Четвер, 11 лютого 1875

Справжній вовчий холод; я йду півтори години з Англійкою, і, повертаючись, зустрічаю Надіньку, що виходить — іду з нею ще близько двох годин, що дає мені разом три з чвертю години.

Увечері я йду до опери, «Руй Блас»¹ із Надінькою (синя сукня, моя зачіска, добре). Співають погано, і якби не Джоя навпроти — я б нудьгувала. О яка гарна жінка!

У неї все досконале, як у герцога, — лише трохи круглявіші руки, повніші груди і та інша частина, яку я не наважуюсь назвати, опукліша — аж ніяк не завадили б, навпаки.

Я люблю Джою тому, що він її любив — і для мене несказанне щастя дивитися на неї, дивитися на його жінку; вона була його жінкою.

Думка поговорити з нею не полишає мене; і коли поставлять огорожу, сподіваюсь перехопити її, як проходитиме вранці або надвечір. Я скажу їй про нього... о, стільки щастя мене душить. Моє найбільше задоволення тепер — бачити її, ту, якої він торкався, з якою говорив!

О, бо всі ті дурниці, які я гадала, ніби можу відчувати до когось, крім нього, змусили мене зневажати всіх чоловіків. Є лише він — ця впевненість наповнює мене радістю і тривогою; о, байдуже — я дуже щаслива, коли відчуваю, що люблю його.

Виходячи, ми проходимо між двома рядами молодих ніццьких панів; праворуч — Одіффре. Яка шкода, що він так мало займає мене тепер!

Я засинаю, складаючи в уяві історію з Джоєю: як я заговорю до неї, як вона дасть мені свій портрет, як вона здогадається, чому мені цікава, тощо.

Я така щаслива, така щаслива, що знаю і розумію, що діється в мені, — що не переставала б це повторювати, якби мала час. Це так зрозуміло: я люблю герцога Гамільтона. Так, це зрозуміло — але я ніколи не розумію, ніколи не знаю, я — немов у тумані; і коли такий день, як сьогодні, приходить — я більше ніж зачарована. Зближення двох наелектризованих тіл — одного позитивно, іншого негативно — дає іскру.

Джоя і я = іскра; і ця іскра освітила — от чому я так ясно бачу.