П'ятниця, 28 травня 1875

Я чотири рази розкладала карти: на подорож до Росії, на Рим, на час після Рима й узагалі.
— Ось на Росію: велике товариство, успіх у коханні, одруження, легка прикрість через стару чи лиху жінку й такого ж чоловіка.
На Рим: товариство, любовне побачення, неприємності зі старою чи лихою жінкою через цього білявого короля, плітки..
На потім: веселощі й товариство, кохання цього білявого короля й та сама жінка, а ще старий або ревнивий чоловік.
Прикрощі й муки через того ж білявого короля.
— Узагалі — те саме: подорож, веселощі й любовне чи приємне побачення, і білявий король, і ще один.
А тепер слухайте: з тіткою й Сабатіні я їду до моря (сукня «архідюк», добре). Ґалула подає нам руку, аби висісти з екіпажа, приносить нам лавку, сідає долі, а потім знаходить лавку й собі.
Це не змова? — нишком шепоче мені тітка.
Ні.
Ґалула — чарівний хлопець, я з ним жартую, а він дуже мило балакає.
Ось і він прийшов увесь у білому, — підказує мені тітка.
Я ледь зашарілася, але вела далі з Ґалулою. Серце моє калатало. Я боялася нової образи. Одіффре лишається позаду нас із Саетоне й іншими, аж нарешті, за десять хвилин чи чверть години, Ґалула дивиться на нього, підводиться й приводить його. Ах!
— Дозвольте, пані, відрекомендувати вам мого друга, пана Еміля Одіффре. Він уклоняється, тітка кланяється йому, він уклоняється мені, а я роблю йому легкий кивок головою з легкою усмішкою, з вигляду холодна й байдужа.
[Примітка: 1877. Мить захвату. 1880. Безперечно.]
А всередині я була гордовито вдоволена, аякже!
[Примітка: 1877. О! так! Підтверджено 1880 року.]
Він увесь у білому сукні, а цей шахрай Фігаро, узявши його за рукав:
— Гляньте, сюди б срібний галун.
— Чоловіки не носять срібних оздоб, — кажу я.
— Тоді маленькі галуни ось такого штибу, бачиш, Одіффре, — веде далі Фігаро, показуючи на білі галуни моєї сукні, — скажи своєму кравцеві, нехай нашиє, справді, їх бракує.
А Джирофла дуже невимушений і говорить без жодної сором'язливості, тільки він такий молодий. Він видається мені одним із тих горобчиків, що ледь укрилися пір'ям; цей юний вигляд мені подобається й викликає в мене усмішку. [Дописано між рядками: Це його ніццький капелюх надавав йому такого вигляду.]
Я доти боялася дивитись йому просто в обличчя, аби він не подумав чогось безглуздого; під час розмови це було необхідно, і я побачила чарівні чорні очі — не карі, а чорні, геть чорні, гарні зуби, гарненький рот і вельми посередні вусики. Ні, він набагато кращий здалеку. Бідний елегантний ніццець у жовтаво-білому вбранні, як мої сукні, надів перлинно-сірі рукавички, і то такі новісінькі, що аж бридко.
Він говорить зі мною про здоров'я Дефоржа, і ми сміємося; у нього на обличчі тик, утім, майже всі чоловіки мають такі тики, не знаю чому.
Я говорю про свою подорож до Росії, а Одіффре каже, що в понеділок їде до Парижа. Боже мій, я дуже нудьгуватиму, якщо він поїде раніше за мене.
Я рву шнурок своєї парасольки, і Джирофла мені його лагодить, двома камінцями зрізаючи кінчики вузла. І це своїми новенькими перлинно-сірими рукавичками.
— Стережіться, — кажу я йому.
— Боїтеся, що я ляпну (бачите оце «ляпну»!) по пальцях... О! ні, вам це геть байдуже.
— Зізнаюся, що так, добродію.
Та я не подарувала йому жодного погляду, натомість Ґалулу пещено й голублено. Якщо Джирофла мною дорожить, він покараний, а як ні, то він принаймні не подумає, що я дорожу ним.
Боже мій, завжди треба ставити себе на місце інших. А я маю нещастя бути не дуже певною себе й гадати, що інші — мармурові.
[Навскоси: А проте]
Я говорила про свою зиму в Римі.
— О панно, невже ви гадаєте, що пан Дефорж дозволить вам покинути Ніццу, о! ні.
І він перелічує всі втіхи, які матимуть наступної зими в Ніцці.
— Сподіваюся, добродію, — каже йому тітка, підводячись, — що ви завітаєте до нас, і ви теж, пане Ґалуло.
Ґалулу везуть в екіпажі власника замку, що я бачу вперше.
Ми проїжджаємо й бачимо, як вони сідають у свій, і Джирофла знімає свій ніццький капелюх, а я тихо вклоняюся йому, не дивлячись просто в обличчя.
Отже, нарешті не все в моєму житті буде марним бажанням і вічним розчаруванням!
[Примітка: 1881. Усе! усе.]
Ми їдемо до Сапоженікових, яким я втовкмачую, нібито чоловік із яблуком був вельми розчарований, побачивши мене без них, і таке інше.
Так я трохи захищена. А якби вони знали, що Ґалула зве їх моїми «і таке інше»...
Тітка в захваті й уже вважає Одіффре закоханим у мене. Але те, що змушує мене думати, ніби він бігав і дивився, словом, цікавився, — це Коліньйон, яка вчора після музики сказала тітці:
— Якби я була на вашому місці, я б ощасливила цього бідного хлопця й заговорила б до нього, — а він сьогодні сміявся й мав... в усмішці той певний вираз, який я не знаю, як назвати, але який змушує мене вірити в те, у що, через незбагненну скромність і певний фальшивий сором, я не наважуюся повірити.
Нарешті ввечері тітка, пішовши купити цигарок до «Лондон-Гаузу», зустрічає там Джирофлу, і мені приходять про це сказати й лукаво всміхаються.