Четвер, 11 лютого 1875

Справжній вовчий холод; я йду годину й чверть з Англійкою, і, повертаючись, зустрічаю Надіньку, що виходить — іду з нею ще близько двох годин, що дає мені разом три чверті третьої години.

Увечері я йду до опери, «Руй Блас»¹ із Надінькою (синя сукня, моя зачіска, добре). Співають погано, і якби не Джоя навпроти — я б нудьгувала. О яка гарна жінка!

В неї все досконало, як у герцога, — лише дещо повніші руки, більш розвинені груди і та інша частина, яку я не наважуюсь назвати, — більш виразна; що аж ніяк не завадило б, навпаки.

Я люблю Джою тому, що він її любив — і для мене несказанне щастя дивитися на неї, дивитися на його жінку; вона була його жінкою.

Думка поговорити з нею не полишає мене; і коли буде зроблена огорожа, сподіваюсь зупинити її, коли вона буде проходити вранці або ввечері. Я скажу їй про нього... о, стільки щастя мене задушує. Моє найбільше задоволення тепер — бачити її, ту, яку він торкав, до якої говорив!

О, бо всі дурниці, які я вважала, що можу відчути до інших, крім нього, змусили мене зневажати всіх чоловіків. Є лише він — ця впевненість наповнює мене радістю і тривогою; о, байдуже — я дуже щаслива, коли відчуваю, що люблю його.

Виходячи, ми проходимо між двома рядами молодих ніццяків; праворуч — Одіффре. Яка шкода, що він так мало займає мене тепер!

Я засинаю, складаючи в уяві історію з Джоєю: як я заговорю до неї, як вона дасть мені свій портрет, як вона здогадається, чому мені цікава, тощо.

Я така щаслива, така щаслива — знаю і розумію, що відбувається в мені, — і якби мала час, не могла б перестати це повторювати. Це так зрозуміло: я люблю герцога Гамільтона. Так, це зрозуміло — але я ніколи не розумію, ніколи не знаю, я — немов у тумані; і коли такий день, як сьогодні, приходить — я більше ніж зачарована. Зближення двох наелектризованих тіл — одного позитивно, іншого негативно — дає іскру.

Джоя і я = іскра; і ця іскра освітила — от чому я так ясно бачу.