Четвер, 28 січня 1875

(Сіра сукня і капелюх — добре).
Мушкетерський капелюх із сірого фетру з двома такими ж сірими пірʼїнами, з підгорнутим краєм — справді дуже гарний; до того ж він зі стилем, з характером, і разом із моєю сірою суконною сукнею, однотонною з маленькими сірими ґудзиками, добре припасованою в талії і з дуже вузькими рукавами, він становить один із найчарівніших, найбездоганніших і найвишуканіших ансамблів, які тільки бувають.
За чверть до одинадцятої ми виїжджаємо. Відколи я ввійшла на вокзал і поки ми походжали пероном перед буфетом, усі погляди зупинились на мені з видимим схваленням — тільки цей боягуз Ламбертьє виставив свою вічну усмішку.
Я їду на стрільбу по голубах тому, що сподіваюся там побачити диявола, — інакше б не поїхала.
З нашим поїздом приїжджає небагато народу; ми обідаємо вкрай кепсько в готелі «Де Парі», входимо до ігрових залів, залишаємось там півгодини і спускаємося на стрільбу. Ми — тітка, я і Поль.
Мама залишилась грати. Внизу, крім Ґальва, Ламбертьє, Фюрстенберґа, Арніма і Лео, Чіллінгворта, Фрерна — всі незнайомі; і хоч сер Ф. Джонстон записаний першим у програмі, його немає, — і я невпинно поглядаю на сходи й вдивляюся в гурти стрільців і тих, хто закладається, але ні там, ні деінде його не бачу.
Все зрозуміло: сьогодні маленька стрільба, маленький приз — срібна таця вартістю тисячу франків. Великий приз у двадцять тисяч франків розігрувався в понеділок, вівторок і попередні дні.
Нарешті перемагає Ламбертьє: він убиває десять голубів, не схибивши жодного разу.
Ми піднімаємось, і на ґанку зустрічаємо Діну із Сапоженіковими — вони приїхали двогодинним поїздом. Я ще раз зайшла до салону; пан де Нежан (якого ми знали в Спа) підходить і каже, що імператриця в садах, — ми туди біжимо; Нежан представляє мені двох панів: барона хтозна-кого, якогось бридкого старого, і барона де Ла Рас — молодого посереднього; я з цими трьома бельгійцями, а Діна із Сапоженіковими обходимо алеї, тераси, — але Її Величності й сліду немає.
Пан де Ла Рас приносить нам стільці на балкон готелю, і ми влаштовуємося там у надії побачити, як вийде імператриця, що, кажуть, обідає. Ла Рас іде на розвідку і повертається зі звісткою, що вона поїхала; тоді я ще раз спускаюся на стрільбу з Марі і Полем — мало б бути кілька поулів. Я залишаюсь там лише кілька хвилин; погода гарна, сонце освітлює розкішні тераси, море і стрільців — але я неспокійна, я шукаю. У залі бачу італійського носія — і мене охоплює шалене бажання говорити цією варварською мовою; але оскільки ніхто мене не розуміє, я пересипаю її англійськими, французькими і російськими словами — на цьому діалекті я говорю весь час.
навскоси
Злякатись через те, що говорила по-італійськи перед цим італійцем — яке ж хлопʼяцтво.
Я посилаю Діну й Ольгу стати поблизу столу, де грав носій, а сама з Марі займаю місце біля іншого стола; потім — як ми заздалегідь умовились — підходжу до Діни й кажу: «Ходіть сюди, на вас чекають» і відходжу, поки вона кричить «почекай, почекай», — але підходячи до свого стола, я так злякалась дурниці, яку щойно зробила, що тремтіла і ледве могла відповідати на те, що говорив мені пан де Ла Рас. О пʼятій із чвертю я, Діна, Марі, Ольга і Поль — одним словом, діти — вискакуємо з казино, сміючись, пустуючи й верзучи дурниці, і так спускаємося великими сходами.
— Ми їдемо, — каже Поль, — але якщо нам буде нудно, можемо повернутися, як торік.
О девʼятій, щоб помилуватись написаним вогняними літерами на газоні тиру імʼям переможця — як воно там: імʼям того, хто виграв, яке ж його імʼя?...
