Неділя, 14 лютого 1875

Я йду до церкви з Діною і Сашею (сіра, добре) — давно не ходила, але для мене це майже марно: я рідко молюся в церкві, бо там, кажуть, диявол приходить відволікати порядних людей.
На набережній було багато народу, коли ми виходили. Олександр хоче поговорити з моєю любою тіткою Тютчевою і переконати її, що вона багато ризикує, обмовляючи нас, як вона це робить. Безперечно, вона поступиться — бо у цього дорогого Олександра є незаперечні аргументи. На концерті з Надею і Жюлі ми зупинились у кутку саду, з боку готелю «Де Англе»; тоді я помітила де Ґонсалеса поблизу якогось екіпажа; я усміхнулась йому і поманила його вказівним пальцем — він відразу покинув дам і підійшов.
— Ну ж, що означає така поведінка, мій любий пане? — були мої перші слова. Тоді — напівсміючись, напівсерйозно — я зажадала від нього пояснень, чому його дружина так поводиться з нами, і дала йому справжній урок ввічливості. Справді, воно було того варте. Ця бразильська мавпа була майже, що я кажу — майже? — цілком зухвала.
У Парижі мама склала візит його дружині; в Ніцці та його не віддає — ніби нас не існує. Раніше чоловік залицявся до мами, але зараз ця жінка не може ревнувати — знає, що все скінчено; врешті-решт нічого і не починалось.
Де Ґонсалес відповідав похвалами й компліментами без кінця — визнавав, що він не має рації, що вони не мають рації: — І що означає ця поведінка, пане. Ми з мамою перші відвідали пані де Ґонсалес у Парижі, а тут, у Ніцці, куди ми приїхали задовго до вас, — ні вона, ні ваша донька навіть не думають віддати цей візит? Вони прийдуть.
— Вже пізно, надто пізно, — кажу я суворіше, ніж мала намір.
Нарешті я знаю, що мені треба знати; давно хотіла поговорити з цим любим другом, що звеличує мене до зірок.
— Марія, моя дитина, — каже він із цим іспанським акцентом і співучим до смішного голосом, — ви знаєте, як я вас люблю; доказ — те, що я говорю про вас скрізь:
— Купу жахів, бʼюся об заклад!
— О Марія, чому ви це кажете, візьміть ці слова назад.
— Гаразд, забираю; і що далі?
— Ви є, ви будете жінкою вищою від усіх, ви підноситесь над усіма.
— Бути нижчою за інших — це був би розпач, справді. Я відверта, називаю речі своїми іменами; тому вірте, що я читаю вам урок ввічливості, і нічого більше.
— Карайте мене, я зе готовій, я зе знаю, со я вінуватій.
— Боже мій, єдине покарання, яке я можу вам призначити — це змусити вас залишатись тут.
— О Марія, я зе такій сасливій від цієї кари.
— Врешті-решт, якщо вам надто нудно, можете йти — я дозволяю. Ні, слухайте, пане, справді не розумію вашої неввічливості: якщо одна людина склала візит іншій, та інша, хоча б із ввічливості, має його віддати, — хоч потім вже можна не продовжувати; кожен вільний, знаєте. — Я не говорю тут всього, що сказала; одним словом, якщо він не дурень, то тепер знає, що й до чого.
— Я думав, що ви не так цінуєте мене: коли я приходив, мене не пустили далі порога.
— Ну, припустимо, що вас зовсім не цінують, припустимо; але ввічливість, це слово, яке я вже кілька разів повторила, — дуже вимоглива; знайте це, пане.
Тоді він заговорив про маму, про свою приязнь до неї.
— Мама — не жінка, до якої можна залицятись, запевняю вас; переконайтесь у цьому самі, переконайте в цьому всіх.
Потім ми говорили про інше, і, сказавши все, я говорила мало; він давно стояв поруч, сказав усе найкраще, що тільки можна, — розхвалив мене понад усяку міру, й пішов, обіцяючи прийти завтра.
