— Я справді не знаю, що зі мною сьогодні ввечері, — кажу я, — я поводжуся, мов божевільна.
— Вас треба замкнути, — каже тітка, — більше вас до театру не водитимуть.
— Ви зворушені, — каже Турнон.
— Та так, музика «Міньйон» справляє на мене дивне враження, та й щоразу я уявляю, що Міньйон — це я, ви розумієте, яке це зворушення. Ах! — повела я далі, — я не зможу заснути.
— Ви пишете? — спитав Турнон.
— Ні, я співатиму «Міньйон».
Я справді мов божевільна! Опинившись в екіпажі, я не церемонюся з генералом і поводжуся, мов шаленячка чи мов немовля.
Ми збираємося в мами й переповідаємо одне одному все.
Тепер не варто втрачати голову, треба післязавтра надіслати «Ти згниєш»! а від післязавтра — щодня. Коли я поїду, цим займеться Валіцький.
— Люба моя, — кажу я Діні, — не пускайся в дипломатію: своїми наївностями ти гадала прикрити, а натомість завадила мені сказати те, що було треба. Він усе знає.
Ах! бачите, бруд завжди спливає нагору.
Схоже, що, дізнавшись про наш від'їзд, Дивовижний напросився сам, і вони всі прийдуть у понеділок.
Послухайте, якщо він знає, що це я, мені лишається тільки повіситися. Це жахливо, жахливо, жахливо!
І винна тільки я сама, ні на кого не нарікнеш.
Та чому ж він здогадався? Байдуже. Я для нього пропала, він мене ненавидить і зневажає, і він має рацію.
Та цукерка знову спадає мені на думку й сердить мене. Дивовижний усе знає.
Так йому й треба, не варто було туди ходити!
Жорже Дандене, ти сам цього хотів!
Ах! шибениця Бйу!
Треба виправдатися. А якщо він не прийде в понеділок?
Я добре побачила з його манери й з його очей, що він усе знає. Він лютує на мене. Я волію будь-що, аби лиш не просту байдужість.
Ні, це бридко. Ах! раз так — то вже хай.
А я однаково зачарована, захоплена, нестямна — сама не знаю чому, від самого ранку.
Манера Турнона щодо мене мені до вподоби, він серйозний, проникливий, дуже люб'язний.
Є в ньому щось таке… не знаю, як сказати, кожне його слово ніби сказане лагідно, серйозно. Чи кидає він слова на вітер? Не думаю.
У мами я говорю лише про нього, та голосом Одіффре.
Мене дражнять цим останнім шибеником. Тітка зі своєю буйною уявою бачить його ревнивим, розлюченим. Розлюченим — так, ревнивим — ні.
Шкода.
— Пан д'Одіффре на мене плює, — кажу я, — пречудово.
— Ось бачите! — мовить мама.
— Я була дуже сердита, — каже вона за мить, — мені здалося, що коли ви ввійшли, Одіффре, ця Голена Сорока, скривився від нетерпіння, потім заговорив до Десфоржа, і Десфорж оглянув вас і не здався дуже вдоволеним.
— Що мені до того!
— Що вам до того! — вигукнула тітка, — ви ж усе робите заради цього шибеника.
— Овва!
— Ваше ліжко гарне, — кажу я мамі, — але моє буде ще краще.
— Так, — каже тітка, — і в цій мушлі лежатиме Голена Сорока.
— Жодних цинічних жартів! — кажу я, наслідуючи фразу з водевілю, і сміюся.
— Так, — каже мама, — лежатиме в смугастому халаті.
— Фе! Пані!
А хто зна?
Ах! ну так, певно ж, він думає про мене тепер, після моїх листів.
Ні, та він, мабуть, гарної про мене думки! Ах! хай йому грець із цілим бісом!
Ти сама цього хотіла — викручуйся тепер. Я ніколи не хотіла, щоб мене викрили.
Гарно, дуже гарно те, що він про мене думає.
Янгол, убраний у біле, білява й білолиця, божественний голос, гарненька ніжка — і чинити такі паскудства!
Доведеться спробувати це залагодити.
У понеділок я поговорю, Діна більше не втручатиметься.

Примітки

Італійською (оперна арія): «Ах! я щаслива, ах! я в захваті!»
Італійською (муз. термін): a mezza voce — упівголоса.
Борель — знайомий із попереднього ніццького сезону, яким Марі колись захоплювалася; на цей час уже «давня пристрасть», давно зжита.
Італійською: «Ах! я щаслива, о! я в захваті! Боже, Пресвята Діво!»
«Я пропала» (Je suis flambée) — розмовне «мене викрито», «мені кінець»: Марі усвідомила, що Одіффре знає, від кого різдвяна витівка.
Bigre! — м'яка французька лайка (від bougre, грубшого слівця); збережено за оригіналом як характерний Маріїн вигук.
Наша філія (notre succursale) — друга ложа, яку займали мама й Грації; Марі вживає діловий вислів («відділення фірми»), щоб описати розділене розташування родини.
Генерал — імовірно В. (Валіцький) у ролі родинного фактотума; або ж військовий знайомий, присутній в екіпажі.
Ти згниєш (Tu pourriras) — погрозливе послання, яке Марі задумала анонімно відсилати Одіффре; див. попередні грудневі записи, де придумано цю кампанію.
«Жорже Дандене, ти сам цього хотів!» — крилата фраза з комедії Мольєра «Жорж Данден»: сам собі накликав біду.
Водевіль (Vaudeville) — жанр легкого комічного французького театру; Марі наслідує шаблонну театральну репліку, щоб відвести двозначні кпини.