— Ламбертьє, хочеш сказати — ще один «мусо», цей Ламбертьє (мусо — слово, яке ми сьогодні вживаємо з будь-якого приводу; воно прийшло з «Італійця в Алжирі» — комік вимовляє його дуже смішно; і ось ми так називаємо Шестакову, італійця і всіх, хто є мусо або не є), — я ледве встигла докінчити, як побачила Ґальва, що йшов попереду нас і якого я чула, але не помітила: він усміхнувся і злегка повернув голову — так що я побачила лише його очі, які сміялися.
О, як я рада! Якби він тільки розповів Ламбертьє, як я його називаю! Бо ця жалюгідна жаба, може, думає, що я ним захоплююся, адже я червоніла!
(Навскоси: Я червоніла від багатьох чоловіків.)
І ще розвеселені цим випадком ми гамірно вибігаємо до зали очікування і звідти на перон. А що ми сміялися й говорили тією дивною мовою, всі на нас дивилися.
Та ось якась дама і два пани, стоячи за два кроки від нас, починають по-французьки говорити про мої ноги, про підбори: мовляв, є ж ще приховані підбори, маленька, але з подвійними підборами — стаєш великою, тощо. Тоді, звертаючись по-російськи до Марі, я кажу:
— Чуєте, ці люди говорять вельми неприємні речі, і ще по-французьки! І так близько! Хочеться зняти черевик і показати, що вони брешуть.
— Так, — відповідає вона, — і тицьнути їй під ніс.
— Пробачте, панно, — каже тоді дама по-російськи, — я говорила не про ваші ноги, я казала, що вони у вас гарні, — звідси й розмова.
— Тоді дякую за комплімент, — сухо кажу я, анітрохи не заспокоївшись.
Нарешті ми їдемо з Монако до Ніцци. Ольга нас гіпнотизує, і ми позіхаємо і сміємось — говоримо всі разом і так реготаємо, що можна подумати — ми божевільні; дідусь мовчить і зітхає. Я сміялась, бо сміялись інші, але сама не була весела; втім, і причини сміятись не було, і все сьогодні — дурниця; але оскільки сміялись, я не хотіла відставати — навпаки, сама ж і подавала знак.
Ненадовго зупинились, і я скористалась цією хвилиною, щоб сказати Діні:
— Ах, моя мила, сталося! Це те, що поети називають коханням з першого погляду. — Потім знову почалося; на щастя, кожен був заклопотаний власним іржанням, і ніхто не помітив, що я іржала силувано і лише губами.
Який пекельний концерт!
О восьмій годині, аж ніяк не вгамувавшись, усе ще сміючись, ми йдемо дивитись «Дочку мадам Анго» і беремо з собою пані де Дайєнс.
Після торговки рибою я йду додому — я й прийшла тільки для того, щоб побачити, чи є там диявол.
О першій наші повертаються, і мама питає, що то за пани мене оточували, — а потім каже, що крупʼє казали їй усілякі гарні речі про мене: що я гарна, вишукана, що маю вигляд герцогині тощо, тощо, тощо.
Засинаю, думаючи про Джонстона. Що б там не казали — «Закохатись — це чарівно».

Примітки

Імовірно, російська імператриця Марія Олександрівна, яка зимувала 1874–1875 рр. у Сан-Ремо; Марі не уточнює, про яку імператрицю йдеться. ↩
Поул (poule) — сукупний приз, що розігрується між учасниками. ↩
В оригіналі італійською: «untranquilla» — Маріне слово з італійської: неспокійна, тривожна. ↩
В оригіналі італійською: «il facchino italiano» («італійський носій») — зневажливе прізвисько для когось. ↩
В оригіналі італійською: «Venite qua je inpettano» (мішанина мов: спотворене «vi aspettano») та «aspetta, aspetta». ↩
Muso — морда, пика (іт.); походить із комічної опери Россіні «Італійка в Алжирі» (Lʼitaliana in Algeri, 1813), яку Марі називає «LʼItaliano in Algeri»; Марі вживає як загальне прізвисько. ↩
В оригіналі французькою: «coup de foudre». ↩
«Дочка мадам Анго» — комічна опера Шарля Лекока (1872), надзвичайно популярна; дія у часи Директорії. ↩