Четвер, 8 квітня

Моє волосся раптом перестало витися. Шкода!
За страшного вітру я виходжу; о пів на шосту тітка сідає на потяг до Канна, а я йду замовити папір із княжою короною й ініціалами A.B. — побачимо, для чого.
Увечері я читаю дідусеві «Наполеона» Дюма.
Я й справді не розумію, за що зневажають Дюма; чи не за те, що його читають із цікавістю й насолодою? Чого вимагають від романіста? Розважати.
Ну що ж, Дюма завжди розважає й навіть інколи часто повчає. Годі собі уявити, скільки я думала про сера Фредеріка. З першої миті, коли я його побачила, він видався мені джиґуном, як Карло, а я нічого так не люблю, як отих Карло. Я так добре памʼятаю: десятого січня цього року я була з Діною в напівзакритому ландо, ми поверталися з Прогулянки, ми проїжджали повз міський сад, майже коло вʼїзду на набережну Массена, і я побачила джентльмена, що йшов бульваром у бік Прогулянки. Він тримав руки в кишенях і розтуляв рота, щоб позіхнути, саме тієї миті, коли ми проїжджали.
Зі своєю звичною кмітливістю я одразу збагнула, що то за птах, і, нітрохи не соромлячись, висунула голову з екіпажа, щоб краще його роздивитися, але оскільки він, помітивши мій рух, глянув на мене, я забула його роздивлятися, бо думала лише про те, що він на мене дивиться.
Це тривало впʼятеро менше часу, ніж я витратила, щоб це описати.
навскоси
Гамільтон, Джонстон, Олівер, принц Уельський. Я палала захватом до всіх них заразом. Прикро, що я понаписувала захоплених сторінок про ці дурниці.
Можливо, з часом мій смак до прекрасного стане мені в пригоді? Досі він тільки мучить мене.