Субота, 7 листопада 1875

Ну й чудний день. Турецький карнавал, химерне зборище, прийом у Шуфлері! Не знаю, як його й назвати. Я в ньому гублюся й почуваюся так, наче мене вмочили головою в миску брудної води.
Саме сьогодні пан де Антонов справляє новосілля.
Ми робимо йому честь, прийнявши його скромне запрошення.
На мені велика біла вовняна сукня, гладенька й довга, довгі рукавички й соломʼяний капелюшок, укритий білим пірʼям. Я видаюся собі чарівною.
Карти підбадьорюють мене, а проте обіцяють чорні знаки від чорного короля.
О другій кілька екіпажів стоять перед особнячком № 121, як казав Дивовижний; екіпаж Фіулулу теж — ми беремо його з собою, він не знайомий з де Антоновим. До того ж він спитав, кого треба запросити, і тітка продиктувала йому імена, а він запросив. Оскільки він сказав це разів десять, це свято влаштовують на нашу честь.
Ходять же до свого прикажчика чи управителя, коли той справляє новосілля або хрестить дитину, — то чому б не піти до Антонова?
Сапоженікови з Діною вирушають перші; Дивовижний випереджає їх, тож вони застають його, коли він прогулюється терасою.
— Ви приїхали зовсім сама? — спитав він Діну, яка заходила перша.
— Ні, добродію, я приїхала з пані Сапоженіковою.
— А панна Башкирцева не приїде?
— Ні, вона їде за нами.
Ольга скривилася, і ніс у неї ще більше схилився набік.
Я заходжу з пишною поблажливістю; Антонов, ота Данілова й челядь зустріли нас у дворі.
У салончику праворуч — Одіффре, Саетоне й Креші.
Не дивуйтеся, що бачите Креші, — побачите ще й не таких. Уся преса й шпалерник Морель із панею своєю шпалерницею.
Біховець, Ґотьє й якийсь лікар Фіґієра — серед запрошених. Далебі, не знаю, як і розповісти про цей кумедний день: від другої до шостої ми нічого не робимо, блукаємо з кімнати в кімнату, заходимо до туалетної кімнати господаря, відчиняємо його шафи, дістаємо хутряні шапки, приміряємо їх, співаємо, сміємося. Саетоне й Ґотьє, сидячи на канапі, співають арії з «Аліс де Невер», ми підспівуємо хором; потім переходимо до спальні, там сідаємо — принаймні Ольга, Одіффре, я, Діна й Марі. Милуються моїми ніжками, Одіффре просить їх показати.
— А й справді, — кажу я, — раз я вже показала їх панові Антонову, дивіться!
І я показала свою ніжку, і компліменти подвоїлися. За кілька хвилин загальної розмови я пішла, не знаю чому; гадаю, тому, що боялася, щоб він не пішов, і тому, що почуваюся ніяково й збентежено в його присутності, коли він на мене плює. Він і сам ніяковіє. Усі блукають або уникають одне одного, ми тягнемося по кімнатах, мов тіні завислих — без утіхи й без нудьги.
У салоні праворуч був Одіффре з двома іншими, а я говорила із Саетоне біля дверей, і легкий промінь сонця осявав моє свіже обличчя, і я відчувала, що з салону праворуч — назвімо його блакитним салоном — на мене дивляться. Усе тут міщанське, без стилю, без смаку, навіть без багатства. Меблі, люстри, лампи — усе.
Потім ідемо до саду, де є стрільбище й різні снаряди для гімнастики. Панни гойдаються, а добродії віддаються «вправам для тіла». Догори ногами, в безладному, припорошеному одязі, вони скидаються на школярів. Одіффре видавався цілком щасливим від нагоди не тертися серед собі рівних і виробляв усілякі трюки, та, зробивши великий стрибок, упав просто на свій зад у червонястий пісок, яким посипані алеї, і коли всі засміялися, він, замість підвестися, лишився сидіти, погойдуючи головою, мов оті китайські бовванчики на камінах.
