Четвер, 30 вересня 1875

Я лягла об одинадцятій, але заснула, мабуть, лише о третій. Я вколола собі четвертий палець на лівій руці, і він болів мені страшенно, я не могла заснути, плакала, гупала ногами, хотіла розбудити цілий дім. Ніколи я так не страждала!
Бажаю Джирофлі, щоб усі його пальці боліли так, як мій четвертий.
Вона спровадила, тобто її добродій поїхав, а вона бере собі цього. Спритна жінка.
Вона знову вдягається, як колись: поки гостював той добродій, що приїхав з нею, вона вдавала добропорядну матір родини — прості, темні сукні, негарна зачіска, жодних фарб, — і я вже раділа, що вона підупадає на вроді.
Та марно, на жаль! Марно: вона щойно знову взялася за туалети й фарби, і ось вона знову вродлива.
А надто висока й велична — на півголови вища за мене!
О, тепер усьому кінець, остаточний кінець, більше немає Джирофли, Джирофла помер.
О, карти, карти! Як же вони правду кажуть. Найзапекліший невіра й той повірив би.
А проте мене це бавить майже так само, як і дратує. Це щось нове.
Він сяє і цілком щасливий.
Це ж учора був грецький ковпак! Який же він, певно, бридкий у грецькому ковпаку!
Я хотіла б щомиті бути то у Вежі, то в неї, аби знати, коли він ходить до неї. Перші дні він тримає це в таємниці, та невдовзі він знов красуватиметься з нею всюди, як колись. Повернення — добра прикмета: у нього, певно, є гроші.
Ось чому він не поїхав.
А мій портрет! Мені треба його відібрати. Так, але як, його ж більше не побачиш, хіба що двічі на день — як він іде до неї й від неї, мов герцог. Ах, потвора!
Я хочу свій портрет, він мені потрібен!
Я не хочу, щоб він був у нього. Нащо так уперто його красти, нащо? Напевно, заради якоїсь капості, щоб його показувати!
Мій портрет! Мій портрет!
Ах, негідний бевзь. Він ходить переможцем, він радіє, мов дитина.
Чи він її любить? Ні, він не може її любити.
А втім, знаєте, я навіть волію це, ніж щось інше. Він кинув мене бодай заради Джої, заради іншої жінки, — це надає справі певної ваги, а от якби він просто одвернувся, я подумала б, що це знову та сама пісня Ніцци, мій найбільший біль. Це особиста образа, це чистіше, я волію вже це.
Палець болить! Я хотіла вийти, спекотно. Годі писати! Я, напевно, побачу сьогодні по обіді щось таке, що змусить мене дряпати пером аж до ночі. Думку мою знають і досаду мою розуміють.
Та що ж робити, як не писати? Я не здатна нічим зайнятися. Ця справа поглинула мене цілковито.
Якби тут хтось був, я б до нестями захопилася цим кимось, але нікого немає, нема як помститися! Нема як розважитися. О Ніццо, місто невдячне й дурне!
Я просто-таки приречена думати про те саме! Я трохи бліда, втомлена, цей клятий палець не дав мені спати! Ще й роздосадувана, а це не додає мені вроди.
А та жінка чепуриться як тільки може: туалети, зачіски, макіяж — усе їй до послуг.
Неприбрана вона помʼята й посередня, а прибрана — пишна.
Вона вища за мене!
І вона зважується дивитися на мене, коли я проходжу повз!
І вона зважується вдягатися в біле!
А проте мене це бавить, мене зваблює помірятися з цим створінням!
Знаєте, яке одне з принижень для зневажених? Це нижчий зріст. Мені здається, що якби я була така ж висока, як вона, я була б задоволена.
Хоч яким безглуздим це зауваження може видатися, воно надзвичайно слушне — поспостерігайте, і ви побачите.
Коли низенька на зріст особа вас ображає чи в чомусь переважає — а для мене це одне й те саме, — ви ховаєтеся за свій зріст, почуваєтеся вищими, сама не знаю чому. Але коли це особа вища за вас, тоді ви розчавлені, здаєтеся самі собі жалюгідними, почуваєтеся маленькими. Не знаю, чи всі такі, але я така — це я знаю.
А подумати тільки, що до виходу ще чекати чотири години! Чотири вбивчі години, бо я не можу нічим зайнятися, я надто заклопотана думками. Мені незручно писати, ліва рука заважає.
Я чого завгодно сподівалася, тільки не цього.
Повернутися до Джої!
Такого я й уявити собі не могла!
Я щойно написала до Лаферʼєр, мені потрібні сукні.
