❦
Четвер, 12 листопада 1874
Jeudi, 12 novembre 1874
Je vais à la musique avec Dina, les nôtres sont à Monaco. M. de Patton donne ce soir une soirée à laquelle elles ne sont pas invitées. Mort de tous les diables ! Juif Patton je ne te passe cela et crois moi bien que je garderai au fond de mon jeune cœur de quoi te régaler un jour si un jour m’en vient la fantaisie.
Що поробиш — я хотіла любити всіх, а багато хто заважає. Так воно завжди буває: народжуєшся добрим, щедрим, доброзичливим, без злопамʼятності, — а люди роблять із нас злих, егоїстів, злопамʼятних! Мимоволі я часто відчуваю до роду людського щось інше, ніж доброзичливість, — бо рід людський у мене вже кинув у мене камінь, кинувши його в мою родину; і я, що тільки-но народилась, так би мовити, не зробила нікому зла — скільки знаю, — і мала та, можливо, ще й досі маю лише доброту до тих, хто виявляє її мені!
Que voulez-vous, je voulais aimer tout le monde et beaucoup m’en empêchent. C’est toujours comme cela, on naît bon, généreux, bienveillant, sans rancune et les hommes nous font méchants, égoïstes, rancuniers ! Malgré moi je sens souvent autre chose que de la bienveillance pour le genre humain car le genre humain à moi m’a déjà jeté la pierre en la jetant à ma famille et moi qui vient de naître pour ainsi dire, qui n’ai fait de mal à personne que je sache, et qui n’avait et n’a, peut-être encore maintenant, que de la bonté pour ceux qui lui en font !
Та годі! Може, настане день, коли мені воздасться і... але ні: Бог не дозволяє помсти, а мені так хотілося б, щоб Він дозволив!.. Мої християнські переконання велять мені боятися гніву Господнього, якщо я тепер снуватиму злі задуми, і водночас я боюся, що мої слова й думки сприймуть як лицемірство і боягузливу, облудну покірність...
Ah bah ! Viendra un jour peut-être, où je serai récompensée et... mais non, Dieu ne permet pas la vengeance et je voudrais tant qu’il la permit !.. Mes idées chrétiennes me font craindre le courroux de Dieu si je forme maintenant des projets mauvais, et en même temps je crains que ce que je dis et pense ne soit pris pour hypocrisie et lâche et fausse soumission...
Ні, адже я визнаю, що хочу помститися, але водночас відчуваю, що це погано; і щоб не подумали, що я янгол, — пишу тут своє перше враження, свої сумніви і всі найменші думки, — загалом, як я завжди роблю відколи звеліла собі говорити правду в цьому щоденнику.
Non, puisque j’avoue le désir de me venger, mais en même temps je sens que c’est mal et c’est pour qu’on ne pense pas que je suis un ange que j’écris ici ma première impression, mes doutes et toutes mes moindres pensées, enfin, comme je fais toujours depuis que je me suis dit de dire la vérité dans ce journal.
Одіффер, злегка відкинувшись в екіпажі з меланхолійним виглядом, — здавалося, рід людський остогид йому так само, як і мені; він проїхав, не дивлячись і не ворухнувшись:
Audiffer un peu couché dans sa voiture d’un air mélancolique paraissait aussi dégoûté du genre humain que moi, il passa sans regarder ni bouger:
— Ох, які ж ми сьогодні цікаві, — сказала я. Це було ще до того, як ми повернулися додому; раніше я бачила його раз пішки і зовсім не дивилась, другий раз він проїхав в екіпажі, поки [ми] слухали цю милу муніципальну музику. Він підібгав губи, як каже Діна, і наскільки я бачила, не дивлячись. Хочу вчинити дурницю: наступного разу втуплюся в нього... або принаймні подивлюсь прямо й навіть в очі — впевненим, злегка глузливим поглядом.
— Eh ! comme nous sommes intéressant aujourd’hui, dis-je. Ceci fut avant de rentrer, avant je le vis une fois à pied et ne l’ai point regardé et l’autre fois il nous passa en voiture pendant que [nous] écoutions cette chère musique municipale. Il se pinça les lèvres à ce que dit Dina et autant que j’ai vu en ne le point regardant. Je veux faire une bêtise, la prochaine fois je le fixerai... ou tout au moins le regarderai en face et même dans les yeux d’un regard assuré et légèrement moqueur.
За обідом нас вразив звук, схожий на стукіт граду. Я не вірила своїм вухам — відчинила вікно, очі заблищали від радості, і я кинулась збирати намистини цього любого граду. Послала лакеїв набрати ще, і за дві хвилини в мене було дві тарілки цих щасливих крижинок. Я їх пожирала! З якою любовʼю я дивилась на цей обожнюваний сніг — мені від цього справді стало добре! А хтозна: може, в ту саму мить якийсь бідолашний садівник думає про знищені рослини, якась родина плаче над загиблим урожаєм маслин і проклинає цей самий град.