Я дивилася на все це з ґанку.
Потім ми ще блукаємо; разів два-три я бачила, як Дивовижний перекинувся кількома словами з моєю матірʼю й тіткою, але здебільшого він блукав, як інші бідолахи. Священник тут; ця дурна особа зробила мені комплімент, який ви зараз почуєте.
— О! що за ніжка, — каже Антонов, — що за ніжка! о! та для вашого зросту це диво! О! та я ніколи нічого подібного не бачив! Покажіть мені її, моя гарна панно, я дам вам франк!
— Ось, дивіться!
— Та отак можна цілий статок нажити, — каже мій дотепний сповідник, — на жаль, Антонових небагато.
Оскільки ми все блукали, я непомітно знов опинилася в салоні й сіла на подушку перед каміном біля дверей; Пепіно тримався коло мене, а Одіффре прилип до дверей, і Креші питав його, чи лишаються вони на обід.
— Я не можу, — каже Ґалула.
— Я теж ні, — каже Дивовижний, — я щойно поснідав; о котрій обідають?
— О третій, здається, — кажу я.
— От бачите!
— Та ми теж щойно поснідали.
— То й що!
— Я зовсім не знаю, як воно буде, це так кумедно.
Потім, потім — ах, хай мене дідько вхопить, якщо я скажу, що сталося. Усе сплуталося в моїй голові, я почуваюся якось дивно, проте тримаюся дуже добре й дозволяю Пепіно, який мене не лишає, упадати за мною. Ольга з матірʼю, які прийшли з грандіозними сподіваннями, вичікують і не знають, що робити.
Боже мій! що сталося б зі мною без Пепіно!
Я знаю, що була мить, коли я стала шалено ревнива, я відчувала, що слабну, стаю нещасною, а треба було видаватися веселою, розважатися, водночас нудьгуючи й страшенно страждаючи.
Я зайшла до блакитного салону й подивилася на себе в дзеркало, щоб заспокоїтися, набратися духу. Гадаю, тієї миті Дивовижний був коло Джирофле! Я добре знаю, що вона для нього ніщо, але він поводиться з нею, як я з Пепіно: він будь-що-будь хоче показати, що упадає за нею. Юрков і Пепіно запалюють свічки, журналісти блукають.
Я підступила до круглого столика подивитися візитні картки й побачила картки дантиста, вчителя фортепіано, шпалерника. Оце цукерочка.
Я знов сіла на подушку, і ми з Пепіно заходилися складати невеличкий звіт про прийом, який журналісти неодмінно напишуть. Ми пускали найзабавніші в світі шпильки, зовсім тихо; з нашого вигляду й справді можна було б подумати, що йдеться зовсім не про критику, — саме цього я й хотіла.
— Аби лиш мене не посадили коло шпалерниці, — каже Пепіно.
— О! ну, тоді ви вдасте, що зомліваєте! — відповіла я.
— А слуга-негр — він теж обідатиме?
— Можливо!
— Слухайте, панно: минулої неділі численні екіпажі новою дорогою на Вільфранш прямували до розкішної вілли, недавно збудованої паном Антоновим…
— Якимось паном де Антоновим.
— Ні, генералом де Антоновим.
— Гаразд!
— Веду далі: генерал де Антонов приймав гостей із притаманною йому любʼязністю, якої навчився, коли бачив стількох дам, що приходили купувати капелюшки до його крамнички.
— Далі, гаразд…
— У саду влаштували стрільбище для аматорів, а ті, хто волів цій грі на влучність вправи для тіла, змагалися в гімнастиці. Панни пурхали на гойдалках, мов білі німфи, і можна було бачити пана дʼОдіффре, що догори ногами, зі скуйовдженим волоссям, виявляв чудесну спритність.
— Падаючи на свою сідницю, — урвала я.
— Тим часом, — провадив Пепіно, — у салоні, мов за чарами, поставав розкішно накритий стіл…
— Серед шляхетних чужоземців…
— Так, помітні були пан Лімузен (редактор «Газети банкрутів»), пані Данілова з…
— З розкішним шиньйоном!
