Субота, 6 листопада 1875 (продовження)

на полях
Пепіно, якого я зву тупаком, був одним із найвродливіших хлопців на світі.
Його великі чорні очі — о! який тупак!
Пʼєса, яку дають, — велика драма на три картини, тож часу чекати я мала вдосталь, і я чекала, удаючи, ніби дуже зайнята величезним Ґотьє, якого залюбки відлупцювала б!
Я весела; я боялася загального дезертирства, та оскільки прийшли всі, я задоволена. Я так боялася!
Так, усі, окрім Дивовижного. Але я не розлючена.
Аби лиш прийшли інші. Він ніколи не такий, як інші: коли йому цікаво, він приходить щомиті, але тільки-но інша думка майне йому в голові, він кидає напризволяще і більше ні про що не дбає. Минулої зими це була свекруха отієї Проджерс, і щодня бачили його екіпаж перед будинком № 17; трохи згодом це була панна Буено, яку він кинув і яка пішла втішатися з Пепіно, точнісінько як я; зрештою навесні настала моя черга. А все ж прикро думати, що ми — жалюгідні пасивні створіння, яких беруть і відкидають, як заманеться.
навскоси
Я надто дитинна! Досить мені побачити, як він з кимось говорить, як я вже навигадую собі — і ось я покинута напризволяще. Дурепо ти!
Той чоловік не рушає зі своєї ложі; відкинувши голову на спинку крісла, він, схоже, страшенно нудьгує.
— Він робить це навмисне, — каже тітка, — йому дуже хочеться прийти, і він нудьгує, але не прийде. А хочеться йому дуже, бо я підгледіла, як він дивиться сюди з-за Руассара й стежить за всім, що тут діється.
— Знову! — кажу я, — усе навмисне! Ось що, пані, ви дурна!
Це, звісно, сказано не при всіх.
— Ну ж бо, ходімо, — каже мені тітка на виході.
— Так, пані, дозвольте лише підібрати сукню, — і я нахиляюся, щоб, випростуючись, легше зустрітися поглядом із Дивовижним, якого я там відчувала; і справді, підвівши голову, я опинилася віч-на-віч із тим чоловіком, що вітається зі мною з холодною поважністю…
Я кажу йому «добривечір», усміхаючись.
Мама, заледве повернувшись із Монако, ще не спить, і ми йдемо до неї розповісти все.
— Та мені ж, — каже вона, — сто разів казали, що він такий; навіть Амбруаз мені сказав: «Пані, пан Еміль упадає за всіма панянками, жодної не проминає».
— Так, так, пані, — відповіла я сміючись, — я це знаю, як тієї зими з Буено, що втішилася з Пепіно, як я.
Я лягаю спати о першій, спокійна й заспокоєна. Аби лиш приходили інші, а він — а щодо нього, то змирімося.