Ця ліва рука заважає мені писати.
Наразі я цілком поглинута сукнями; гадаю, вбрання — це не половина жінки, це три чверті жінки. Доглядаймо ж свої три чверті.
Я бачу живий приклад: Джоя неприбрана — стара й так собі, а прибрана — молода й вродлива. Хай йому грець, я від природи краща за неї, тож не дозволяймо пропасти тому, що дав Бог, а підкреслюймо це всіма способами.
Ні, ви тільки погляньте на це зухвальство — вдягатися в біле, як я!
Я щойно написала до Феррі: ця жінка добре взута, але яка ж різниця в нозі. У мене маленька ніжка, а в неї нога лише пропорційна її зросту.
У мене багато суконь, а проте мій гардероб неповний!
Я спускаюся до своєї лабораторії і — о жах! Усі мої флакони, усі мої колби, усі мої солі, усі мої кристали, усі мої кислоти, усі мої пробірки відкупорені й звалені в брудний ящик у страшенному безладі!
Я впадаю в лють, сідаю на підлогу й починаю добивати те, що було розбите наполовину, а до того, що ціле, я не торкаюся — я ніколи не втрачаю голови.
Ах, ви гадали, що Марі поїхала, отже, вона померла! Можна все трощити, все розкидати! — кричала я, не перестаючи трощити. Тітка спершу мовчала, а потім:
— Та воно й природно, що від вас одвертаються! Що на вас і дивитися не хочуть! Хіба ж це дівчина, це чудовисько, це жах!
Навіть у гніві я не могла стримати усмішки на це «на вас». Бо ця справа — вся назовні, її немає в моїй глибині, а цієї миті я маю щастя торкатися своєї глибини, тож я цілком спокійна й дивлюся на все це так, ніби воно стосується когось іншого, не мене.
Скористаймося Ось диво! Джирофла, Джоя — усе це мені байдуже. Назовні я серджуся, але глибина моя спокійна. Я суджу як стороння, гнів Марі Башкирцевої мене анітрохи не зачіпає. Усе це сталося на поверхні, і я присягаюся перед Богом, що в мені самій немає нічого, що я не люблю Джирофлу.....
Я не розумію, що кажу!
Та й ви теж? Адже ж так?
Одним словом, погляньмо. Серце моє вільне, ціле й неушкоджене, гордість зачеплено — це правда. Ба навіть... ну ось я знову гублюся. Ось у чому річ: цієї миті я в глибині, я в собі самій, і знаходжу там лише одне — найпихатішу Амбіцію. Уся решта на поверхні. Зрада ніццянця бавить мене понад усяку міру, це дає мені велику втіху, Джоя нічим не може мені зашкодити, бо як кажуть у Росії, печеня супові не завада. Я сама по собі, а вона сама по собі.
Через це я навіть маю дещо переможний вигляд, це мене бавить. Я, маленька Марі, ще вчора дитина, — проти Джої, куртизанки на початку її занепаду! Це мене підносить! Я в захваті.
І, бачачи мене, він наче тріумфально каже: Ага, любонько, ось бачиш! — а я дивлюся на нього й наче кажу йому тим самим тоном: Атож, бачу, ти добрий хлопчина, і мене це бавить.
Якщо він не дурень, а він не дурень, то мусив прочитати це в моїй усмішці. Отже, все змінилося, я в захваті, ба радше розпалена до бою, мов скаковий кінь. Я причепурюся й розчавлю його своєю пишною байдужістю, своїм підбадьорливим і поблажливим поглядом.
Навіть цієї втіхи немає! Його не видно, як я й передбачала. Єдиний, вірний, нікчемний Фіулулу — біля дверцят мого екіпажа.
Розкішна негідниця прогулюється зі своїми двома меншими дітьми, вона в рожевому.
Кілька днів тому, теж на музиці, я була в рожевому, а Джоя проходила зі своїм добродієм і різко обернулася, розглядаючи мене.
Ось, — каже Фіулулу наче сам до себе, — ось Джоя вивчає рожеву сукню.
Ми зустрічаємо її кілька разів, і одного разу вона всміхнулася, дивлячись на мене. Вона забувається, вона божевільна. Тітка каже: Падло.
Якби я говорила такі негарні слова, я сказала б те саме. Мене все це бавить аж до шостої вечора, але о шостій мене огортає нудьга. У мене були кавалери, а надто один, а тепер не лишилося нікого. Це принизливо. Інших тут немає, у цій собачій місцині. Забудьмо, що на якусь мить було інакше: досі я жила сама, нікого не бачачи, без жодної знайомої душі, і житиму так і далі; було б надприродно, якби моє тутешнє життя змінилося.
