Вівторок, 22 вересня 1874

Мама пише листи, що мене дратують. Мій павільйон понівечили: нагорі поселили покоївку, Трифона — в кімнаті на сходах, а в моїй навчальній кімнаті — обідають! Але з Божою допомогою я повернуся і, як Христос, вижену торговців із дому Господнього!
Завдяки клопотанням диякона, який — треба віддати йому належне — дбає про мої справи, за що я йому так вдячна, що спробую домогтися, щоб йому купили диван, про який він дуже мріє, — сьогодні вранці приходить посередник і повідомляє, що в Марка є пристойний кінь.
О другій годині ми їдемо до Марка, але коня підковують — поки чекаємо, заходимо до «Бон Марше» за необхідними для дому речами і повертаємося.
Це гарний чорний кінь, російської породи, але привезений із Англії, девʼять років: сім тисяч пʼятсот франків — але є вади: із прогнутою спиною (не знаю, як це по-французьки) і надто важкий для мене.
Я хочу коня — великого, стрункого, золотавого, жвавого, чистокровного або англо-арабської породи. Якби я знайшла те, чого бажаю, — охоче дала б десять тисяч франків.
Завтра о пів на пʼяту ми побачимо його в Булонському лісі під сідлом. Але коли ми були на Єлисейських полях, Діна мені каже:
— Ось старий Морено, а з ним Ремі, — і справді, то був Ремі. Ми розвертаємося; я червонію; коли екіпаж зупинився зовсім поряд із ними, я кажу:
— Ну що ж, пане Ремі Морено! Спершу він не зрозумів, потім, впізнавши нас, підбіг. Він погарнішав, але недостатньо виріс — я сподівалася побачити юнака, а побачила хлопчика.
Мені прикро, бо я негарна — сьогодні знову, через головний біль. Попри це я дивилася йому в очі — для мене він просто дитина.
Я хотіла б, щоб він залицявся до мене, коли приїде до Ніцци. І це було б дуже принизливо, якби він цього не робив — він, мій колишній залицяльник!
Цей хлопець дуже милий; я його люблю, бо він приїхав із Бадена, бо він нагадує мені стільки всього, і тому що наші найсолодші втіхи — у спогадах.
До мого Можу похвалитися, що цей молодий хлопчик ніколи мені не подобався; його знаки уваги тішили мене тільки тому, що він був найгарнішим плобстером серед дітей, і саме тому, не доклавши жодних зусиль для цього, я відбила його у Берти.
Завжди поводишся краще — і набагато, набагато краще залишатися байдужою, бо коли закохуєшся, часто коїш дурниці; і найхолодніші, наймудріші, найстриманіші натури, щойно їх уразить кохання, більше не владні над собою і несамохіть роблять більше дурниць, ніж прості люди.
У російському ресторані «Ренар» ми зустрічаємо пані Сапоженікову, молоду росіянку, що її супроводжує, диякона, а потім Яку Ґрифа.
Ми всі обідаємо разом.
Диякон знову поклопотався, і Бове, у якого є кілька кінних заводів у Росії, пропонує коней. Він каже, що є один — золотавий, чотири з половиною роки, баский і такий гарний, що хоче подарувати його Дагмар, великій княгині спадкоємиці. Але з дружби до диякона він готовий продати його і просить тисячу карбованців. Якщо справді цей кінь такий гарний, золотавий і молодий — тисяча карбованців видається мені дрібницею. Але потрібно шість місяців, щоб його обʼїздити і щоб йому виповнилося пʼять років.
Я так і сказала, і диякон іде до нього просити опис коня, а також його родовідні документи, щоб я знала, якої він породи і хто були його батько й мати.
Я щаслива і горда, що побувала серед коней, у стайнях у Марка, і можу про них говорити.
Тітка і Діна йдуть із пані Сапоженіковою тощо до кафе-шантану, а я повертаюся додому, пишу і перечитую свій давній щоденник.
Амінь.

Примітки

В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
Марі вставляє металінгвістичну ремарку — вона усвідомлює, що не знає точного французького терміна. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі: «plobster» — власне слівце Марі (перекручена англійська), яким вона називає гарних світських юнаків, гідних уваги залицяльників. ↩
Дагмар (Марія Федорівна) — данська принцеса, дружина майбутнього імператора Олександра III. ↩