— Наш любʼязний директор пан Креші, — провадив Пепіно.
Та цієї миті я побачила, як Одіффре підходить до Ольги й Саетоне, що стояли якраз навпроти коло консолі навпроти нашого каміна. Саетоне одразу ж розтанув, мов легка хмаринка.
— Я постараюся бути таким же забавним, як пан Саетоне, — каже Одіффре, сідаючи коло дівчини.
Відтоді говорив здебільшого мій кавалер, а я відповідала йому механічно і, удаючи, ніби ним зайнята, спостерігала за моїми двома молодиками. Той чоловік сидів до мене спиною, писав усяку всячину на всіляких папірцях, навіть на самій консолі, і неначе робив усе це для інших, бо я добре бачила, що він нудьгує і, удаючи, ніби зайнятий розмовою з панною, мовчав, схилявся над консоллю — одне слово, хотів, щоб його вважали зайнятим, а сам зайнятий не був.
Що ж до Ольги, то вона, червона, мов рак, була в захваті від цієї удаваності й не тямилася зі щастя.
А щодо мене, то, хоч і знаючи, що нічого немає, я лютувала. Обіду все не подавали, і я повела Біховця, Пепіно й осоружного, хитрого пліткаря Ґалулу грати зі мною в карти. Саетоне, Дивовижний і Джирофле пройшли через наш салон до кімнати генерала де Антонова.
Ми грали в королі, Лімузен дивився, — аби лиш він не описав цю гру.
— Пепіно виграв.
— О! — вигукнула я, — я не королева, тож піду собі!
Послухайте, пане Ґотьє, ці чари тривають, як на мене, надто довго, а обіду все немає.
Я була рада підвестися; перейшла до сусідньої кімнати, де побачила Джирофле між Саетоне й Дивовижним, як колись я. Далебі, той чоловік — їхній король, і вони, як добрі придворні, чинять відповідно. А втім, мені нема на що нарікати: я була оточена так, як тільки можливо бути оточеною. Та як я відчула, що, окрім Дивовижного, усі вони — самі лиш страхіття! Без нього й серед гурту здаєшся самотньою. І його камергери це знають, він їхній король; де він, там і веселощі.
Він єдиний чоловік тут, цілком природно, що без нього нудно. Інші — лише його і так далі.
Він це знає, і вони теж це знають, з чого випливає, що я нікого не обманюю, а нещасний Пепіно мало на що годиться. А втім, ні: він потрібен, щоб тримати лице.
О! без нього!
Увесь час я зберігаю чудовий колір обличчя й поводжуся природно й добре. І це диво, коли подумати про мою тривогу й мою прикрість.
Я не терплю людей піднесених, захоплених; часто такою буває Діна, і тоді я без жодної причини втрачаю терпець і кажу їй зухвалі речі.
Уявіть же собі мою нетерплячку, коли я бачу Ольгу зі щоками кольору російської юхти, і Ніну, що ширяє, плаває у своєму материнському вдоволенні й дивиться на своїх дітей очима тещі. Я, звісно, всього чекала, але була мить, коли я відчула, що слабну; мені хотілося плакати чи побити цих російських крамарок, російських крамарів.
Нарешті обід!
Ґотьє подає мені руку, Ольга з Дивовижним. Ми влаштовуємося так, щоб бути серед своїх і відтіснити журналістів на другий кінець, разом зі шпалерником і шпалерницею.
Я займаю чільне місце за столом; праворуч від мене Пепіно, Діна, Біховець тощо, ліворуч — Саетоне, Марі, Ґалула, Ольга й Одіффре. Далі йшли інші.
Я багато сміюся, бо час від часу відчувала, як погляд Дивовижного зупиняється на нас, наче прислухаючись.
Піп їсть, мов тварина, а Морель, шпалерник, перш ніж проковтнути товсту спаржу, тримає її, мов свічку, і милується нею.
викреслено[Два рядки закреслено]
Найдивніший стіл, який я будь-коли бачила. Нас усього двадцять троє.
