Вівторок, 23 листопада 1875

З ласки Божої та телеграфного листоноші я нарешті дізналася про придбання вілли Буамілон. Це дуже добре вкладення грошей для таких капіталістів, як ми. Тільки це наробить великого скандалу, позаяк цей маєток ще не оплачено, і я не хочу, щоб його оплачували, позаяк є інші, значно нагальніші виплати — меблі, наприклад, потрібні нам і нам, а не комусь іншому. Отже, скандал буде, бо маєток Буамілон перепродадуть, оскільки пані Романова не заплатить, і доки всі дізнаються, яку саме віллу перепродують, доти думатимуть, кричатимуть, волатимуть, що це вілла на набережній Англійців.
Цю гарну оборудку довго від мене ховали, та ви ж знаєте, що бруд завжди спливає нагору. Мене запевняють, що наш новий маєток не оплачено, але я цьому не вірю ані на гріш. Півроку мене запевняли, що жодної вілли не купували, та й де ж би взялися ті гроші, про витрату яких я вже півроку марно допитуюся.
Справді, ховаючись від мене, ви накоїте купу прикрих речей, у яких розкаєтеся, та запізно.
А я, безглузда істота, ще й слухала докори, які насмілювалися кидати мені за меблі. Сорок тисяч франків викидають у вікно — і ще сміють говорити мені про меблі, які нам потрібні й які для нас!
А я ще слухала й думала: може, я й справді даремно замовила на таку суму!
«Люди, що діють темними манівцями, нерідко вміють обкрутити людей чесних».
З цього листа, що я пишу пані моїй матері, зрозуміло, про що йдеться. А річ у тім, що в нас три вілли в Ніцці: наша, Буамілон і та, в якій мешкає мій любий і дорогий дядечко Жорж, бодай його чума задушила. Коли я дізналася про це сьогодні вранці, то проплакала дві години. Воно й зрозуміло. Ми йдемо до руїни. Але я не люблю розводитися про прикрі речі; якби ж то писанням можна було щось виправити, та хоч би скільки я писала — нічого не зміниться.
Зрештою, тітка збентежена тим, що наробила таких гарних справ.
[Навскоси: Воістину дивовижно бачити, як та сама особа пише то живі й кумедні сторінки, то безглуздя на кшталт усього цього зошита.] Від четвертої до п'ятої в мене була Берта.
Мені шиють божественні сукні, геть усі білі.
Я нудьгую до смерті, моя єдина втіха — крамниці, коли приміряю, мені легше дихати, тож, щоб дихати, я замовляю: щодня щось нове.
Дивно, мені зовсім не хочеться бачити Одіффре, я хочу лише, щоб він бачив мене, і все заради того самого, заради тієї дурної думки, яка мене не полишає. Сьогодні ввечері я заклопотана тим, що пишу — «Нещасний, ти згниєш!» — я напишу триста шістдесят п'ять таких листів, і щодня Бібі діставатиме по одному, він казитиметься. Порахую: триста шістдесят п'ять разів по п'ятнадцять сантимів — виходить п'ятдесят чотири франки на рік, недорого.
[На полях: Марі робить множення 365 × 15]
Позаяк у мене сила-силенна суконь і всіляких речей, мені хочеться повернутися до Ніцци. Я буду вбрана, як ніхто, і з дивовижною простотою.
Ох і дістане ж він листів, клятий Одіффре! Геліогабале, ти згниєш! Сарданапале, ти згниєш! Мардохею, ти згниєш! Антіоху Епіфане, ти тощо. Кресчі плакатиме, Ардіго теж. — А далі Еміль, званий Розпусним! ти згниєш! Клятий гультяю, ти тощо.
Я написала двадцять п'ять, а треба триста шістдесят п'ять. Ось бачите, я тільки й клопочуся цим клятим чоловіком.
Але розлука мене зовсім не засмучує, ні, я почуваюся, як завжди, коли нікого не бачу.

Примітки

Геліогабал, Сарданапал, Антіох IV Епіфан — стародавні владарі, відомі розпустою чи тиранією; Мардохей — біблійний персонаж із Книги Естер. Марі громадить ці імена як зневажливі звертання в анонімних листах до Одіффре.