Субота, 6 листопада 1875

Карти провіщають великі прикрощі через темного короля. Аж страшно.
Сьогодні вранці я вийшла на балкон павільйону й доволі довго розглядала в бінокль гарненький вітрильник, а тоді обернулася до замку, але щойно зробила це, як побачила того чоловіка біля його вікна — і швидко зайшла назад. Він мене бентежить, він мене збиває з пантелику; якби він міг звідси поїхати, він би мені дуже прислужився. Він ніколи не тримався як простий знайомий, а тепер, з цим холодом, тримається й зовсім незвично.
А ця перша вистава в Опері, яка мала стати для мене такою прекрасною! Тепер усе до біса! Я розраховувала, що ложа буде повна гостей! Ага, аякже, тримай кишеню!
Ні, рішуче нічого мені не вдається, голову собі розбити можна.
Важко знайти людину знеохоченішу за мене цієї миті. А ці кляті карти! Я вже не можу без люті бачити червову даму.
Ось! памʼятаєте, як на самому початку, рік тому, почали піддражнювати Діну через Одіффре? Як це дивно. Ні, щиро кажучи, мені треба стати розважливою, піднятися на свій пʼєдестал, піднестися над цими дрібними прикрощами. Я така розклеєна й знеохочена, що згодна на все, аби лиш не захворіти. Аби лиш не…
Жах! Боже, забери в мене ці думки!
Піду вдягнуся й вийду.
Чи бувало з вами таке, щоб усе йшло шкереберть? Зачіска нікудишня, капелюшок щомиті зʼїжджає, волан спідниці рветься з кожним кроком, камінці залазять у пантофлі, протикають панчохи й колють мені ноги!
Ми йдемо до музики, а тоді до англійської крамниці; я замовляю собі білий фланелевий жакет і сірий редингот, як в Одіффре, — таке досить носять, але на мені це буде новинкою.
Ми виходимо з екіпажа, і за кілька хвилин я бачу, як надходить Одіффре з… з Дезіре.
— Добридень, пані, — мовить Одіффре.
— Добридень, добродію, — каже водночас тітка, і ми вчотирьох на мить спиняємося, наче вагаючись, а тоді розходимося — і становище виходить найсміховинніше в світі.
Ось мої королі — трефовий і червовий!
Ми зустрічаємо їх знову, і цього разу я прибираю пишного вигляду. Цей ніццький негідник завадив Ґодарові підійти до мене — він мало не смикнув його за рукав.
Ми з тіткою обидві розлючені; ми знов ідемо до англійської крамниці, до Менбі, щоб знайти там Діну й екіпаж, і застаємо там Сапоженікових; я така роздратована, що найменше слово доводить мене до люті; у мене питають порад, я даю їх з люттю, гасаю крамницею й поводжуся, мов божевільна. Найменше слово — мені кажуть «добридень», а я вже розлючена.
Я насилу стримуюся, щоб не побити всіх до одного.
Якщо ви гадаєте, що це через Одіффре, ви помиляєтеся; це просто через ту сміховинну ситуацію на Набережній і через Ґодара. Це було гидко, сміховинно! Та заждіть! Марі везуть до Вісконті, і всю дорогу я тремтіла зі страху, щоб Діна не запросила моїх Грацій до театру. Додайте до цієї приємності деревʼяну скриньку на дні екіпажа, кут якої впивався мені в литку.
І це ще не все: повертаючись Набережною, відвізши Марі додому, ми бачимо Ніну й Ольгу на лавці, і саме тієї миті, коли ми проїжджали, Одіффре підходить до них і приводить їм йолопа Ґодара. Можете собі уявити! Ах! через цього кретина Дезіре я ще псуватиму собі кров.
Я не замикаю свого гніву в собі, навпаки — говорю без угаву.
— Знаєте, я в такому гуморі, що пішла б надавати ляпасів цим двом жінкам!
— Та хіба ж це їхня провина! — вигукує тітка.
— А хіба це моя справа. Щоб учинити будь-що, мені треба лиш хотіти це вчинити. Іншим разом я б їм і за мільйон ляпасів не надавала, а зараз — задарма й з насолодою. Коли я хочу, мені все видається доречним, можливим, добрим. Але одне мене спиняє — те, що я зганьбила б себе. Ах! якби я була заміжня!
— Та люба моя, — заперечує Діна, — чому?
— Чому? Бо тоді я вийшла б з екіпажа — ти бачиш їх, цих двох російських крамарок, я зараз їм усміхаюся, — ну от, я вийшла б і дала б кожній по ляпасу. Ах! як би це було добре! Який приємний звук! Та я не можу, панні не можна.
— Заждіть, — провадила я, — сьогодні ввечері ми підемо до театру, я не візьму з собою Сапоженікових, і ми ще побачимо, хто прийде, а хто ні!
Я повертаюся доведена до краю, нещасна, а Фредерік, цей клятий пес, радісно кидається до мене; я піднімаюся сходами, а він не дає мені проходу своїми пестощами; я терпіла до останнього, та, дійшовши до своєї кімнати, так його копнула, що він утік, скиглячи, під ліжко, але за дві хвилини повернувся, метляючи хвостом і дивлячись на мене, наче просячи прощення. Ох, ці пси! Хіба ж можна їх ненавидіти, навіть коли ненавидиш усе! Як оце я зараз.
Я неквапом убираюся, у біле, як завжди, зачесана теж, як завжди, легко й граційно; оскільки рукави сукні досить короткі, я надіваю довгі білі рукавички. Я така гарна, як тільки можливо.
Барнола одразу прийшов до нас, і поки він був тут, зʼявився Дивовижний. На щастя, я тримала бінокль перед очима, бо сильно зашарілася.
Приходять усі, навіть Саетоне; Пепіно, ця величезна телеграфна жердина, приходить весь рожевий і пожвавлений. Цей дурноголовий гадає, що може подобатися, гадає, що ним переймаються, що з ним говорять задля нього самого! Він і сердить мене, і смішить! Він будує мені очі! Мені ж бо саме цього й треба, чи не так? Які ж дурні чоловіки! Вони нічого не бачать!
З тими закрученими вусами, вусиками над маленьким ротиком.