Пʼятниця, 25 грудня 1874

Різдво, «опівночі, о христиани» і таке інше.
Я зачісувалась, коли оголосили пана Жана де Вермана — наче торговець сукном може мати «де»! Але це так мало коштує, а йому так приємно.
Тітка його приймає; мама вже два тижні лежить у ліжку, і я страшенно за неї хвилююсь — і через те, що бачила в дзеркалі (рік іще не скінчився!), і через свербіж у носі.
Я б не спустилась, якби не прийшла маленька Фостер.
Цей красень запитує, чи виїжджатиму я цієї зими в товариство, на що я з найнаївнішим виглядом відповіла, що ні, лише наступної зими.
— Навіть на ранкові прийоми?
— Першого року — ні в яке ніццьке товариство, лише в Італії.
— Чому ж не тут?
Не знаю, мама не хоче, щоб я вперше виходила у світ саме в Ніцці. Тоді він звернувся до тітки:
— Як же так, пані, ви купили віллу лише для того, щоб не залишатись у Ніцці!
Я порізала палець на лівій нозі й була в маминих черевиках; двічі чи тричі я помітила, як очі Вермана опускалися до моїх ніг. «Що вона, чорт забери, зробила зі своїми ногами?» — мабуть, питав він себе.
Тітка, що рідко буває, поводилась дуже чемно й любʼязно.
Я взяла з собою Фостер і вже застібала черевики, щоб іти з нею на прогулянку, коли з маминої кімнати закричали, що пани де Барреме й дʼОлівʼє стоять біля павільйону. Я вагалась, але відчинила балконні двері й найлюбʼязнішим голосом мовила:
— Пане де Барреме, заходьте з цього боку, ми живемо не в павільйоні.
— Справді, панно, я думав, що тут!
— Ні, ні.
Черевик незастебнутий, Фостер чекає, а ще старий де Барреме, якого мені треба було представити тітці.
За дві хвилини я готова й представляю панів. ДʼОлівʼє — чоловік літ пʼятдесяти, з сивуватим волоссям, широким круглим обличчям, невисокий і досить повний.
Без жодних умовлянь він сів до фортепіано й заспівав; потім Флоренс заспівала «Чи знаєш ти край» — романс, який я щойно переробила на свій лад:
Чи знаєш ти край, де надто холодно для апельсинових дерев, край золотого волосся й румʼяних облич, де часто йдуть дощі, де коні такі легкі, де впродовж сезону бачиш стільки див, де, мов небесний промінь, сяє й усміхається рій чарівних чоловіків з сірими чи блакитними очима?
На жаль! Чому ж не можу я піти за ним у ту далеку країну, звідки диявол мене вигнав.
Саме там я хотіла б жити, бувати, виставляти коней на перегони. Чи знаєш ти палац, де він живе ген там, зали з позолоченими панелями й просторі стайні, що вабять мене вдень і вночі, наче простягають руки?
Лише там я розумію життя.
І парк, де щодня проходять у блиску й пишності янголи й демони — герцоги й екіпажі з форейторами. На жаль! Чому ж не можу я піти за ним.
У тому щасливому краю, звідки доля мене вигнала. Саме там я хотіла б жити, кохати й померти.
Потім дʼОлівʼє знову заспівав — і заспівав непогано.
Тітка була з цими двома настільки ж любʼязна, як і з Верманом, а може, й більше. Говорили про меблі, про прибудову.
Нарешті я вийшла з Фостер і Віктором; народу безліч, а втім — тобто гуляти в такий день дуже цікаво.
Фюрстенберг, дʼАрнім, Ламбертьє, Ярочевський, Верман і ще двоє незнайомих гуляють.
Молодь Ніцци!
Ґамбар пройшов повз нас; я почула, як він вітається, і впізнала його аж потім.
Ми проїхались в екіпажі — і комедія скінчилася.

Примітки

«Minuit, chrétiens» («Опівночі, о христиани») — відома французька різдвяна пісня (Cantique de Noël). ↩
В оригіналі англійською: «walking». ↩
В оригіналі: «Connais-tu le pays» — арія Міньйон з однойменної опери Амбруаза Тома (1866), на слова за Ґете («Kennst du das Land»); далі Марі переробляє її на свій лад. ↩
В оригіналі латиною: «Juventus Nicæa !» — Марі вигукує це у своєму жартівливо-класичному стилі. ↩
В оригіналі італійською: «finita la commedia» — театральний вираз для завершення якоїсь справи. ↩