Неділя, 18 липня 1875

Ще гірше! Я бачила Джирофлу. Так от, цієї ночі я знову бачила Джирофлу, та не самого, а з тим жахливим чоловіком, з осоружним поляком!
«Ти невдоволена тим, кого я тобі показую. Що ж, ось тобі ще один!» (це нібито каже місяць).
Треба трохи зачекати, бо тепер мені все сниться ніццянець, і моє звертання до місяця ні до чого. Адже неможливо, щоб це був той, з ким я о… Ніколи, ніколи, ніколи. Йому бракує безлічі речей, яких я вимагаю.
Якщо він честолюбний, то може чогось досягти… Але я не до того прагну, я хочу такого, як Дорія чи Гамільтон, ну, словом, у цьому дусі.
Джирофла годиться хіба що для розваги.
Небо й земля!!!!!!!
Входить Фортюне й каже мені:
— Пан Етьєн тут.
— Як це пан Етьєн? Який пан Етьєн! Де!
Я кидаюся вперед і, на щастя, маю досить розважливості, щоб першої миті зійти йому назустріч; забувши, що я не королева, я хотіла було чекати дядька Етьєна й тітку Марі вгорі сходів із ласкавою та величною усмішкою.
Якусь мить я вагалася, чи слід сходити, але не так довго, щоб вони це помітили.
«Гляньте на цього чоловіка, його варто було б відлупцювати!» — ось мої перші слова (по-російському, ясна річ).
Як же це! ти змушуєш мене так довго чекати, я гадала, що ви вже й не приїдете.
Cap de Biou! Яка прикрість, що він не приїхав перед partenza del facchino di Nizza! Він же казав із тим своїм виглядом, що — ми залишимося в Ніцці, — ми не поїдемо в Росію, — цей дядько не приїде.
Тим гірше! якщо він повернеться за тиждень, то вже мене не застане, і хтозна, скільки змін може спричинити така несподіванка.
Я пишу це, поки наші прибулі підкріплюються. Тітка й пан мій дідусь з ними.
Я не розмовляю з паном моїм дідусем, а він прийшов зі свого павільйону до моєї оселі. Я зараз знову зійду вниз і допишу ввечері, бо ще тільки четверта година.
Ні, я не поїду в Росію. Шкода. Але в мене немає часу. Нині вісімнадцяте липня, я зможу виїхати лише за тиждень, двадцять п'ятого, тиждень у Парижі, десять днів, щоб провідати матір (Етьєн хоче її бачити), а це доведе мене майже до середини серпня. Шість днів на дорогу.
Виходить, що я дістануся до Полтави чотирнадцятого чи п'ятнадцятого серпня. А мені треба бути в Ніцці першого вересня. Хіба ж це можливо? Ні, я не поїду. Росія нікуди не подінеться й наступного року, а ювілей буде аж за сто років. Кажуть, що в Росії повно негідників, які хочуть Комуни. Який жах. Ці люди хочуть поділити все майно і все мати спільним. І їхня клята спілка така поширена, що газети звертаються до суспільства з відчайдушними закликами. Невже глави родин, порядні люди, не повстануть проти цієї зарази? Вони хочуть усе знищити: ні цивілізації, ні мистецтва, ні прекрасних і великих речей. Самі тільки матеріальні засоби для прожитку. Праця теж спільна, і ніхто не матиме права хоч якоюсь заслугою піднестися над іншими.
Вони хочуть знищити університети, вищу освіту, щоб більше не дати плекати генія. Одне слово, перетворити Росію на якусь подобу карикатури на Лакедемон.
Сподіваюся, що Бог і Імператор їх посоромлять.
Я молитиму Бога, щоб уберіг мою країну від цих лютих звірів, цих негідників, цих жахливих безумців!
На музиці нас обступають Даніс, Саетоне, Шевальє, Ґалула й моє золотко Дезіре верхи. Він чарівний верхи.
Наче на те, щоб допекти мені, мало було від'їзду мого вродливого ніццянця, ми звели знайомство з Шевальє. Жах! жах!
Це чистісінький Мержевський, єдина різниця в кольорі волосся: цей брюнет.
Я вертаюся вся роздратована. Я була забула те інше створіння, а ось його привид мене переслідує.
Я його ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу! Та цей Шевальє — викапаний він, те саме обличчя, ті самі манери, та сама вимова!
Жахливо! Жахливо!
Я обідаю зі своїми Граціями, а ввечері приходять Даніс, Саетоне й Фіулулу.
[П'ять рядків закреслено]
