Пʼятниця, 1 жовтня 1875

Уже перше жовтня, аж не віриться.
Я виходжу сама, я гарненька. Сабатіні приєднується до мене о десятій, ми відновлюємо наші італійські розмови. Я вийшла, щоб спостерігати, цього я не забуваю, і сідаю на лаву на півдорозі від Джої до нашого дому. Сабатіні читає мені «Ніколо де Лапі». Я слухаю мало. О пів на одинадцяту проїжджає фіакр із білим конем, а за ним коляска. А за десять хвилин коляска проїжджає назад, везучи Джою, її стару й двох дітей. Що ж до двомісного фіакра, то він, певно, відʼїжджає вулицею Франс, бо я не бачу, щоб він проїжджав.
І він мав відʼїхати о шостій! Та й навіщо, коли він із нею!
Тітка припускає геть усе про те, як Джирофла бігає за Джоєю, і всупереч очевидному вигадує силу-силенну подробиць.
— Це щось неймовірне, — каже дідусь за сніданком, — щойно той поїхав, як вона бере собі ще одного, і Одіффре прибігає, мов школяр! Це огидно! Як це так — на його очах вона була з тим, і йому байдуже, наче нічого й не було! Далебі, це цікаво: і трьох днів не минуло, як вона дала йому знак, і він прибігає.
— Це природно, дідусю, хіба ви не знаєте, що чоловік — найбрудніша з тварин, коли вже на те піде?
— Та ні, — провадить дідусь, не слухаючи, що йому кажуть, за своєю звичкою, — ні, це щось неймовірне.
Як же це! Щойно, щойно той поїхав, вона ще ним смердить, а Одіффре йде. Він наче чекав своєї черги. Але ж це має бути гидко! Хіба йому не гидко.
— Далебі, якби я був молодий і вона мене покликала, я б їй сказав: Геть, ти ще тхнеш цим англійцем!
— Дідусю, якби ви були молодий і вона б вас покликала, ви б пішли.
— Ніколи! Ніколи. Це паскудно й огидно. Можна взяти коханку, але ж не отак. Тьху! Як же це, чорт забирай, йому не гидко?
Тут я спиняюся. Ця розмова тягнеться дуже довго, і весь час кажуть те саме.
Я не менш здивована, ніж мій дідусь. Усе це зроблено надто відверто; є речі, які знають, але приховують, про які не говорять.
Дивна річ, але як чоловік Джирофла мене більше не цікавить. Я жалкую за ним як за кавалером, бо жодного не маю.
Ах, якби якимось дивом нам із неба впав цікавий чоловік!
Щось мені каже, що такий упаде.
Я прогулювалася рожева вбранням і настроєм, бачила Джою біля її дверей, була в Ніни, де точилася велика суперечка про поведінку згаданого добродія. Ніна чарівна, ми обʼєднуємося проти Паріса, який зневажає тутешніх молодиків. Великий запал, нескінченна дискусія, я виголошую кілька промов, в одній з яких заявляю, що в Джирофли чудові очі.
Я розповідаю про соломʼяний капелюшок у ландо вчора ввечері й про сьогоднішній виїзд аж о пів на одинадцяту.
Ніна заявляє, що його треба прогнати. Коли нікого не було, каже вона, він приходив, його скрізь було видно, а тепер усе змінилося.
Я пропоную влаштувати шаривáрі старому Емілю (звати його Леон, але я зву його старим Емілем), та Олга дуже слушно зауважує, що він перестріляє нас, мов зайців.
— Тоді цій жінці!
— Гаразд!
— Ах, — вигукує Марі, — ви проґавили, треба було сьогодні вранці. Побачили б дві голови у вікні.
— І одну з них у грецькому ковпаку! — кажу я.
І кожна з нас узялася розповідати, яка сцена розігралася б у спальні.
— Бо він спав із нею, — каже Марі.
— Ой-ой! Слухати таке я ще згодна, але сама нічого подібного казати не хочу, бо потім ви скажете, що це я, любі мої Грації.
— Е, любонько, я це кажу, бо так і було, адже ти бачила соломʼяний капелюх, той капелюшок у ландо вчора.
Ми тричі прощаємося й усе одно лишаємося, щоразу знаходиться щось додати про Джирофлу. І нарешті я йду, перед тим повалившись на підлогу — так я роблю щоразу, коли мені дуже весело.
За обідом невеличка перестрілка з дідусем, зовсім невеличка, тільки щоб розмова не вʼянула.
І я піднімаюся, вигукуючи, мов Архімед: знайшла!
Я знайшла, що люблю Джирофлу як товариша, братньою приязню! Він поїхав. Я б залюбки йому написала, якби він і світ були не такі дурні й сприймали речі так, як вони є, просто.
Тітка каже, що зустріла його на Вокзальному проспекті й розмовляла з ним. Він їде на два тижні.
