Четвер, 12 листопада 1874

Іду на концерт із Діною — наші в Монако. Пан де Паттон дає сьогодні ввечері вечірку, на яку їх не запрошено. Хай йому всі чорти! Жидівський Паттоне, я тобі цього не прощу — і вір мені: я приберегу в глибині свого юного серця дещо, чим тебе почастувати, якщо колись заманеться.
Що поробиш — я хотіла любити всіх, а багато хто заважає. Так воно завжди буває: народжуєшся добрим, щедрим, доброзичливим, без злопамʼятності, — а люди роблять із нас злих, егоїстів, злопамʼятних! Мимоволі я часто відчуваю до роду людського щось інше, ніж доброзичливість, — бо рід людський у мене вже кинув у мене камінь, кинувши його в мою родину; і я, що тільки-но народилась, так би мовити, не зробила нікому зла — скільки знаю, — і мала та, можливо, ще й досі маю лише доброту до тих, хто виявляє її мені!
Та годі! Може, настане день, коли мені воздасться і... але ні: Бог не дозволяє помсти, а мені так хотілося б, щоб Він дозволив!.. Мої християнські переконання велять мені боятися гніву Господнього, якщо я тепер снуватиму злі задуми, і водночас я боюся, що мої слова й думки сприймуть як лицемірство і боягузливу, облудну покірність...
Ні, адже я визнаю, що хочу помститися, але водночас відчуваю, що це погано; і щоб не подумали, що я янгол, — пишу тут своє перше враження, свої сумніви і всі найменші думки, — загалом, як я завжди роблю відколи звеліла собі говорити правду в цьому щоденнику.
Одіффер, злегка відкинувшись в екіпажі з меланхолійним виглядом, — здавалося, рід людський остогид йому так само, як і мені; він проїхав, не дивлячись і не ворухнувшись:
— Ох, які ж ми сьогодні цікаві, — сказала я. Це було ще до того, як ми повернулися додому; раніше я бачила його раз пішки і зовсім не дивилась, другий раз він проїхав в екіпажі, поки [ми] слухали цю милу муніципальну музику. Він підібгав губи, як каже Діна, і наскільки я бачила, не дивлячись. Хочу вчинити дурницю: наступного разу втуплюся в нього... або принаймні подивлюсь прямо й навіть в очі — впевненим, злегка глузливим поглядом.
За обідом нас вразив звук, схожий на стукіт граду. Я не вірила своїм вухам — відчинила вікно, очі заблищали від радості, і я кинулась збирати намистини цього любого граду. Послала лакеїв набрати ще, і за дві хвилини в мене було дві тарілки цих щасливих крижинок. Я їх пожирала! З якою любовʼю я дивилась на цей обожнюваний сніг — мені від цього справді стало добре! А хтозна: може, в ту саму мить якийсь бідолашний садівник думає про знищені рослини, якась родина плаче над загиблим урожаєм маслин і проклинає цей самий град.
Ні! Все одно відчуваєш якусь радість, бачачи сніг. Не тому, що давно не бачила — бо в Росії з першим снігом приходила хтозна-яка легкість душі, хтозна-яка веселість серця, хотілося стрибати, рухатися, мчати на санях, а врешті поверталися зі щоками й носом, пощипаними холодом. Тоді як перша зелена трава діє зовсім інакше: радієш, що після цілих місяців снігу і холоду знову бачиш цю зелень, радієш, що бачиш, як цей білий килим зникає і на його місці зʼявляються зелені острівці, оточені чорною землею, а під деревами і кущами — ще білі латки, але білизна їхня вбога й жалюгідна. Радієш — це правда, але хотілося б бігти в ліс, накоїти тисячу дурниць, не відчуваєш, як торкаєшся землі, — здається, ширяєш, а не йдеш, і проте є щось дивне: почуваєшся якось чудно, і час від часу відчуваєш, відчуваєш — чи принаймні я відчуваю — потребу заплющити очі й зазирнути в себе, але нічого не розумієш, день закінчується швидко і здається таким самим дивним, і нарешті лягаєш якийсь неприкаяний і часто невдоволений. Загалом у цій першій зелені є щось меланхолійне, що стискає серце і гнітить, — душа відчуває потребу... потребу любити, чорт забери! Усе просто.
Не кажу, що розуміла це в Росії, але запевняю, що відчувала, а тепер розумію; тільки тоді це була не потреба кохати, а потреба качатися в новій траві і бігти шукати пролісків — ось що я відчувала.
Щоб перейти двором, мені довелося взути чоботи — земля була вся біла, і оскільки відразу почало танути, було наполовину лід, наполовину вода.
На радощах я взяла Портоса з собою, і Bagatelle теж. Ми повечеряли утрьох, і потім я лягла на підлогу з Портосом, Карло, або Віктором — як завгодно, — я кличу його будь-яким із цих трьох імен. Так і заснула — аж до десятої, тоді [я] прокинулась і пишу ось це!

Примітки

«Juif Patton» — Marie вживає антисемітський ярлик, що відображає поширені забобони епохи; при перекладі збережено, як частину її оригінального тексту. ↩
Оскар Паттон був російським консулом у Ніцці; більше ніщо в щоденнику, як і покажчики до його французького видання, не називає його євреєм. Див. примітку до 007/1873-08-06. ↩
Bagatelle — ймовірно ще один домашній улюбленець (кішка або менший пес). ↩