Понеділок, 7 червня 1875

Зошит 34-й
розпочатий у понеділок 7 червня 1875 року, завершений у п'ятницю 25 червня 1875 року
Набережна Англійців, 55-bis, у моїй віллі
Кажуть: хто сміється в п'ятницю, той у неділю плакатиме. Я сміюся цілий тиждень, навіть у п'ятницю, і не плачу.
Пишу пані де Музе та її доньці, щоб приїхали, — їх так занедбали цієї зими.
О четвертій усе готове, Одіффре подає break, запряжений чотирма гарними кіньми, і ми вирушаємо. Тітка, я, Діна, Марі, Ольга, де Дайєнс, Юрков, Ґалула й Одіффре. Мама, Коліньйон і де Музе їдуть слідом у ландо. Прямуємо до берегів Лу[па] (не знаю, як пишеться ця назва), дорога свіжа й приємна. Мені приємно бачити, що Одіффре знають усі селяни, а надто всі селянки. Його звуть пан Еміль, і він виглядає тут своїм, тутешнім сином; та мало бути тутешнім сином — треба ще таким здаватися. Не маю настрою писати, вже пізно. Учора ввечері домовилися про пустощі від шостої до сьомої години, і ми справді йдемо пустувати; усе так добре, що, забажавши пробігтися по поваленому дереву, я падаю долілиць, але не незграбно, і тієї ж миті підводжуся дуже спритно і, гадаю, граційно.
Пан Еміль улаштовує нам гру в записочки, тобто на папірці пишуть ім'я дами, потім передають той папірець іншому, який, не дивлячись на ім'я дами, має написати ім'я якогось пана, потім папірець передають іще раз, і третя особа, теж не дивлячись, має написати, куди вони йдуть.
Потім так само пишуть, що вони одне одному кажуть, що з того виходить і що про це говорить світ. Утім, усі цю гру знають. Один папірець вийшов дуже кумедний.
Пан Саетоне й пані Проджерс пішли до Румпельмаєра. «У мої обійми, дитинко», — сказала Проджерс. — «Знову бібі!» — відповів Саетоне. З того вийшло кохання, а світ сказав, що це цілком природно.
Було ще кілька інших, теж дуже кумедних.
Одіффре покликав малого пастушка й звелів йому віддати букет найвродливішій дамі, і маленький Паріс віддав його моїй тітці. Se non è vero è bene trovato.
Я кокетую з Юрковим, який не розуміє, що це означає, і смішить мене своїми здивованими очима, а Джирофла бере це всерйоз і думає, що ми з Юрковим у любовній грі. Це зовсім непогано. Обідаємо на лужку, але, на щастя, за столом і на стільцях, не так, як у Спа. Із приємністю відзначаю кілька знаків уваги від Джирофли за обідом — хоча обід, як завжди в таких випадках, поганий.
Я бліда й негарна.
Граємо ще у фанти. Одіффре поводиться, як ангел. І ми оцінили його делікатність, коли Діні випало поцілувати під свічником: він пішов по свічник, і в ту мить, коли всі очікували, що він поставить його собі на голову, він поставив його на голову Марі.
Мама захопилася цим, а я подумала: «А якби це був Жерике!»
Ах так, якби це був Жерике! Фе, брудний і нахабний чоловік!
Дорогою назад ми сиділи поряд, я і Джирофла, — і він знову поводився, як ангел. О, якби в темряві мені на лихо довелося опинитися в екіпажі поруч із Жерике!
Свідок тому — поцілунок, який я отримала в праву руку, повертаючись із пікніка у Спа. Справді, він милий і добре вихований. Юрков спробував кілька солонуватих жартів, але він і бровою не повів, навіть не усміхнувся.
[Навскоси: Захоплюючись поведінкою Одіффре, я доводжу, що була дитиною, яка не мала ані найменшого уявлення про чоловіків, а надто про світ.]
А найдурніше те, що Одіффре й Ґалулі сказали, що ми звемо їх Джирофла й Фіулулу. Нас змусив до цього той дурний Юрков, який погрожував розповісти історію з англійками, що її через неймовірну дурість виказала йому Ніна.
