Вівторок, 1 грудня 1874

Учора графиня Мержевська й її син попрощалися з нами. Як він на мене дивився! — але я не оберталася не обернулася, попри всі його невідривні меланхолійні погляди, хоч я їх і відчувала і вони змушували мене докладати зусиль, щоб не дивитися на нього.
Близько другої години дощ вщухає, і я йду з тіткою на музику.
Ми проходили повз вокзал, з якого виливалася величезна юрба тих, хто сподівався побачити хоч краєчком ока імператрицю. Валіцький її побачив — він був із консулом Пеліканом і Рангулі, капітаном «Ярєвни».
Ми говорили про Шестакова, військового аташе в Трієсті — так само як Вітґенштайн у Парижі.
— Як же ви можете казати, що Шестаков — ніщо, коли Вітґенштайн обідав у Мак-Магона з великими князями. Так — бо Вітґенштайн — це не Шестаков; він князь Вітґенштайн давнього роду, що носить лицарське імʼя, споріднене з нашою імператорською родиною.
Я їй заперечувала, вона мені доводила, — так що весь час ми говорили про пані Розалі Леон.
По правді, ця розмова приємніша за багато інших — її ж бо прикрашала дрібка Гамільтона. Тітка сказала, що Вітґенштайн, можливо, стоїть на тому ж рівні, що й Гамільтон.
— Гамільтон — так, він королівської крові, — сказала я.
Мені приємно, що щоразу, коли вона хоче сказати щось велике, шляхетне, хороше, вона каже «Гамільтон». Як інакше вона могла б висловитися? — запитую я!
Я читаю свій 4-й щоденник; у Парижі я додала до нього зауваження, які цілком збігаються з тим, що думаю нині. І попри все, попри розум — я вірю й сьогодні, в цю саму мить (чи це не безумство!), вірю в те, у що вірила тоді. Це таке безумство, що я ледве розумію весь його масштаб, — і саме тому це безумство, щось неймовірне, абсурд, безіменна потворність, несказанна нісенітниця — саме тому я в це вірю. Вірить не мій розум, а щось інше, чого я не розумію, — мій геній, існування якого я в цьому випадку визнаю — як Сократ. І щоразу, читаючи свій старий щоденник, особливо сторінку 130, 4-й щоденник, я в це вірю — аж до того, що здається, ніби втрачаю розум.
Ця сторінка 130 змушує серце битися частіше, а англійська цитата бентежить розум і зміцнює мене в моєму безумстві — до того, що я починаю думати: все, крім цього, — безумство.
Мій шановний дядько Жорж учора дав волю всім можливим і неможливим шаленствам і викрикував про дідуся, маму й тітку такі жахи, від яких волосся стає дибом — і які сповнюють мене обуренням і люттю. Немає в світі злочину, якого він би їм не приписав, а на завершення заявив, що втомився приховувати їхні жахи і що він, невинний, уплутаний у їхні брудні справи.
Боже правий! Коли я чую подібне — я себе не тямлю і розумію всі злочини, які може вчинити доведена до такого стану людина!
Одіффер прогулювався з Проджерсами — я незадоволена, бо якщо вже не можу мати чоловіків поруч із собою, то хочу бачити їх на самоті.

Примітки

Марія Олександрівна (1824–1880), дружина Олександра II, регулярно зимувала на Ривʼєрі через туберкульоз; її присутність була визначною подією для російської діаспори в Ніцці. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