Вівторок, 26 жовтня 1875

Дивна річ: я більше ніколи не дивлюся на замок і не маю охоти на нього дивитися. А раніше тільки це й робила.
Повертаюся з театру; давали «Аліс де Невер», яка, почута вдруге, видається мені чарівною. Вона, гадаю, стане моєю улюбленицею, як і «Жирофле-Жирофла».
Я і зачарована, і збентежена, і отупіла — дим, туман у голові; може, поки я пишу, ці хмари розвіються. Часто я й не знаю, що писатиму, — майже завжди навіть, — і що далі пишу, то ясніші стають мої думки.
Передовсім скажімо, що ми були в пані де Баллор, якій уже давно винні візит. Я не люблю йти вперше, але щойно прийду, далі все йде само собою, і тепер мені хотілося б постійно бачитися з цими милими жінками.
Беремо із собою Джирофле, усю в рожевому й із завойовницькими намірами. Я в білому, зачесана по-моєму; а спереду — мій терновий вінець, що виглядає з-під античного локона. Бібі задоволена собою, Бібі спокійна: карти провістили, що вона розважиться.
За дві хвилини після того, як ми ввійшли до бенуара першого ярусу праворуч, Бібі робить свій вихід у бенуарі партеру ліворуч. Цей лівий бенуар він винайняв на весь сезон. Руассар, Саетоне й компанія. Цього вечора він повний: Бібі, Саетоне, Руассар, Лоренті, Бунен тощо. Усі ці красені здіймають чортів гармидер, наче вони в себе вдома, не зважаючи на публіку, — тобто він це робив із великою показністю.
Першим, як завжди, прибуває Фіулулу, а трохи згодом до ложі вривається вся добра компанія: Саетоне, Пепіно, Барнола й Бібі, а цей, за своїм звичаєм, заходить лише після кількох мавпячих витівок у дверях;
— Як справи після танцю? — питаю я в свого друга Рікардо.
— Та незле, — каже він, заходячись підстрибувати.
— Якого танцю?
— У нас, у неділю.
— Як це ви танцювали без нас?
— На жаль! Та це ж ваша провина — чому ви не приходите?
Барнолу оточують, і він уже зібрався розповідати, та я йду слідом за ним до салону ложі й забороняю йому говорити; усі в цьому «рожевому салончику».
— Дозвольте, я зніму з вас оце, ось тут, — каже Бібі, дивлячись на мій вінець.
— Ні, ні, це навмисне.
— Та це ж гілки трояндового куща, колючки, — навіщо?
— Це не гілки трояндового куща, це з емалі, і щоб тримати волосся.
— Та ні, зовсім ні, це справжні гілки.
Тоді всі обертаються до нас і беруться обговорювати мій вінець.
Він справив той ефект, якого я бажала.
Помалу Саетоне, Барнола й Фіулулу йдуть.
Я сідаю позаду тітки, а Пепіно сідає позаду мене; навпроти мене Ольга, поряд із нею Бібі.
Я знову прошу повернути мій портрет, як у неділю, і з тим самим успіхом. Із запалом і втіхою відзначаю, що й далі вдосконалююся і тримаюся щораз краще. З Бібі я була чемна, але ні на волосину більше. Пепіно був моїм кавалером; у сутіні було погано видно, його обличчя видавалося кращим, а великі чорні очі справляли вельми приємне враження, тож мені навіть було трохи приємно на нього дивитися.
Знову зайшла мова про мої роги.
— Та все це простісінько, — каже дʼОдіффре, — панна вдягла оце, бо вже була троянда… і бракувало трояндового куща; гляньте-но, гляньте, як я мило висловлююсь.
— О, та це не вдалося.
— Цей актор, — каже він, — той самий, що грає в «Нельській вежі».
— «Нельської вежі» я не бачила, мені її заборонили, як і «Процес Воредьє», — шкода.
— А ви бачили «Процес Воредьє»? — серйозно спитав Джирофла, дивлячись мені просто в очі.
— Ні, добродію, — відповіла я, витримуючи його погляд прозорими й невинними очима, — мама не дозволила.
— А ти, Бібі, — кажу я, обертаючись до Джирофле, — ти бачила?
— Ні.
Бібі трохи невдоволений тим, як мало йому приділяють уваги, — він-бо звик загарбувати все. Він робить з Ольгою, що тільки може, треться головою об стіну — кумедне створіння! Йому неодмінно треба забитися в якийсь куток, або вчепитися за якесь дерево, або битися головою об якусь стіну. Далебі, він забавний.
— Як це, — каже він, — ви не хочете, щоб пан Барнола розповів нам, у яких костюмах ви були в неділю! Нам, близьким друзям!