A dîner nous fûmes frappés d’un bruit comme celui de la grêle, je ne pouvais en croire mes oreilles, j’ouvrais la fenêtre, mes yeux brillèrent de joie et je me précipitai à ramasser les perles de cette grêle chérie. J’envoyai les laquais en chercher et dans deux minutes j’eus deux assiettes pleines de ces glaçons bienheureux. Je les dévorai ! Avec quel amour je regardais cette neige adorée, vraiment cela m’a fait du bien ! qui sait ! peut-être en ce moment même un pauvre jardinier pense à ses plantes détruites, une famille pleure sur la récolte des olives perdues et ils maudissent cette même grêle.
Ні! Все одно відчуваєш якусь радість, бачачи сніг. Не тому, що давно не бачила — бо в Росії з першим снігом приходила хтозна-яка легкість душі, хтозна-яка веселість серця, хотілося стрибати, рухатися, мчати на санях, а врешті поверталися зі щоками й носом, пощипаними холодом. Тоді як перша зелена трава діє зовсім інакше: радієш, що після цілих місяців снігу і холоду знову бачиш цю зелень, радієш, що бачиш, як цей білий килим зникає і на його місці зʼявляються зелені острівці, оточені чорною землею, а під деревами і кущами — ще білі латки, але білизна їхня вбога й жалюгідна. Радієш — це правда, але хотілося б бігти в ліс, накоїти тисячу дурниць, не відчуваєш, як торкаєшся землі, — здається, ширяєш, а не йдеш, і проте є щось дивне: почуваєшся якось чудно, і час від часу відчуваєш, відчуваєш — чи принаймні я відчуваю — потребу заплющити очі й зазирнути в себе, але нічого не розумієш, день закінчується швидко і здається таким самим дивним, і нарешті лягаєш якийсь неприкаяний і часто невдоволений. Загалом у цій першій зелені є щось меланхолійне, що стискає серце і гнітить, — душа відчуває потребу... потребу любити, чорт забери! Усе просто.
Non ! tout de même on éprouve je ne sais quelle joie en voyant la neige. Ce n’est pas parce que je n’en ai pas vue depuis longtemps, car en Russie avec la première neige venait je ne sais quelle légèreté d’âme, quelle gaieté du cœur, on avait besoin de sauter, de se mouvoir, de courir en traîneaux et enfin on revenait les joues et le nez pincés par le froid. Tandis que la première herbe verte produit un effet différent, on est heureux de revoir cette verdure après des mois entiers de neige et de froid, on est heureux de voir ce tapis blanc disparaître et à sa place apparaître des îles vertes entourées de terre noire et sous les arbres et les buissons des parties encore blanches mais d’un blanc misérable et piteux. On est heureux c’est vrai, mais on voudrait courir dans le bois, faire mille folies, on ne sent pas toucher la terre, il semble qu’on plane, qu’on ne marche pas, et cependant il y a quelque chose d’étrange, on se sent tout drôle et de temps en temps, on, on, ou je du moins, éprouve le besoin de fermer les yeux et de regarder dans soi-même, mais on ne comprend rien, la journée finit vite et paraît aussi étrange et enfin on se couche mal à l’aise et souvent mécontent. Enfin dans cette première verdure il y a un air de mélancolie qui serre le cœur et oppresse, l’âme sent le besoin de... le besoin d’aimer, pardieu ! C’est tout simple.
Не кажу, що розуміла це в Росії, але запевняю, що відчувала, а тепер розумію; тільки тоді це була не потреба кохати, а потреба качатися в новій траві і бігти шукати пролісків — ось що я відчувала.
Je ne prétends pas avoir compris cela en Russie, mais j’affirme bien l’avoir senti et maintenant je le comprends, seulement alors ce n’était pas le besoin d’aimer mais le besoin de me rouler dans l’herbe nouvelle et de courir chercher des perce-neige que j’éprouvais.
Щоб перейти двором, мені довелося взути чоботи — земля була вся біла, і оскільки відразу почало танути, було наполовину лід, наполовину вода.
Pour traverser la cour il me fallut mettre des bottes, la terre était toute blanche et comme cela a commencé à fondre tout de suite il y avait moitié glace, moitié eau.
На радощах я взяла Портоса з собою, і Bagatelle3 теж. Ми повечеряли утрьох, і потім я лягла на підлогу з Портосом, Карло, або Віктором — як завгодно, — я кличу його будь-яким із цих трьох імен. Так і заснула — аж до десятої, тоді [я] прокинулась і пишу ось це!
Dans ma joie je pris Porthos avec moi et Bagatelle aussi. Nous avons soupé à trois et ensuite je me suis couchée par terre avec Porthos, Carlo, ou Victor comme on veut, je lui donne indifféremment ces trois noms. Comme cela je dormis jusqu’à dix heures, alors [je] me suis réveillée et écris ce que voilà !
Примітки
«Juif Patton» — Marie вживає антисемітський ярлик, що відображає поширені забобони епохи; при перекладі збережено, як частину її оригінального тексту. ↩
Оскар Паттон був російським консулом у Ніцці; більше ніщо в щоденнику, як і покажчики до його французького видання, не називає його євреєм. Див. примітку до 007/1873-08-06. ↩
Bagatelle — ймовірно ще один домашній улюбленець (кішка або менший пес). ↩