— Слуга-негр не обідає, — каже мені Пепіно.
Не уриваючи своєї гри, я бачила двох моїх мучителів. І на велику свою радість бачила Одіффре силуваним, мало не знудженим. Він щомиті обертався до Ґалули, наче по порятунок, сміявся й дивився в стелю, мов ті мавпи.
Єдине, що він зробив природно за цілий день, — це поїв.
Я добре відчуваю, що бентежу його так само, як він бентежить мене.
Ніна, як ніжна мати, сидить коло Дивовижного, і, як на мене, вигляд у нього між цими двома жінками кумедний.
Але я чую, як він сміється, чую його голос, бачу, як він схиляється до Ольги, і я ревную: ще й години немає, здається мені, як він був мій. Кожен вибух сміху, кожне слово, що долинає до мене, — для мене образа.
Я шкодую за ним, його голос проймає мене до серця; далебі, часом я дуже за ним шкодую. Я ловлю себе на тому, що сміюся й говорю достоту його голосом, і це справляє на мене дивне, але не неприємне враження.
Обід закінчується, стіл прибирають, килим укривають полотном, і готуються танці.
Ах! та я забуваю про головне: за кожної переміни страв співаки-чоловіки з Опери, сховані за завісою з червоного дамасту, заводили хор — то з «Ернані», то з «Гугенотів» тощо. Це ще було найкраще, але через це всі щоразу переставали їсти.
Примітка упорядників
[Низ сторінки відірвано]
Я щойно станцювала із Саетоне й стояла біля вікна, спершись на його руку.
Одіффре щойно станцював із двома моїми Граціями.
— Чи не подаруєте мені тур вальсу, панно? — каже він, підходячи до мене.
— Після пана Саетоне, — відповіла я усміхаючись.
— Та прошу вас, панно! — вигукує Саетоне, роблячи рух, щоб відступити.
— Ні, ні, добродію, — кажу я, утримуючи його. Та й не могла я вчинити інакше, бо Дивовижний задкував, схрестивши руки на грудях на знак смирення, і неначе радів, що здихався мене.
Тепер я шкодую, що не станцювала з ним, о! та від усього серця! Але що вдієш, я не тридцятирічна жінка, віддана всім цим речам, я новачка в цих прикрощах, я до цього не звикла й часто збиваюся. Та й треба зважати на мою внутрішню прикрість.
За кілька хвилин Дивовижний вислизає з Креші.
Яке вдоволення — відчувати себе найгарнішою, найкраще складеною!
Яке щастя — мати змогу заслужено зневажати інших жінок!
Яка радість — мати змогу сказати собі, і то слушно: я тут, мов королева! — не боятися жодного суперництва. Цього вечора, я кажу про цей вечір, бо деінде, певна річ, є жінки кращі за мене.
Мене підтримувало це почуття незаперечної вищості, певності, що мене й порівняти не можна з іншими дівчатами, які тут були. Далебі, не знаю, як би я викрутилася, якби почувалася нижчою бодай за когось.
Я з величезною нетерплячкою чекала екіпаж. Лишилися тільки ми та Сапоженікови, Фіулулу й Ґотьє.
О пів на десяту він приїздить, цей жаданий екіпаж.
— Нарешті я в екіпажі! — вигукнула я, пародіюючи: «Нарешті я в Римі».
— Ну то як? — каже Діна, щоб завʼязати розмову.
— Ну то ж! — відповіла я, — мені знов кортіло надавати ляпасів цим жінкам. Їхній піднесений вигляд мене дратував. А ця гладка матінка, що плавала, — бо вона не йшла, а плавала від щастя!
— Тобі слід було бути любʼязнішою з ним, — каже мама.
— Ага, аякже, треба було, мабуть, покликати його й посадити коло себе.
— Чому б і ні?
— Чому б і ні! Бо він сів би, а тоді за секунду пішов би, і я лишилася б, мов дурепа, у найсміховиннішому становищі.
— Це правда, — каже Діна, — він на це здатний.