— Я й не знала, що ви наші близькі друзі.
— Як це! Коли разом танцювали в саду того доброго пана Доманді, то вже близькі друзі, і то на все життя!
— От якби ви танцювали з нами минулої неділі, тоді б це було на все життя, — кажу я сміючись і не помічаючи в його словах ані найменшого натяку.
Марі, Марі, ти ангел! Ти поводишся, мов, мов цукерочка! Ах! ось воно, цукерочка, я кажу це щомиті — ще одне слівце Бібі. Він зіпсував мені манери.
О, заспокойтеся — лише вдома; на людях я та сама.
Пепіно лишається останнім; коли він іде, я повертаюся на перед ложі, мов та погань, що спливає на поверхню води. О! О! Доню моя! Опануйте себе, що за гидоти ви кажете! Фе!
Отож я повертаюся на перед ложі, дбаючи про те, щоб після розмови з Пепіно мати сяйливе обличчя.
На нас дивляться так, наче ми княгиня Суворова чи ще щось цікавіше.
Я казала, що я і зачарована, і збентежена: зачарована тому, що — ну, ви самі знаєте чому, — а збентежена тому, що тітка вважає, ніби мені слід було бути любʼязнішою. Цими словами вона змушує мене засумніватися в тому, що я поводилася добре, — а я ж була така цим задоволена! Ні, я нікого не хочу слухати; хай інші будуть з ним цукерочкою, а я хочу бути такою, як вирішила.
Хай йому біс, нехай мені не морочать голови, нехай мені не заважають! Кожен робить, як хоче. Я чемна, я пристойна — хай від мене більше нічого не вимагають!
— Мені треба ухвалити одне рішення, велике рішення, — кажу я Пепіно.
— Ага! — втрутився Джирофла, — яке рішення, ну ж бо!
— Я роздумую, — кажу я, заждавши, поки Пепіно сам спитає, яке рішення, — я роздумую, чи дати цьому волоссю відрости, чи й далі його підрізати.
— Вам би краще поголити геть усе волосся, — каже Дивовижний.
— Дайте йому відрости, панно, — каже Пепіно.
— Ви так гадаєте? — мовлю я, не звертаючи уваги на Дивовижного.
Та оскільки всі почули його зауваження й повторювали його…
— Що? Що ви мені сказали? Я не почула.
— Я сказав, що вам слід було б поголити волосся, але за умови, що ви все віддасте мені.
Я нічого не відповіла й розмовляю далі з Пепіно. Та й що я могла відповісти! Його слова можна приписати лише крайньому нахабству або крайньому гніву. Нахаб не чують, коли не можна їх розчавити; а щодо гніву — щодо гніву, то я не беру на себе сміливості гадати, ніби він гнівається на мене.
Але припустімо — припустити можна що завгодно, — о ні, роздратованому чоловікові слід відповідати не більше, ніж нахабному.
Джирофле вечеряє в нас аж до першої години ночі, і ми наймиліше в світі говоримо такі милі речі, що, далебі, ті добродії, які, либонь, вечеряють водночас із нами, не сказали б більшого. Але віддаймо собі належне: ми говорили найбільш — як би сказати? — ну… з такою грацією й серпанком, що радше здогадувалися, ніж чули, а здогадавшись, заклякали від того, як це було сказано чи показано, бо часто ми навіть не кажемо: перезирнемося — і вже, і вибухаємо сміхом. Якби хтось міг почути, той хтось замилувався б нашими манерами, гідними найвишуканіших обідів, найвишуканіших вечер.

Примітки

«Аліс де Невер» — опера-буф Ерве, який написав і слова, і музику; премʼєра в паризькому театрі Фолі-Драматік 22 квітня 1875 року. Марі бачила її першу виставу в Ніцці 20 жовтня. ↩
В оригіналі італійською: «buona compagnia». Марі вживає італійську задля легкої іронії. ↩
«Нельська вежа» — скандальна мелодрама Александра Дюма-батька (1832) про перелюбні оргії королеви Маргарити Бургундської; уважалася надто непристойною для панянок. ↩
«Процес Воредьє» — фарс на три дії Альфреда Еннекена й Альфреда Делакура (театр Водевіль, Париж, червень 1875), у якому двоє адвокатів вигадують судову справу, «процес Воредьє», як алібі для своїх любовних пригод; теж уважався надто ризикованим для молодих дівчат. ↩
«Цукерочка» (фр. un sucre) — улюблене Одіффреве слівце на позначення чогось чудового чи бездоганного; Марі його перейняла й тепер раз у раз уживає сама. ↩