На мить я повірила, що Бог змилувався наді мною, але він мене не чує! Напевно, я велика грішниця. Усього мені тут бракує, усе кривиться на мене. Від першого дня й донині — а проте я обожнюю Ніццу!
Бачте, завжди любиш те, що не любить. Такі вже ми створені!
Скрізь я гостя, а в Ніцці я вдома. А прислівʼя каже: хоч як добре в гостях, а вдома ще краще.
Ніцца, невдячна Ніцца.
Праву авансцену на партерному ярусі зайнято, нам дісталася ліва, ложу Дюранів, і опиняємося, отже, навпроти нашої зимової ложі, колишньої ложі Джої. У ній — її двоє дітей і стара. Я з тіткою і моїми Граціями, рука в мене на газовому перевʼязі.
На честь повернення Дюплессі, дуже улюбленого актора, дають «Жирофле-Жирофла», нашу родинну пʼєсу, як каже Фіулулу. Вірний Фіулулу, який приходить нас провідати.
Усі актори в ударі, Тіст кидає всі свої дурниці в бік нашої ложі, Марі Петі, ця мила маленька жіночка, яку я бачу вже чотири роки і яка майже щоразу всміхається, Марі Петі, кажу, зовсім поруч, і я нишком кидаю їй з-за віяла: «Ви сьогодні дуже гарненька».
— Для цього треба бути схожою на вас, — відповідає вона з-за свого віяла, премило всміхаючись.
Слова «Джирофле» й «Джирофла», що повторюються щомиті, бавлять нас, усіх до одного, у ложі.
Рікардо приходить і лишається на дві дії. Чарівний цей Рікардо.
Але ближче до справи. Джоя, що ховалася в салоні, показується, і з цієї миті ми знаємо, що дʼОдіффре в її ложі, у глибині того маленького салону, з якого ми так часто дивилися на нього цієї весни з моїми Граціями, з-за дверей.
Це просто-напросто паскудство. Сидіти в одній ложі з цією жінкою і її дітьми, її дітьми — від кого?
Вона сидить там, спокійна й мила, за спинами дітей і час від часу говорить у глибину салону.
Він, напевно, усе їй розповів, бо вона сміялася й оберталася до дверей щоразу, коли казали «Джирофла».
А мій портрет! Він, напевно, у неї, він заради неї його й украв. Негідник!
Раніше це можна було вибачити, можна було сказати, що він дитина, що для нього це вперше. Але тепер, коли він уже не дитина і коли це для нього зовсім не вперше, бо він мав її три роки, — як пояснити, як вибачити цю паскудну поведінку? Показуватися, ба радше давати себе вгадати з цією жінкою, і з її дітьми, з усією родиною! Тьху!
навскоси
Я страшенно набридлива з цим вічним вистежуванням у думках, цими припущеннями. Хіба можливо так чіплятися? Це ж нестерпно
В одному з антрактів він спускається до партеру з таким ницим виглядом, що аж огидно.
Звісно, до нас він не підходить, він боїться цього створіння, та й до того ж, певно, не має охоти підходити. Усе це водночас і дратує, і бавить мене.
Ми висаджуємо моїх Грацій біля номера сьомого, і поки ми стоїмо, ландо Джої обганяє нас, і я впізнаю соломʼяний капелюх ніццянця.
Це паскудно.
— Ну ж бо, — каже мені тітка, коли ми вже вдома, — годі вже вам цих ревнощів, ідіть спати.
— О, пані, як же ви помиляєтеся, якщо вважаєте мене ревнивою. Звісно, мені неприємно мати цю пику весь час перед очима, усюди. Ха-ха! Але я не ревную, ми ж такі різні! Ви щойно казали, ніби він робить це навмисне, щоб дужче мене втягнути, — мене це не втягує, але мене бавить мірятися з цією жінкою. Ви ж розумієте, що вона зовсім інакша, ніж я.
— Так, але він вам подобається, і Джирофла свого досяг — ви закохані.
— Ні, я не закохана, він мені не подобається. Звісно, я волію бавити час з ним, ніж із Ґалулою.
— Ніж із Саетоне.
— Селюк!
— Ніж із Біховцем.
— Старий!
— Ніж із Пепіно...
— Паскуда!
— Ніж із Марковим.
— Тюхтій!
— Ніж із Верманом.
— Бевзь!
— Ніж із Ґодаром.
— Дитина!
— Ось бачите, що ви віддаєте перевагу йому над усіма.