Даніс, здається, вражений усім, що я кажу, і дивується, що знаходить у мені таку гарячку життя. Ми говоримо про наші меблі, і він мало не падає горілиць від опису моєї кімнати.
— Та це ж храм, казка з «Тисячі й однієї ночі», — вигукує він.
— Та туди ж доведеться входити навколішки, — докидає Ґалула.
— Це дивовижно, неповторно, надзвичайно, — провадить Даніс.
Він хоче розгадати мою вдачу, питає мене, чи обриваю я пелюстки в стокроток.
— О так, дуже часто, щоб дізнатися, чи буде смачний обід або чи весело мені буде того чи того дня, — і то дуже наївно.
— Як же це! — вигукує чоловічок, — о! панно, — і відкидається на стільці, наче знищений.
— Та звісно ж, пане, а навіщо ж би я мала обривати пелюстки в стокротки?
— А куди ви чіпляєте її на ліфі, ліворуч?
— Ні, посередині.
— Та як же це! Кімната така поетична, кімната, схожа на сон, на чарівну казку, і поруч із цим — питати в стокротки, чи вдався кухареві мій обід! О! та ні, та це неймовірно!
Його тішить те, що я запевняю, ніби маю два серця. Мені подобалося змушувати його скрикувати й дивуватися безліччю суперечностей: я підносилася до небес і, без жодної зупинки, падала на землю, і так далі.
Я виставляю себе дівчиною, яка хоче жити й розважатися, яка не думає й навіть не підозрює можливості кохання. А він дивується й кричить, що боїться мене, що це дивовижно, надприродно, божественно, жахливо!
Здається, мною заклопотані всі тутешні чоловіки, судячи з того, що я почула від Даніса. Гадаю, я була дотепна цього вечора.
Я казала речі, що мали привілей підкидати Даніса, мов одного з тих чортиків, яких показують на ярмарках. Він дивиться на мене як на щось вельми цікаве й говорить при мені про мене, не перестаючи дивуватися. Він радить мені тримати на туалетному столику кришталеву вазу, щоб ставити в неї квіти, які я привезу з балу.
— Бо це, — каже він, — єдина мить, коли ви замислитеся.
— Я думаю завжди, пане.
— Ну й ну! — і знову в нього наче напад.
— Бачите, панове, — кажу я, обертаючись до тих двох, — ось пан каже, що я не думаю.
Даніс умліває.
— А чи знаєте ви, панно, — каже він, — що ми з моїм близьким приятелем графом Лоренті цілком протилежної думки про вас і розуміємо вашу вдачу зовсім по-різному.
— Ах! невже, мене вшановують тим, що мною переймаються? Даніс жестикулює.
— Я все це перекажу д'Аспремонові, я все це перекажу д'Аспремонові.
— А хіба пан д'Аспремон мене знає?
Знову жести.
Розмова з ним мені корисна. Він бачив найгарніші спальні і, розповідаючи мені про них, наводить мене на безліч думок.
Ці люди, як завжди, благають мене залишитися в Ніцці й обіцяють мені царювання наступного сезону.
У Флоренції є такий собі граф де Лардерель, чия сестра вийшла заміж за сина Віктора-Еммануїла й доньки тамбурмажора, і цей пан де Лардерель дуже в моді. Даніс мені про нього розповідає. Треба буде з ним познайомитися.
А знаєте що? До сьогодні ніхто з цих панів не знав, що я розмовляю англійською й італійською!
Граємо в ігри, Данісові нудно, вечір тягнеться мляво, це нудно.
Даніс буває всюди й говоритиме про мене, отже, він мені корисний. Берегтимемо його.
Мені бракує Одіффре.

Примітки

Cap de Biou! — гасконська лайка-вигук, що значить приблизно «Господи Боже!» (буквально «Голова Бога»); провансальсько-гасконський діалектний зворот.
partenza del facchino di Nizza (іт.) — «від'їзд ніццького носія (вантажника)»; зневажливе означення Одіффре.
Комуна — натяк на революційно-соціалістичні рухи; Паризька комуна 1871 року була ще зовсім свіжим спогадом, і Марі вживає це слово для всього, що загрожує суспільному ладу.
Лакедемон (Спарта) — давньогрецька держава з суворим, зрівняльним устроєм; Марі іронічно вживає її як образ примусової рівності.
«Тисяча й одна ніч» — збірка арабських казок; символ розкішної східної пишноти.
Донька тамбурмажора — зневажливий натяк на Розу Верчеллану, морганатичну дружину короля Віктора-Еммануїла II, низького походження.