— Чи можу я побачити вашу маму завтра?
— О ні, вона не приймає. Якщо завтра застанете мене вдома — поговоримо ще, бо я вас насварила рівно вдесятеро менше, ніж ви заслуговуєте.
— Гаразд, Марія, моя дитина, я завжди з вами згоден; я ніколи не чув, щоб хтось так «дезонував», як ви. Отже, коли ви вдома?
— Та щодня до пів на третю.
— До побачення, — проспівав він.
— До побачення, — відповіла я.
Що ж, я задоволена; незважаючи на його медові слова, він зухвалець, і хоча в усьому, що він сказав, не було ні глузування, ні чогось неприємного, — я лютую, як і казала йому кілька разів. Я добре говорила, він знає, яка я. Я не мовчу, як мама тощо; я не пускаю все на самоплив, а нападаю — і передбачаю, що нападуть на мене, і захищаюсь, коли нападають.
Концерт у Румпельмайера, звідти — до цирку, «Попелюшка» у виконанні малят від двох до восьми років.
Я люблю казки — вони розпалюють уяву.
Олександр сказав, що Милорадович залицяється до доньки нашого сусіда в Росії, Зенковського. Це схвилювало маму і тітку — поки я залишалась у мами, говорили тільки про цього казкового принца.
При самій думці, що він може одружитися зі мною, мама оживає — хоч яка хвора й знесилена, вона підводиться, очі блищать, щоки рожевіють; і лише для того, щоб бачити її такою, я залишаюсь і слухаю, що говорять про цю блискучу партію.
Я марно намагаюсь довести, що це цілком пересічна партія і що треба мати вельми вузький розум, аби думати про неї так багато.
— О, це й справді була б доля, — вигукнула мама, — Василиса Єгорівна мало не вийшла заміж за Милорадовича, і він її кинув; вона залишилась старою дівою; я виходила за Милорадовича, брата того, але він помер, і я не встигла; і якщо цей знову вислизне — це буде доля.
Але я його не хочу, мамо; Боже мій! Якщо тепер про нього стільки говорять, — у день, коли він посватається, якщо таке щастя трапиться, — мене пожеруть, згризуть: мама — з голови, тітка — з ніг, Діна — з середини, і мене зʼїдять!
Усі засміялись — і я теж. Бідна мама, це її мрія — може, здійсниться; я бажаю цього для неї, а не для себе. Він із відмінної і давньої знаті, молодий — ледь двадцять, гарний, кажуть, і дуже багатий — щось близько трьохсот тисяч франків ренти. Зрештою, я не матиму відрази до цього шлюбу.
Я не люблю і не полюблю нікого. Я памʼятаю герцога Гамільтона, і цей спогад може наповнити моє серце.

Примітки

«Бразильська мавпа» — Маріна характерна зоологічна метафора для нелюбих людей. ↩
Пан де Ґонзалес Морено був аргентинцем, а не бразильцем. Див. примітку до 020/1874-06-19. ↩
В оригіналі французькою з іспанським акцентом: «Câtiez moi, zé sous prêt, zé sais que zé souis fautif.» (замість «Châtiez-moi, je suis prêt, je sais que je suis fautif» — «Карайте мене, я готовий, я знаю, що я винен»). ↩
В оригіналі французькою з іспанським акцентом: «O Maria zé souis ençannté de ce çâtimann.» (замість «je suis enchanté de ce châtiment» — «я в захваті від цього покарання»). ↩
Іспанський акцент де Ґонсалеса: «désonner» [sic] замість «raisonner» (міркувати, «резонувати»); позначку [sic] поставила сама Марі. ↩
Румпельмайер — віденське кондитерське кафе, соціальний центр для зимових гостей Ніцци. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
Рента — щорічний дохід із маєтків та інвестицій (не зарплата); мірило стану в 1870-х. ↩