Треба було якось виплутатися, і ми обрали найменш складне... Одіффре нелегко було проковтнути своє прізвисько, та це й добре, бо я боялася, що він сприйме його надто прихильно. Фіулулу засміявся й розважив нас усіх, вимовляючи це ім'я найсентиментальнішим у світі тоном і дивлячись на зорі.
Дорогою назад співаємо. Я заспівала Dormi pure, і навіть добре, певно, наголошуючи на слові Gioia. Потім заспівала серенаду з «Цирульника» Se il mio nome, і теж добре.
Потім Юрков затягнув «Вниз по матінці по Волзі», і ми підхопили хором. І нарешті ми в'їхали до міста об одинадцятій вечора, видаючи крики, гавкіт і люте нявчання.
— Завтра на морські купання? — сказав мені Одіффре, досить тихо, щоб я нашорошила вуха.
— Не знаю, пане.
— Ви ніколи не знаєте, коли я вас питаю, — мовив він тим самим тоном, навіть лагідніше.
— У мене уроки.
— Пошліть своїх учителів під три чорти, справді, панно.
— Що він каже? — запитав хтось.
— Поради батька доньці, — відповідає чоловік.
— Так, — кажу я, — щоб послати моїх учителів до дідька.
Ми завозимо де Дайєнс додому, а Сапоженикових і Парі до них, тож вертаємося самі з двома ніццянцями.
Мені прикро бачити, що Одіффре водиться з тим жиденям Ґалулою.
Допомагаючи мені вийти з break, він так сильно стиснув мені руку, що я зашарілася (на щастя, темно); втім, я цього й чекала.
А прощаючись — те саме знову. Я цього чекаю, і мені це приємно. Чоловік молодий і вродливий, і подобається мені досить.
Із вікна я гукаю Леоні.
— А, то ось це вікно! — кричить мені Одіффре, що стоїть посеред вулиці.
— Ні, це сходовий майданчик, моє он там.
— Останнє?
— Та відколи ви сказали, що дивитеся й бачите, тітка звеліла опустити жалюзі. Добраніч.
— Добраніч, панно.
— Добраніч, пане.
Цей хлопець подобається мамі.
Яка шкода, що він не князь! — сказала вона, лягаючи спати.
Вона й тітка думають, що я закохана.
Божевільні! Ні, не божевільні, бо коли я сама собі дивуюся, що я така, яка є, то тим паче вони можуть нічого не знати. Чи природно й справді, що в шістнадцять років маєш у серці й голові лише розрахунки? Я на це не нарікаю, навпаки.
Пані матінка незадоволена, бо я не блищала. Я була не в гуморі.
Дещо забуваю.
Джирофла, переспівавши всі куплети на світі, заспівав і той із «Розбійників», що починається так:
Жив колись один князь,
Гарний, як день.
Далі мовиться, що всі дами вмирали за ним з кохання, а надто одна, найвродливіша, так, що вона прибула до двору. Але замість «прибула до двору» він співає «зійшла на вежу», посилаючи усмішку Ґалулі.
Тітка вже розкрила рота, щоб скрикнути, але я так сильно її вщипнула, що вона змовкла.
Бачте, отак!
Та ні, він не знає історії з англійками — він натякає на нашу витівку без переодягання, з тим візником, що йому прислужився.
Ці добрі дівчатка, Марі й Ольга, описали йому того візника й розповіли, що цей візник наговорив нам про нього, Джирофлу, ще вчора ввечері.
У будь-якому разі це погано.
Я ні задоволена, ні незадоволена. Літеплий, прісний день. Я сміялася, але вертаюся спокійна.

Примітки

break — англ.: легкий відкритий екіпаж із сидіннями одне навпроти одного, модний у 1870-х роках.
Se non è vero è bene trovato — італ.: «Якщо це й неправда, то добре вигадано».
Dormi pure — італ.: «Спи спокійно»; оперна арія.
Gioia — італ.: «радість»; водночас ім'я колишньої коханки Одіффре, тож Марі підкреслює подвійний сенс.
Se il mio nome — італ.: «Якщо ви хочете знати моє ім'я»; серенада з «Севільського цирульника» Россіні.
«Вниз по матінці по Волзі» — російська народна пісня; Марі занотувала її французьким перекладом.