Але я не вірю тітці. Уже тиждень її перша фраза щоранку:
— Панно, ваш красень поїхав.
Мені байдуже, адже я його більше не бачу й не маю.
Зрештою, я геть щаслива, невідомо чому. Одне мені досаджає. Зведімо все це до найпростішого вигляду. Я покладалася на свої чари — і зазнала поразки, Джирофла мене не покохав. Ось у чому прикрість.
Доводиться повірити, що я хибно уявляю саму себе і що я негарна й дурна.
Моя особа не зуміла його причарувати. Ось де справжнє приниження.
Я обожнюю Ніццу, я милуюся нею зі свого вікна. Я щаслива й жвава. Чому? Не знаю. Зрештою! Зрештою — що.
Ах, дайте мені спокій. Я пишу нісенітниці.
Я намалювала дʼОдіффре на його місці, трохи схоже.
Не знаю, чи це помітно, але я відчуваю в собі манери вродливого ніццянця; мені здається, що я говорю, рухаюся, роблю все, як він.
Бідолашка! Це був милий хлопець. Я обожнювала б згадку про нього, якби він мене кохав. Але ж ні, він уперто не схотів мене кохати. Я дуже на це серджуся. Ось у чому справжня прикрість. Ну що ж!
Сьогодні перше жовтня, рівно рік тому, тридцятого вересня, я повернулася до Ніцци зі Спа, Лондона тощо. Я вийшла вранці, побачила Джою, замилувалася нею й назвала її коштовністю моєї душі.
Карти кажуть, що Діна вийде заміж. Тим краще, аби лиш вона була щаслива! Я вірю картам, ці шельми завжди мені правду казали.
Хотіла б я почитати якусь цікаву книжку! Шукаю, яку б нову штуку утнути. Якусь капость коштовності моєї душі!
Так, але яку капость! Я подумувала підпалити їй дім, але це складно.
Мені потрібне якесь заняття, я в войовничому настрої, готова на все, прошу лише якоїсь ідеї. Завтра я, певно, буду пригнічена, бо сьогодні ввечері я на сьомому небі.
Вежа бʼє девʼяту. Мила Вежа! Милий Джирофла, милі всі.
Чарівна я.
Ах, Гамільтон!
Я щойно склала бридку пародію на мотив вальсу троянд. Але це річ принагідна, їй можна вибачити.
Ні, Джирофла — чоловік, що заслуговує на всю мою злість! Хіба ж я забула про «філіппіну»? Ні, на жаль, я ніколи не забуваю прикрих речей. Цією «філіппіною» він домігся того, що я завжди згадую її з певним почуттям приниження, і щоразу, коли я згадую цю «філіппіну», [Кілька слів викреслено] у мене вихоплюється або «Ах!», або «Ну й ну!», або гримаса — залежно від того, де я перебуваю.
Перед сном я пишу два листи друкованими літерами: один до пана Еміля дʼОдіффре в Париж, до готелю «Спландід», на той випадок, якби він не встиг отримати того, тутешнього.
Нещасний!! У халаті й грецькому ковпаку Ти струхлявієш!!
А другий — до пана Леона дʼОдіффре, до Вежі Одіффре: Безталанний батьку!! Твій син, у халаті й грецькому ковпаку, Струхлявіє!!
Цей халат і цей грецький ковпак прославилися після «Процесу Ворадьє», де добродія застає поліція в домі Сезаріни [Один рядок закреслено] саме тоді, коли він у щойно згаданому вбранні спокійнісінько пʼє чай. Далі зʼявляються дружина, теща, друзі тощо. Словом, низка сцен, одна кумедніша за іншу. Найкраще, що я можу зробити, — це повторити те, що сказала про пʼєсу одна паризька газета.
«Фовінар, адвокат, має чарівну дружину, яку обожнює, але вчащає до якоїсь малої з жовтим волоссям, у найкокетливіший у світі блакитний салончик; отож одного вечора він спокійнісінько сидів там, коли... Переказати «Процес Ворадьє»! Цього ми, звісно, не робитимемо, та й неможливо. Переказати низку лих, що сиплються на Фовінара, цілковито неможливо, скажемо тільки, що сміються так, так» і таке інше.
Головне, що грецький ковпак і халат у всіх на вустах, коли виходять із театру, — як мотив змовників із «Доньки пані Анго».

Примітки

Шаривáрі (charivari) — традиційний галасливий «котячий концерт» під чиїмись вікнами, яким привселюдно ганьбили того, хто порушив суспільні норми (первісно — за невідповідний шлюб). ↩
«Філіппіна» (philippine) — салонна гра: двоє ділять між собою горіх із двома ядерцями, а згодом намагаються заскочити одне одного зненацька; той, хто програв, платить фант. ↩
В оригіналі французькою: «bigre». ↩