— Та й до того ж, — додала я, — ще добре, що я так трималася; ви гадаєте, це легко — удавати, ніби веселишся, коли тобі нудно, коли лютуєш!
— Це правда, — каже мама, — вона добре трималася.
— Ще б пак, пані.
— Та не було чого лютувати.
— Хіба ж ні? Ви не можете цього зрозуміти, ви не жінки, не знаю вже, хто ви такі. Я все беру до серця, дрібниці й складають життя. Я добре знаю, що Ольга тут ні до чого, але він хоче, щоб думали навпаки, — ось що мене сердить!
Поки мама лаштувалася спати, я простяглася на шезлонгу, лаючись, буркочучи й нарікаючи.
Я нічого не роблю потай і розповідаю про свої справи всім, і мої найменші пригоди наробляють великого галасу, і весь дім про них говорить. Я люблю приходити до мами, коли рада зібрана, і, надавши розмові бажаного мені напряму, слухати дебати.
Мене посилають спати, але я не рушаю.
— Не доводьте мене до сказу! Хіба ж ви не бачите, що я розлючена!
— Та, — каже мама, — ще буде сто Одіффре!
— Ви нічого в цьому не тямите, ви скрізь одразу уявляєте собі Кохання. Хай йому біс, яке там кохання — його ж немає! Є гнів, є прикрість!
Коли я думаю про цих дівчат, які прийшли сюди — негарні, погано вдягнені, дурні, — а я їх трохи виховала, відмила, упорядкувала, а тепер вони думають, що можуть мірятися зі мною; я добре знаю, що це безглуздя, що це всім видно, але мене дратує їхня сліпа й дурна зухвалість!
— Знаєте, мамо, — каже Діна, — за столом я спостерігала, і ось запевняю вас, що Марі була, мов королева!
— Я це їй-богу добре знаю! — вигукнула я, — тому я нікому й не заздрю; що мене сердить — то це дурне вдоволення, цей піднесений, захоплений і поважний від надміру вдоволення вигляд, цей переможний, самовдоволений вигляд!
— Та люба моя, чого сердитися, вони щасливі, лишіть їх із їхнім щастям, вони ж такі кумедні, коли отак тішаться.
Першим моїм клопотом, повернувшись до себе, було замкнути двері на ключ, і двері туалетної кімнати теж, бо в цій кімнаті є віконце, що виходить у коридор, а під цим віконцем — комод, видершись на який, можна зазирнути до мене; потім я лягла долі; може, душа моя була не досить збентежена й засмучена, зате моя поза — простягнута долі, волосся в безладі, одяг розхристаний, — моя поза, кажу я, була така скорботна, що я заплакала, і оскільки голова в мене була відкинута, мої сльози текли до середини щік з очей, а тоді падали на килим коло вух, утворюючи отак прямі кути з лініями, що ними щойно пройшли. Це було дуже зворушливо.
Коли я підвелася, щоб сісти перед дзеркалом, я побачила себе такою блідою, що злякалася. Бліда, мов мрець, очі в синцях, губи білі.
Яка потворність!
Я хотіла помолитися за цю справу, але почувалася холодною, молилася погано.

Примітки

«Прийом у Шуфлері» — натяк на оперету Оффенбаха «Пан Шуфлері прийматиме сьогодні» (1861) про міщанина, що влаштовує пишний прийом, аби справити враження на вищих за себе. ↩
В оригіналі італійською: «sospesi» — «завислі»; у Данте так звуть душі в Лімбі, що не зазнають ні раю, ні пекла; ні щасливі, ні сумні. ↩
«Газета банкрутів» (фр. Journal des Décavés) — вигадана глузлива назва: décavé — той, хто програвся дощенту, банкрут. ↩
Російська юхта — особливо вичинена шкіра темно-червонясто-брунатного кольору; тут — про розпашілі щоки. ↩
«Ернані» — опера Джузеппе Верді (1844). ↩
«Гугеноти» — опера Джакомо Меєрбера (1836). ↩