— Та ви ж і називаєте мені самих бридких людей! Чому ви не припускаєте, що жінка любить гарне обличчя так само, як чоловік. Запевняю вас, це одне й те саме: як чоловік воліє гарних жінок, так жінка воліє гарних чоловіків. Щодо мене, то я люблю гарні обличчя й піддаюся впливові краси.
— Дайте мені іншого, і я віддам перевагу тому іншому! Але тут нікого немає, скажіть, на кого тут можна звернути увагу? Єдина істота, яку можна назвати юнаком, — це Одіффре!
— Так, але цьому кінець, ви його більше не побачите.
— Наразі так, але послухайте одну річ: я собі вбила в голову, що матиму цього чоловіка, і я його матиму... Не перебивайте мене! Я вперта: коли якась думка раз заходить мені в голову, вона звідти більше не виходить.
Ось, я бачу цей стіл, я хочу його взяти; ви б його взяли, розбили й спалили, розвіяли б попіл, узяти його було б уже годі, чи не так? Так-от, ні: я однаково матиму свою думку, яку зберігатиму до самої смерті. Це сильніше за мене. Уже майже рік я плекаю задум здобути Одіффре.
— Ви ніколи його не здобудете. Він надто розважливий.
— Знаю, я здобуду його не зараз, а коли вийду заміж.
— Він теж буде одружений.
— Що ж, я здобуду його одруженим! Яке мені діло, адже я не хочу його за чоловіка. Я хочу його, я матиму його, байдуже коли і як.
Ось саме зараз, — кажу я раптом, — він у грецькому ковпаку! Завтра до нього дійде моя записка.
— Він завтра відʼїжджає о шостій ранку.
— О, яка ж ви наївна! Він проводить ніч у Джої і відʼїжджає о шостій ранку. Дурниці!
— Ідіть спати й облиште ваші ревнощі.
— Знову! Та за кого ж ви мене маєте! Я, я ревную до Джої! Та годі, тітонько, ви ж самі в це не вірите!
[Викреслено: І я вертаюся до себе. Не ревнива з кохання, а з чогось іншого.
Бути пере. І покинутою заради Джої.]
— А я вірю: він вам подобається, і він усе це робить навмисне.
— Навмисне? Ні, він робить це ненавмисне. Він про мене не думає. Це хлопець, що сіє чи гадає, ніби сіє кохання всюди. «Позаймаймося зо два тижні цією дівчиною, закрутімо їй голову, — сказав він собі, — а потім перейдімо до інших». Ось що він думає. І щасливий же він, коли вважає себе таким могутнім!
Ну що ж! На добраніч.
І я вертаюся до себе ревнива — не з кохання, а з гордості.
Чи це можливо, думала я, розпускаючи свої золоті кучері, що падали на плечі й спину прегарними буклями, чи можливо, щоб цій жінці віддали перевагу переді мною! Не кажучи вже про молодість, чи можливо, щоб воліли це зношене тіло, цю зівʼялу й нафарбовану шкіру, замість мого божественного тіла й такої пружної, такої білої шкіри! Ці нічого не варті сірі очі замість моїх теж сірих, але живих, але розумних! Цей зівʼялий, примʼятий рот замість мого свіжого, маленького й рожевого. Ці кістляві руки замість моїх білих і маленьких рук, її велика нога замість моєї ніжки, її обвислі груди — бо груди в неї обвисають, корсет ховає, але я це бачу.
Ні, це неможливо, тож їй і не віддають переваги як жінці — їй віддають перевагу як кокотці.
Хотіла б я якимось дивом померти й відродитися: я зробилася б повією, як Джоя, на один рік, щоб розчавити й знищити всіх інших, а тоді померла б і знову стала тією, ким була раніше.
І я лягаю спати й невдовзі засинаю, але стривожена й роздосадувана.
Якби в мене було багато кавалерів, мені було б байдуже; якусь мить ми були оточені увагою, а ось ми знову самі! Це до смерті прикро!

Примітки

Російське прислівʼя «печеня супові не завада» (le rôti nʼempêche pas le potage) означає, що одна річ не заважає іншій, бо вони з різних царин. Марі, що думала двома мовами, наводить його, аби сказати: Джоя не може стати на заваді її власній сутності. ↩
У Марі: «Charogne» (падаль); французька лайка, якою тітка лає Джою; украй грубе слово. ↩
В оригіналі латиною: «Sic factae sumus» (жіночий рід множини; «такими нас створено»); жартівливо-класичне змирення. ↩
В оригіналі італійською: «tutti quanti»; невимушений перехід на іншу мову. ↩
Слово Марі: «pré.» [sic] — обірване слово (так у тексті). ↩