Неділя, 7 лютого 1875

Я приготувала проносні цукерки для мого любого носія — це зіпсує йому карнавал, бідоласі, але то буде дрібна й гидка помста; проте краще таке, ніж нічого.
О пів на третю або о третій Цима, Ольга, Поль, Діна і я виїжджаємо — всі в рожевих доміно, у рожевому екіпажі, з кіньми, вкритими трояндами, і з рожевим кучером; на колінах — або радше на одному з передніх сидінь — величезна рожева коробка, повна конфеті.
Я сиділа на імпровізованому сидінні між козлами й опущеним верхом — я наказала покласти подушку; так у нас зʼявилося ще два чудові місця.
Щойно ми вʼїхали у вулицю Сен-Франсуа-де-Поль, битва почалась, але я була байдужа — не бачила нікого цікавого, хіба Проджерс і відданих на трибуні префектури, Дюранів і ще кількох.
В одному з вікон на бульварі стояв Фюрстенберґ: я кидала конфеті в усіх без розбору і влучила в нього, ще не пізнавши, але нікчема не відповів — я перестала, принижена й розлючена.
Саме цього мені й бракувало, щоб зненавидіти його остаточно, — а я вже наполовину ненавиділа за схожість із Поляком.
Карнавал цього року був не такий гарний, як торік: є лише одна кавалькада, менше возів, менше костюмів.
З торішніми росіянами ми й цього разу шалено бʼємось... Розважилася я так собі.
Я сподівалась убити Італійця — і не побачила його. Але, як подумати, — тим краще! тисячу разів краще!
Якщо побачу його завтра або в жирний вівторок — розчавлю своєю зневагою. Ось кого я ненавиджу за нього самого, а не за обличчя, — як Мержевського і двох Ланельфарів, яких бачу тут уже кілька днів і які дуже на нього схожі, і ту польку.
О пів на десяту я йду з Діною і Полем зустрічати Олександра, що приїжджає з Росії з сімʼєю. Хоч би який він був — він мій дядько, і я йду з пристойності. Але поїзд приходить — і їх немає.
Ми проводимо годину в Сапоженікових — вони ще не зовсім влаштувались, і ми допомагаємо; але замість наводити лад — розважаємось, як діти, як несамовиті. Чого ми тільки не витворяємо! Навіть сама пані Сапоженікова бігала й сміялась разом із нами.
Мама дуже хвора; якби не жахлива тривога, яку викликає в мене стан її здоровʼя, — я плакала б і віддавалась власним прикростям.
О першій приїжджає Олександр. Пʼять років не бачила його дружини й дітей; його — лише три роки.
Пʼять років! Пʼять хвилин: пʼять років тому мені було одинадцять, тепер — шістнадцять. Уф! Важко — шістнадцять! О, ці шістнадцять мене непокоять.
Старшому, Стьопі, сім років, Жюлі — шість. У Надіньки усмішка фальшивіша, ніж будь-коли, і попри всю мою добру волю я не можу відчути до неї симпатії — але це прийде. Я від природи доброзичлива, і якщо я стану іншою — то це люди мене змінять. Дядько все такий самий, і я ніколи не знаю напевно, що про нього думати: він добрий? він хитрий? Ось у чім питання.
Мама хвора — дивно: я плачу через поганий обід або з ще меншого приводу, а перед цією хворобою я холодна. Але я страждаю більше, ніж ці гидкі плаксії, що мене дратують.
Лише о пів на четверту я лягаю.

Примітки

В оригіналі італійською: «facchino» («носій») — зневажливе прізвисько. ↩
В оригіналі англійською: «That is the question» (цитата з «Гамлета» Шекспіра). ↩